Волосся Вероніки

– Це ви, Владо?

Ніколи ще не зверталася вона до нього з таким довір’ям. Це було так несподівано, що він почав заїкатися і дуже на себе сердився за це.

– Послухайте! Щось тут у нас діється… Інженери замкнули за собою свинцеві запори, а спека стає дедалі дужча. Зовні лишилися самі жінки, старий пан Ріхтер та ще геолог-інвалід. І діти. Не знаю, що робити.

Рука в лейтенанта затремтіла, але він опанував себе і сказав:

– Заспокойтесь, мабуть, сталося щось з кадмієвими гальмами. Таке часто буває навіть у ракетах.

– Слухайте! – відповіла жінка. – Не хочу вам заважати і без причини панікувати. Але ж ви – єдиний астронавт і офіцер, а ми тут трохи боїмося. Чи не змогли б ви сюди прийти?

– Гаразд, прийду.

Він поклав трубку. Долоні і обличчя були мокрі від поту.

От тобі й маєш!

Стався вибух у меншій ядерній печі. Її зовсім недавно випробовували. Як розплавиться, вибух може захопити й велику експлуатаційну електростанцію і тоді за якусь мить рознесе астероїд на дрібні шматки.

Треба щось робити.

Лейтенантові минув лише двадцять перший рік. Нудьгуючи, він часто ловив себе на тому, що мріє над радарними приладами. Вигадував усякі небезпечні ситуації, пожежу чи навіть повінь, у думках рятував когось з вогню або з хвиль. І той хтось був дуже подібний до пані Марієтти. Блузка розірвана, волосся спадає на чоло… Стоїть під стіною, навколо б’є полум’я, а він підбігає до неї, хапа на руки й з солодким тягарем пробивається крізь димову завісу. Марієтта бере його в ніжні, гарячі обійми і пригортається до нього…

Тепер було не до мрій.

Біг у важких свинцевих черевиках і в одязі, в якому водолази спускаються у батисферу, скорочував дорогу, щоб якнайскоріше дістатися на сонячний бік астероїда. Зауважив, що, поспішаючи, прикріпив надто багато баласту і рухається поволі. Якби його бачили товариші, набрався б сорому. В академії сміливість вимірювали малим баластом. Хвастали під час екскурсії, що можуть робити кроки з милю завдовжки, бо це загрожувало, що можуть одірватися від астероїда. Та це була тільки забава. Екскурсію завжди супроводжували ракети, і ні з ким нічого не могло статися.

То було пусте хизування, а не справжня відвага. Воно справляло враження, та не потребувало риску.

А в житті все інакше. Чіпляли собі до п’ят більше свинцю і пленталися незграбно, аби тільки несподіваний рефлекс не викинув їх у простори всесвіту. Сторожових ракет тут не було. А за астероїдом їх підстерігала страшна зрадлива смерть.

Добрався він аж до родовища германію, звідти вже ходив ліфт. Залишилося ще кілька кілометрів. За скелями і горбкуватою місцевістю, палаючи помаранчевим сяйвом, плавився атомний котел.

На щастя, котел був далеченько від станції. Марчек переконався, що вибуху ще не було. Коли ніщо не перешкодить, процес плавлення триватиме й далі.

На станції його зустріли істеричним криком. Перед шлюзом лежала нерухома постать. Хтось не витримав і вибіг надвір. Без скафандра, на вірну смерть. Волів задихнутись, ніж згоріти живцем, зішкваритися під скляною банею.

Лейтенант подивився на труп, який показував на нього кістлявим пальцем. Сухим зігнутим пальцем у тонкій гумовій рукавичці. Це була, очевидно, лаборантка – волосся затуляло їй обличчя.

Марчека затіпало, хотів бігти всередину, але зачепився за підйому шлюзу. Заважав причеплений свинець. Ніколи ще йому не доводилось так поспішати. Почулося сичання – з-під бані витікало повітря.

Хтось відчайдушно струснув лейтенанта. Він оглянувся й побачив спотворене жахом обличчя красуні Марієтти.

– Боже, що ви робите? Ви нас усіх подушите!

Такої зустрічі він ніколи не уявляв! У мріях це було зовсім по-іншому. Незграбно скинув з себе скафандр. Потім під впливом якогось рефлексу почав закачувати рукава блузи. Марієтта зовсім втратила голову, проте це була єдина людина, яку ще можна було десь використати. Стежила принаймні за тим, що діється навколо. Очі її палали безмежним гнівом від лейтенантової повільності.

– Та робіть уже що-небудь! – накинулась вона. – Чого ви сюди прийшли? Чого стоїте?

– Ракета… – забурмотів лейтенант і вибіг в коридор, за яким була на всяк випадок приготовлена мала ракета.

Смикнув за двері. У холі, в самому кутку, побачив маленький гурток безпорадних, переляканих людей. Он літня жінка звела до нього руки… Волосся в неї було – посивіле!..

У з’єднуючому коридорі лежали балони з рідким пальним. Непозначені балони, на яких стояли тільки числа.

– Де ключ від нумерації?! – крикнув він, і від їдкого диму сльози потекли йому по обличчю.

Хотів стерти їх долонею, але розмазав ще більше. Мав страшний вигляд, ніби плакав з переляку.

Що подумає про нього Марієтта? Але їй ніколи було думати про нього.

– Зразки в лабораторії! – кричала вона. – Треба зробити аналіз! Тут накидали навмання, а на складі є звичайні балони з гелієм! Не знаю, в яких пальне!

Протягом багатьох років ніколи нічого не траплялося, ніхто ні за чим не стежив, тому всі рятувальні апарати вкрилися пилюкою й заіржавіли.

Становище було безнадійне. Лейтенант вибіг, ненароком штовхнувши жінку так, що вона боляче вдарилася об стінку й до крові прикусила нижню губу.

– Біжіть до кабіни радиста! – крикнув на неї і, здавалося, нарешті заспокоївся.

Так, він виконуватиме свій обов’язок якнайкраще. І не було в тому ні найменшого бажання похизуватись…

– Викликайте допомогу за астрономічним кодом! Шифр – над апаратом на мідній табличці. Та не помиліться, бо там можуть сприйняти помилку як жарти сторонньої особи, що дорвалася до апарата. Ясно?

Не слухала. Затряс нею.

– Кажіть у мікрофон, що на… – Йому здавалось, що вона не слухає.

Його охопила страшна злість, і він вліпив їй ляпаса. Очунялась, очі їй звузились. Жінка міцно вхопилася йому за плече і впилася нігтями.

– Розумію, буду викликати…

Лейтенант побіг до лабораторії, хоч ноги від хвилювання підгиналися. За хвилину запалив газові ріжки. Руки тряслися. Насилу накапав рідини з металевої пляшки. Бах! Розбив банку.

Треба починати спочатку.

Але чи дасть раду? Він же один! Може, коли буде відважний, то все це врятує? Може, краще відрізати атомним вибухом весь дослідний реактор? Може, зумів би це зробити… Він уже чув про щось подібне. Десь читав…

Якби тут був капітан Ломбарді, він би зробив ефектно – в рукавичках! Жбурнув би в космос усю цю палаючу погань, як людина скидає болото з черевиків. Або полковник Брезовський, старий ведмідь. Він би ще й сигару закурив!

Мокрими руками торкнувся скронь, на яких шалено пульсувала в жилах кров. Це його доля так карає. Скільки він сердився, що майор Макаров не дає їм самостійних завдань. Сором було перед дівчиськами, бо вони дражнили вихованців майора Макарова немовлятами. Мусили завжди точно дотримуватись усіх правил безпеки. Якби тут був майор Макаров! Його спокійна мова, його дії – не розраховані на ефект і фальшиві жести. Сто разів, мільйон разів мав він рацію, коли карав їх за пусте вихваляння!

Друга спроба, на щастя, вдалася. Треба швидко підтвердити аналізом спектра. Усе гаразд. Він уже міг орієнтуватися на складі пального. Це трохи заспокоїло, та за хвилину на нього знову напав страх.

З радіокабіни почувся відчайдушний жіночий крик:

– Хільфе! Хільфе! Хільфе!..

– О боже, ота мавпа знову розгубилась! Замість міжнародного коду, кличе на поміч рідною мовою! Ніхто ж не зверне уваги! Власне – не має права! Бо тоді кожна людина могла б зчинити у всесвіті переполох.

Мегафон над головою мовчав. Очевидно, на такі позивні не буде з космосу відповіді. Скрізь були порозвішувані репродуктори, щоб кожен міг почути, коли треба, радіостанції, які хочуть наладити з ними контакт. Але репродуктори мовчали.

Раптом злість на Марієтту вщухла, і лейтенантові стало шкода жінки. Що він хоче від неї? Витерпіла більше, ніж він. До його прибуття втішала інших, змагалася з ошалілою дівчиною, яка хотіла вибігти… Слухала крики й істеричний плач. В неї вистачило сил, щоб покликати його. Втратила чоловіка, самій загрожує смертельна небезпека… Чого ж він хоче від неї?