Грот афаліни

Кров і справді лилася сильно, цебеніла між пальцями, хоч як затискував рану долонею. Уся рука від кисті до ліктя розмалювалася струмками крові, краплі часто зривалися з ліктя, потрапляли на бік і на ліву ногу. Побіг до скель, де був схований ялик. Звідси, з берега, добиратися до шлюпки було важче — руки зайняті, на ногах ласти. Позбивав коліна, пробуючи лізти на скелю в ластах. Позривав їх з ніг і, забувши про рану, видряпався нагору, заглянув в ущелину. Ялика не було!

Спочатку розгубився і не помітив, що в прибої ворушиться кінчик нейлонового мотузка. А як помітив, злетів униз, стукаючи балонами об скелю, схопився за нього обома руками. Потягнув з усієї сили, і ялик показався трохи з води. Фібролітове дно ялика було в двох місцях пробите, дірки — двома долонями не закриєш.

Залишив усе так, як було, — на дні. Повільно зняв акваланг.

Змив кров на шиї, на руках, але гарячі струмені відразу ж знову залили плече й руку. У воді від удару стріли болю майже не відчув, а тепер рана страшенно боліла, наморочилося в голові й нудило. Затиснув рану долонею, правою рукою підніс до очей гарпун. Схожий на саморобний, ніде немає фабричного тавра. Тільки там, де обірвалася волосінь, вибито на залізі якісь навскісні риски, ніби хто викарбував одну біля однієї кілька «пташок». Вони були схожі чи то на дві англійські літери дабл ю — «WW», чи то на дабл ю і ві — «WV». В очах розпливалося…

Затиснув між камінням під водою шток і гарпун, притопив ласти, накривши брилою вапняку, надів акваланг ременями на праву руку — надто дорога річ, щоб залишати, — і вибрався з кам'яного гнізда.

Він то брів знесилено, то біг підтюпцем, обливаючись кров'ю і чомусь задихаючись, до готелю «Селыот» — найближчого пункту, де йому могли надати допомогу. Десь праворуч на лужку чути було удари по кулях — грали в гольф. З усіх вікон і дверей водоспадами вивергалася музика. На балконах-галереях, що оперізували кожний поверх, людей — мов насипано. Вечір був тихий і ясний, небо на заході грало рожевими і багряно-ліловими барвами, мережива легеньких хмарок сяяли вогнем. Туристи милувалися заходом, дихали посвіжілим повітрям і чекали-сподівалися, що сонце, ховаючись у воду, раптом пошле останній прощальний зелений промінь. Хто побачить таке диво, той буде щасливий до кінця днів своїх.

Усі дивилися тільки на захід, тільки в океан, ахали й мліли від насолоди. Ніхто й не глянув на Раджа. А йому здавалося, що всі дивитимуться тільки на нього — голого, і в крові!

Наробив переполоху в готелі… Дівчина-портьє вибігла з-за стойки, від переляку сунула пальця в рот: думала, що хтось із постояльців. Кинулась до телефону, набирала номер лікаря і кілька разів збивалася…

… Радж перестав веслувати. Що це застує, яка стіна? Чому зникли всі вогні на березі? Човен за інерцією ще трохи проплив і м'яко уткнувся у темний високий борт. Якесь судно… Наставив руки, щоб більше не било хвилями об борт. Чиє воно? Чому без вогнів? Червоного — праворуч, зеленого — ліворуч… Хоч тут і не проходять водні шляхи, але ж правила є правила, хіба мало хто може наткнутися… Стоїть на якорі, чогось чи когось чокає. Ті, що привели судно в цю затоку, не наткнулися на риф або скелю, вони добре знали, що робиться в цьому місці під водою.

— Ти чув? Здається, щось хлюпнуло… — долинув раптом тихий басовитий голос із катера. Але не над головою Раджа — з того борту.

— Хвилі… Вітер посвіжішав, розвиднятися, мабуть, починає.

— Ага… Сто чортів їм у печінку! Будемо розвантажувати, а то не встигнемо вернутись.

— Собаки!.. Зайві півтори години через них простирчали.

З того боку судна чути гучний плюскіт — щось кинули важке. Під цей шум Радж сильно відштовхнувся од борта долонями, а потім обережно поплив — щоб не хлюпати і менше було видно фосфоричні сліди. Ще один важкий плюскіт за судном, і Радж взяв у руки дошку. Гребок, другий, третій… Чим далі, тим швидше!.. «Контрабандисти… І того разу під водою або вони були, або їхні поплічники… Добре, що зняв сьогодні білу теніску…»

Борт судна віддалився, став нижчий, його вже майже не видно було на тлі пляжу, зате дружно висипали, наче спливли, вогні «Кракену».

Чи не можна знову повертати до берега? Хай їх люди не знають, цих паразитів…

Несподівано дошка зачіпляється за гумове вухо, в яке вставляється весельце, виривається з натруджених пальців і дзвінко вдаряється об бляшанку-черпак.

— Пероул?! — відразу окликнули з катера.

Ніякого паролю контрабандистів Радж не знав і знати не хотів. Запрацював з усієї сили дошкою, щоб відпливти якнайдалі від цих піратів.

На судні сяйнули спалахи, вдарила автоматна черга. Кулі віялом зачеркали по воді, дві чи три влучили в човен. Пфхху-у… Пху-у… — рвонулися струмені повітря з пробоїн, ніби виринули поруч, стомлено зітхнули дельфіни.

Радж ковзнув за борт униз головою…

Розділ третій

Груба рука смикнула Янга за плече, потім жорсткі пальці покрутили за вухо. Хлопчик ще добре не проснувся, але почав уже сприймати звуки: на сходнях тупали босі ноги, сходні прогиналися і хлюпали по воді, гула, двигтіла залізна палуба, дзвенів від ударів борт катера. Він дихав жаром, обпікав, ніби побував у вогні… Сонце немилосердно смалило в голову, в скронях бухала кров. Янг розплющив очі, але побачив над собою не батька, а широке й спітніле обличчя матроса з рудими бакенбардами.

— Ну, прочумався? Викидайся звідси скоріше… І батька свого забирай… Твій батько що… той? — матрос покрутив пальцем біля скроні.

Янг сів, приголомшено похитав головою. Він ледве збагнув, де він, що з ними сталося. Вони тільки удвох на палубі катера. Батько обіруч учепився за радіомачту, обхопив її і ногами, ніби силкувався вирвати з «коренем».

— Моя пальма… Моя пальма… — бурмотів він, ласкаво усміхаючись. — Я заберу її з собою, почекайте… Вона ще молода. Вона прийметься на новому місці… Пальмочка моя!

Двоє матросів розгублено поглядали на це дивацтво, а потім силоміць розчепили його руки. І тоді батько пронизливо й дико, ніби його колють у серце, закричав, задриґав ногами, чіпляючись ними, як гаками, за троси розтяжки.

— Таточку! — кинувся до нього Янг. — Не треба! Заспокойся, таточку! — спробував обіймати, тішити, а батько безтямно водив очима, сина не впізнавав і не слухав.

Матроси потягли батька по трапу, його босі ноги стукалися кісточками об кожну поперечку, обдиралися до крові. Збіг за ними і Янг… Матроси кинули батька на пісок — і бігом на катер, витягли за собою сходні. А той рудий, що залишився на катері, розгойдав забутий Янгів клунок і шпурнув на берег. Від кидка клунок розв'язався, і речі з нього, не долетівши до сухого, попадали у воду. Янг не кинувся рятувати їх. Він перевертав у цей час батька, витирав на його обличчі пісок, кричав, як глухому. І не міг докликатись, батькові очі залишалися безтямними, дихав він важко. Янга давили сльози і розпач: що робити?

— На… Поклади йому на голову… Може, стане легше… — почув Янг голос Мансурового батька. Той тримав якусь вихоплену з прибою одежину, з неї дзюрчала вода. Віддав — і пішов до гурту односельців під дерева.

Янг трохи протер батькові обличчя. Той став дихати рівніше, заплющив очі.

Янг поглянув на всі боки: катер уже відійшов далеко, гуркіт мотора ледве долітав. Вигнанці з Біргусу сиділи під пальмами похмурі, пригнічені від горя. Ніхто не знав, що робити, куди податись… Ніхто їх тут не зустрічав, ніхто не чекав. Від близького дерев'яного причалу йшли рибалки, які щойно розвантажували з баркасів і човнів сітки й рибу. Ідучи сперечалися, чи варто підходити, чи треба допомагати прибулим. «Це не мусульмани. Хай цим прибульцям їхній Вішну допомагає, а не ми…» — «Нам самим немає роботи, а тепер ще й ці…» — «Що вам — шкода якоїсь рибини?» — «На всіх не наловишся, і так сіті порожні».