Страница 4 из 59
Отже, Карембу — дарма що він раб, — наче син для них…
Не можна сказати, щоб отакий настрій був не до вподоби Карембу. Наступної хвилини рибалка Алі взяв малого собі на спину й поніс додому. Оселя Алі — крихітна конурка з вогнищем посередині. А коло вогнища, в якому тліє кілька верблюжих котяшків — палива мешканців пустелі, — порається дружина Алі.
Дружина Алі — теж берберка. А берберки неохоче ховають обличчя під чачваном[9]. У синьому сільському одязі, без чачвана, Тессадіт має вигляд ще зовсім молодої й привабливої жінки. Коли чоловік і дівер розповіли їй усе, вона усміхаючись лагідно оглянула хлопчикову ногу, яка вже набрякла. Потім без балачок зняла з жердини під стелею міхурець, відсипала з нього трохи корінців і заходилася варити їх, щоб покласти на поранену ногу гарячий компрес.
Чоловіки тим часом пішли на берег рибалити.
— Як тебе звуть? — запитала Тессадіт і всміхнулася до хлопчика так, що на її смаглявому обличчі сяйнули гарні білі зуби. — І де твоя мама, хлопчику?
Тессадіт усміхається. Вона ще каже, що коли її чоловік Алі матиме час, то позиче у сусіда віслюка й одвезе Карембу додому.
А тут заклекотав-заспівав горщик над вогнищем, і полинули пахощі золотавої каші, яка мліє над парою. Отже, на обід буде кус-кус — каша з пшеничної крупи, розтерта з маслиновою олією й зварена над парою. Це, так би мовити, основа. До неї додавай і м'ясо, варене чи смажене, і круто зварені яєчка. Але кус-кус не тільки до м'яса добра. Вона смачна й з солодким — з родзинками та мигдалем, залита медом, сиропом або топленим маслом.
От бачиш, яка може бути кус-кус! Але в бідних людей кус-кус така ж бідна, як і їхній гаманець…
Тессадіт проста жінка, вона нікуди не ходить і тому дуже радіє будь-яким відвідинам. Вона розпитує. А Карембу — також простий хлопчик, як і всі, — любить побалакати… не про себе, ні — ото б Тессадіт наслухалася про всякі витівки бешкетників!
Карембу розповідає про свого найдобрішого святого пана.
Благодійник! Якийсь купець подарував святому панові жінку з немовлям. То був Карембу і його мама. Вона була така виснажена, що її на невільничому ринку ніхто не брав навіть за няньку до дитини, а його ж мама — ще й досі не стара!
Малий син рабині, зростав за тисячу миль від рідної землі батьків — у шанованому марабутовому домі. Настоятель мечеті Мекилового сина почав навчати негренятко: володарі Тріполі заборонили марабутові влаштувати в мечеті школу, то він це робив для душі. Отже, Карембу, якого принесла в пелені його чорна мама — марабутова куховарка та економка, — живе не як чорний раб, а краще, навіть набагато краще, ніж будь-який улемів[10] бідний родич.
Тепер, маючи тринадцять з половиною років, Карембу ще й прислуговує своєму панові… Як же він йому прислуговує? Щодня рано-вранці носить за настоятелем до мечеті велику молитовну книгу.
Дуже велику й дуже важку книгу.
— Але, чуєте, пані Тессадіт: мій добрий дядечко пан такий вчений, такий вчений, що знає з тієї книжки кожну літерку. І можливо, то лише часточка його справжніх знань!
Та Карембу все-таки ніяк не може збагнути: навіщо цей учений і святий старенький щодня велить йому тягати таку велетенську, древню й святу молитовну книгу до мечеті, а звідти — додому? Адже марабутові зовсім не доводиться читати з неї молитви!
Ні, цього хлопець ніяк не може збагнути! Але він нізащо в світі не спитав би про це в дядечка пана.
А пояснюється все дуже просто.
Кілька років тому губернатор заборонив марабутові мати школу та учнів. А, за мусульманським звичаєм, такого настоятеля, як марабут, скрізь у місті повинні супроводжувати учні. Що чисельніший почет, то більша марабутова слава.
Ось чому «дядечкові» доводиться водити за собою свого чорного хлопчика, котрого він знічев'я трохи просвіщає та вчить, немов це негреня не раб, а учень школи, за якою старий так журиться, що не їсть і не спить, тільки-но згадає про ту кривду.
А оскільки Карембу — раб, то урядова заборона на нього не поширюється. Бо ж записано: раб — це річ. І з власною річчю можна робити що тобі заманеться. А коли та річ — людська істота, то своїм милосердям ти можеш здобути ласку божу. Може, саме тому марабут ще й досі не відпустив хлопчика на волю.
Молитви в мечеті закінчуються рано. Після молитов Карембу іде з марабутом на ринок, щоб однести дарунки, які той, можливо, дістане від купця або ремісника. Одні дають мало, інші нічого не дають, а дехто підносить багаті дарунки. Це залежить від того, як кому ведеться або наскільки потребує купець ласки божої…
Іноді марабут іде в гості й бере з собою Карембу. Перед будинком своїх знайомих він завжди каже хлопцеві:
— Іди, малий, побався трохи! Але не бешкетуй, бо, як мама дізнається, то ввечері нам обом перепаде. Ох-ох, жодна жінка, мабуть, не розуміє, що чоловік — це основа духу та пошани, і — як на жінці тримається стріха оселі кожної родини, так на чоловікові тримається держава, віра, честь. Тож від чоловіка залежить, чи голодуватиме жінка з дітьми, чи житиме в достатку і чи не полонить його синів ворог…
Але всього того, за що відповідає чоловік, жінка ніколи не зрозуміє. Бо її держава, церква й честь — це її чоловік та її сини. Їхні вороги — це її вороги.
І ще: жодна жінка не вважає, що її влада над горшками — менш важлива, ніж керування державою, військами, переганяння стад чи розгляд чвар. І тому кожна мати завжди перевіряє на синові, чи не настав уже час взяти жінкам на себе чоловічі обов'язки, а чоловікам доручити доїти корів та збивати масло…
Це були давні феодальні уявлення про місце жінки в племені. Карембу розповідає про них, Тессадіт сміється.
— А як же це сьогодні твій пан відпустив тебе аж до Догани? — цікавиться вона.
— Я завжди ходжу, пані, куди схочу. А сьогодні в місті люди подейкували, що капітан наважився підійти до рейду, то я хотів це побачити. Ви ж не знаєте, моя пані, що я незабаром разом з дядечком відпливу на «Лататті» до Тунісу!
То он чому Карембу лежить тепер з набряклим суглобом на рогіжці в халупі Алі.
Карембу вперше в житті має плисти на океанському кораблі, більшому, ніж найбільша молитовня в Тріполі, завбільшки майже з міську фортецю!
І хоч хлопчина не пояснює пані Тессадіт причину наглого їхнього від'їзду з міста, вона все ж не розпитує його: мандрівки чоловіків часто бувають для східних жінок таємницею, а жінка Сходу вихована так, що їй не кортить збагнути ту таємницю.
Тож Тессадіт делікатно зводить мову на інше:
— І ти, хлопче, навіть не бачив землі, де народилися твої тато й мама?
Як би це малий Карембу міг бачити ту землю? Адже вона далеко-далеко…
Мати часто розповідає хлопцеві про зелені ліси, безмежні, наче смарагдова морська гладінь. І про луки, на яких росте трава, вища за вершника на коні. Коли ж людина йде пішки, то вона й поготів губиться на дні того трав'яного моря, а велетенські стокротки погойдуються над нею вгорі, наче дивовижні зірки.
Взагалі мати це все вміє пояснити синові. От хоч би, що то за дивний ліс на її батьківщині? Мати походить з племені бамбара. А бамбарів, кажуть, начебто більше, ніж бедуїнів, розкиданих по всій Сахарі. Бамбара — велике плем'я. Його мова краща від мов усіх інших негрів. І вчений марабут теж такої думки. На всьому межиріччі Сенегала та Гамбії — двох великих західноафриканських рік, немає жодного негритянського племені з такою розвиненою мовою.
Але навіть найвиразнішою мовою не можна пояснити до ладу, що то воно таке, оте ебенове чи махагонове велетенське дерево в Західній Африці.
Мати розповідає, приміром, отак:
— Коли почати великий зимовий дощ, на сто днів ходи затопити землю й усе коріння по коліна у воді: корови вигнати на вершини гір. Усі тікати з села. Вгору! Нести горщики й геть усе на голові, наче біла корова — роги.
Матуся вже ніколи не навчиться як слід тріполійської арабщини.
9
Чачван — частина запинала, під яким арабські жінки ховають своє обличчя.
10
Улем — вчений, мудрець, людина, яка викладає Коран.