Волосся Вероніки

Він тут з півгодини, а вже напівбожевільний.

Зовсім виразно відчув, як поволі відмовляють нерви. Але треба себе перемогти. Повільно до нього поверталися хвилини, коли він міг тверезо думати. Що він такого зробив? Ракета готова, треба увімкнути автомат, щоб наповнити резервуар з балона ІV/2 і V/1. Тут усе гаразд. А тепер далі. Треба сепарувати вибухівкою палаючі кабелі, що ведуть до великого реактора. І цим запобігти катастрофі. Вогонь буде локалізовано на дослідному реакторі… але дедалі більша небезпека залишиться.

Лейтенант відшукав за допомогою радара кабелі і попробував їх сепарувати. Була це копітка робота. Відчував страшну спеку. А репродуктор над головою мовчав.

У коридорі почулися кроки. На дверях, тримаючись за одвірки, з’явилася розпатлана Марієтта.

– Вони дають відповідь. Як це посилити?

– Перемкни всі контакти на верхню таблицю. І не помилися, щоб не було короткого замикання.

«Тикав» на неї, навіть не усвідомлюючи того. Жінка кивнула головою й зникла.

Що вона там почула? Хто міг відповісти на її божевільні крики?

Справді, недалеко летять ракети Кузнецова. Цілий караван. Та навряд чи вони відхиляться від заданого курсу…

Велика наукова експедиція досліджує астероїди. Невідомо, хто нею керує. Докладно їх не повідомили. Мабуть, якийсь учений сухар, який точно вирахує, чи рятувальна акція має шанси на успіх. Якщо ні, залишить малий астероїд на його власні сили.

Крізь сльози лейтенант бачив на екрані радара, що йому вдалося розірвати палаючий кабель. Кабель скрутився, і обидва кінці роз’єдналися. Той, що горів, обмотався за виступ скелі.

Несподівано над головою загурчав мегафон. Марчекові здалося, що він божеволіє. Чи це можливе?! Це ж тільки здається, що він у школі і чує голос інструктора, майора Макарова?..

– Лейтенанте Марчек! – різав повітря суворий скрипучий голос. – Чи все ви робите за інструкцією? «Забезпечити резервну ракету, перекачати пальне, ізолювати піч…»

Тільки тепер лейтенант немов прокинувся й радо закричав:

– Чудово! Науковою експедицією керує професор Макаров! Ох, яке щастя!..

Притягнув до себе мікрофон, не тямлячись від щастя, вигукнув:

– Ракета готова, товаришу інструктор!.. Але не знаю, чи зможу її використати!.. Пошкоджено стартову площадку!

– Хто це говорить? – перебив його майор.

– Аспірант Марчек! – Потім швидко виправився: – Лейтенант Марчек. Дію за інструкцією правил безпеки. Малий реактор…

– Чого так кричите? – присадив його майор.

Голос учителя заспокоював, і Марчек заговорив тихіше:

– Малий дослідний реактор…

– Що ви там лепечете?

– Доповідаю ситуацію.

– Це вже зробила по радіо ваша героїня. Вона проявила більше мужності, ніж ви. Візьміть себе в руки, щоб мені за вас не червоніти!

– Я тільки чув, як вона кликала на поміч.

– Так, але після того, як зробила все потрібне. Зрозумійте: не спеціалістові могло видатися замало вислати цифри та незрозумілі скорочення, тому вона й покликала на поміч. Але тільки тоді, як виконала все, що ви їй доручили.

– А-ага… – заїкався лейтенант.

– Авжеж, а от про себе ви цього не можете сказати. Виконайте всі пункти правил безпеки, а тоді хоч співайте на все горло. Це мене не обходить. Лечу до вас. Тримайтеся!

– Єсть, товаришу майор!

– І перемкніть антену на конвой, з вами хоче говорити капітан Ломбарді.

– Хто-хто?!

Лейтенант вискочив і побіг до кабіни радиста. Вирвав У Марієтти з рук навушники й наставив антену в протилежному напрямку.

– Ну, нарешті й нам приділяєте трохи уваги, – обізвався глибокий чоловічий голос.

– Це полковник Брезовський! – зашептав Марчек до Марієтти, але вона була байдужа до його слів. Лише випускник академії міг оцінити, що означає голос полковника Брезовського.

– Слухайте, лейтенанте! – говорив низький баритон. – Поздоровте від мене даму, яка так мужньо інформувала нас про катастрофу. Ситуація… Ну, якщо ви, лейтенанте, слухаєте самі, то скажу. Не хочу грубо висловитись, хоч маю це на язиці. Ми від вас надто далеко, і вас варто було б… Така поміч – це… ну, розумієте… Доки ми до вас долетимо… Але під нами приблизно за сімсот тисяч кілометрів летить Ломбарді на малій одномісній швидкісній ракеті. Ми його направимо звідти, вкажемо напрямок і елементи астероїда. Ломбарді не має приладів, щоб за такий короткий час відшукати вас. Конвой повинен йому допомогти. Коли він буде за тисячу кілометрів од вас, тоді сам знайде спосіб, як посадити ракету. Не падайте духом! Тримайтеся!

Лейтенант вернувся на місце. Перевірив усі вимірювальні прилади, був значно спокійніший. Навіть запалив цигарку. Та негайно й погасив. От недотепа! Знову покинув жінку саму. Та й усіх інших. Навіть не сказав їм…

Насамперед зайшов до Марієтти.

– Як справи? – запитала вона.

– Ми врятовані. Передайте це, будь ласка, всім. І вертайтеся.

– Буду ще потрібна?

– Можливо.

Найімовірніше – ні, але він егоїст. Ледве минула смертельна небезпека, а вже думає про неї, хоче мати біля себе, використовує випадок… Але він себе за це не картав, не бачив тепер у цьому нічого поганого.

Жінка повернулась, видно було, що трохи опорядилася.

Лейтенант не зводив з неї очей, і йому здавалося, що й вона дивиться на нього. Та був це неуважний погляд, бо жінка заговорила перша, а її запитання його зовсім спантеличило.

– Як ви гадаєте, ті, що в ракеті, ще живі?

– Навряд. Мало надії…

– Мертві… – прошепотіла вона.

Не плакала, тільки непомітно кивала головою, ніби відповідала на якесь запитання, то погоджуючись, то заперечуючи. Але незабаром заспокоїлась. Витерла хустинкою лице і спитала, чи можна їй піти до всіх інших.

Звісно, можна. Але сказав це майже крізь сльози.

Вона підвелася, нахилилась, поцілувала його в уста і пішла. Лейтенант завмер. Потім відчув, що йому дуже боляче, бо обпік руку. А вже через півгодини втомлено заснув… За цей час астероїд зробив два оберти.

Коли Марчек прокинувся, ракети вже мали бути зовсім близько. Очевидно, незважаючи на більшу віддаль, Ломбарді не дуже відстане від Макарова. Станція тепер була з нічного боку, на горизонті було досить світла. Здавалось, передчасно.

Лейтенант подивився в той бік і зауважив, що спека стала ще більша. Глянув на прилади. Вони показували велику радіацію, а сейсмограф сигналізував тремтіння.

Отже, реактор незабаром розплавиться і знищить усе на поверхні астероїда.

Треба про це повідомити. Звісно, не на станцію, а Макарову. І іншою мовою, найкраще по-італійськи, щоб і Ломбарді зрозумів, а обслуга астероїда не збагнула.

Тепер був спокійний. Перейшов у кабіну радиста, ввімкнув антену в обидва напрямки й подав елементи астероїда. Так, як їх учили, за всіма правилами, відрекомендувався, описав ситуацію і зміни, які відбулися. Вирахував точний час катастрофи, яка мала статися десь через сім годин.

Чути було, як лається й плаче від безсилля полковник. Лейтенант слухав усе це, мов крізь сон, так вплинуло на нього усвідомлення неминучої смерті. Він ще ніколи не чув, щоб полковник плакав, це було так дивно, аж не вірилось… Але усе те, у що не вірилось, відбувалося тепер, як уві сні.

Професор Макаров довго не відповідав. Потім почувся його сухий голос:

– Лечу в тому ж напрямку. Нас трохи затримало кілька метеоритів. Через шість годин будемо на астероїді. Повідомляйте, будь ласка, й надалі показники приладів.

– Товаришу майор, не летіть сюди. Можливо, тут станеться вибух. Тоді й ви загинете…

– Повідомляйте наслідки вимірювання! – обірвав його суворий голос.

Повідомляв точні результати і щохвилини повторював. Так минала година за годиною.

Раптом затріщав мікрофон.

Полилася врочиста музика, і лейтенант знав, що це – кінець. З ним прощаються. Вибух настане скоріше, ніж він думав.

Але радіотелескопи вказували, що ракети наближаються. Аж до останньої хвилини. Потім вони відірвуться. Хочуть, мабуть, сфотографувати катастрофу. Можливо, такий знімок виявить причину нещастя.