Страница 3 из 59
Гоп! Карембу підхопився й пострибав з каменя на камінь, наче сарна, за якою женеться лис.
Гоп! Оце стрибок!.. Але боса нога ковзнула по слизу… Камінь виринув з моря хіба що півгодини тому. Чорному хлопцеві од болю посипалися з очей іскри.
Він скрикує. Падає.
По напівголому тілі його забігали мурахи. Біль сковує навіть жах перед отими обідранцями з Догани. Карембу виє, наче пес, якому віз щойно переїхав лапу…
Зламана нога! Це таки щось важить для хлопця, який тільки й має що оті дві чудові ноги. Що ж тепер робитиме бідолашний Карембу?
Ті двоє, від яких він хотів утекти, помітили чорного бешкетника лише тоді, коли той відчайдушно скрикнув. А тому що ті двоє справді виросли в Догані, тобто на морі, то одразу збагнули, що той крик означає.
Оскільки чорний хлопчик не підводився, один з них підійшов до нього:
— Який це сім разів клятий диявол напоумив тебе, шибенику, стрибати по цьому камінню? Воно ж слизьке! Чи ти не бачиш, що відлив допіру почався? Дурню! Всипать би тобі за це добрячої різки! А що, власне, ти тут шукаєш?
Нога боліла, і Карембу, ще хвилину тому гордовитий хлопець, зараз став зарюмсаною дитиною. Сльози горохом котяться з його великих очей. Страшний, відчайдушний плач тіпає його худеньке тільце.
— О-о-о! У-у-у!
Оце й усе. Отака відповідь. Слова тут зайві. Високий дядько із Догани теж мовчки, обережно продирається крізь пухирчасті слизькі водорості аж до того злощасного каменя. Він піднімає велетенськими руками тремтяче чорне тільце й дереться назад, на путівець. Там лагідно кладе Карембу на гірку дрібненького піску й хоче оглянути худеньку ногу хлопчика.
Проте хлопчина кричить, немов його ріжуть. Другий з Догани поспішає на поміч, тримає за руки й ноги до смерті налякану дитину й добродушно бурчить:
— Чи ти бачив отаке страховисько, Алі? Ах ти, цуценя! То ти ще й кусаєшся за нашу добрість?
А перший тим часом уже з'ясував, що сталося: дурне хлопчисько вивихнуло собі кісточку! І тоді єдиним рухом досвідченого моряка Алі вправляє суглоб, щоправда, під новий вибух відчайдушного вереску.
— Бачиш, поганцю! Наймилосердіший не дав тобі зламати ногу, а ти репетуєш, немов тебе тут живцем їдять. Точнісінько, як твій брудний татусь!
Проте, коли суглоб управили, біль відразу вщух. Чорний хлопчик, розмазуючи солоні сльози, хапає ротом повітря й белькоче у відповідь на таку смертельну образу:
— Карембу — не цуценя! Карембу читає й пише: «Бісміл лагі рагмані рагімі». Я знаю святе письмо!
А ті двоє з Догани, що вже знову випросталися, зачудовано дивляться на чорного бешкетника, який за їхню поміч так безсоромно їм бреше.
Затуркані злиднями та виснажливою працею, вони зроду-віку гадають, що читати й писати можуть люди тільки незвичайні. А щодо святого письма — то це, на їхню думку, справжня вченість. Бо письмо знають ті, хто навчається кілька років. А навчатися можуть тільки хлопці, яких батько-мати не примушують змалечку заробляти на шматок хліба.
Цих двох із Догани звуть Алі та Гайф; вони — брати. Народилася в таких злиднях, що ось вже тридцять років не можуть з них вибитися. Про їхню вбогість кричить і їхнє шмаття та ганчірки, які вони носять замість тюрбанів…
Та що тут говорити про їхні злидні — я ж казав, що Алі й Гайф — рибалки. От коли б вони були хоч самостійні прибережні рибалки. О! Тоді вони вдарили б лихом об землю! Але ні Гайф, ні Алі ще не спромоглися навіть на рибальський баркасик, а що вже про невід, то годі й казати: невід коштує сто срібняків! У Догані тільки троє мають таке багатство. Решта наймитують у тих багатіїв. І за це їм належить законна, чи, правильніше, незаконна пайка вилову, — але то така мізерія!..
Я кажу це не для того, щоб ганьбити їх, а щоб ти знав: такий бідолаха вже змалечку мусить працювати, аби додати й свою працю до сухого окрайця, бо інакше злидні та голод заженуть у могилу…
Тому-то біднота небагато чого навчиться в школі. А каторжна поденщина виб'є їй з голови й те, чого вона сяк-так навчиться. Тож Алі й Гайф заледве можуть поставити свій підпис, коли це вже конче потрібно. А вся та велика вченість — то для щасливих, так само, як і гарні білі вовняні шати, затишне помешкання з безліччю подушок та інших казкових речей, які тобі й не насняться, бо ти їх не бачив…
І ось Алі й Гайф чують, що чорний хлопчик з мідним нашийником раба знає те, що й школярі. Ні, так їм ще зроду ніхто не брехав!
— Ти чий? — питає розгніваний Гайф.
— Мій дядечко… Мій пан — вельмишановний марабут[6] Сіді Захаріаш…
— Ти хочеш сказати, що твій пан — живий святий з мечеті Мекилового сина?!
З Гайфового голосу Карембу раптом збагнув, яке знамените ім'я вирізьблене на його мідному нашийнику.
— Авжеж! — задер носа Карембу й спробував усміхнутися. — Ти вгадав!
— Йой! — здивувалися обидва доганці й перезирнулись.
Аби ти зрозумів, про що вони подумали, розповім тобі таке.
Пан оцього негреняти Карембу — як ти вже довідався — є мулла[7] мечеті — тобто молитовні Мекилів син. І хоч ця мечеть не дуже велика й не вражає розкішшю, проте в усій славній столиці тріполійського бейлікату[8] її дуже поважають і люблять. Бо вона — одна з найстаріших мечетей на землі. Але справа не в цьому. Ця мечеть — центр школи малікітів…
На велетенській території Північної Африки є два табори — два відгалуження мусульманського віросповідання. Одне з них — малікіти, друге — ганіфіти.
Понад тисячу років триває розкол в ісламському світі. Як між християнами протягом середньовіччя лилася кров і точилися війни під двома схожими прапорами, коли так званими релігійними інтересами прикривалася жорстока боротьба за владу, славу, гроші та привілеї, за панування над великими землями та народами, — так і в мусульманському світі досі панує розбрат.
Коли б я розповів тобі про все це, ти сказав би: «Та це ж одне й те саме! Ті, кому дісталася вся влада від батьків, не хотіли випускати її з рук і тому тлумачили Магометове вчення так, як їм це було вигідно». Але мусульманська віра від самого початку вкоренилася в багатьох країнах, мешканці яких були не араби. Й ті люди швидко зрозуміли, що араби хочуть насамперед здобути собі владу. Ось чому Панісламська імперія, якою керували з Багдада намісники пророка (тобто халіфи), незабаром розпалася на східний і західний халіфати. І західна держава, яка обрала собі за імператора володаря маврського, й досі тримається, а справжня батьківщина й колиска мусульманської віри підпала під владу турецьку.
Тож тепер так: немає вже ні східної, ні західної держави арабів (я маю на гадці 1841 рік), а над численними народами панує турецький султан із Царграда. І як халіф він не тільки імператор, а й намісник пророка на землі.
Але турок є турок. Для багатьох східних народів він лишився варваром, який тільки прийняв їхню віру, як іноді загарбник-варвар приймає мову підкореного розвиненішого й культурнішого народу.
Скажемо ще й таке.
Корінне північноафриканське населення — бербери та маври — за сотні років рабства вкладає у свою релігію весь свій протест проти централізації — проти турків. От і виходить, що бути малікітом — це те ж саме, що належати до опозиції, до партії поневолених, а часто-густо й переслідуваних.
Коли ти вже знаєш про все це, то й не здивуєшся, хто є для бідного тріполійського бербера головний мулла малікітського віросповідання в Тріполі: цей мулла сам бідняк, але бідність — його захист і опора. І те, що йому бракує маєтку, у сто крат винагородиться народною любов'ю та шаною.
І хоч він ще живий, люди вважають його за святого й називають своїм марабутом. Для духовного служителя це найвищий сан, якого тільки може досягти звичайний настоятель мечеті.
Тепер ти вже й сам зрозумієш, чому малий Карембу — з марабутового дому — в очах цих двох простих рибалок з Догани вмить перетворився з шибайголови на дорогого гостя. Хатина їхня буде тепер благословенна — бо ці бідолахи ніколи навіть і не мріяли про те, що до їхньої вбогої родини завітає хтось з почту улюбленого пастиря!
6
Марабут — член мусульманського релігійного братства; пустельник.
7
Мулла — служитель культу в мусульман.
8
Бейлікат — мусульманське князівство.