Страница 6 из 66
До воріт підкотив «газик», посигналив. Оскільки Фонарькова не було, Федір одразу вмостився в кабіні. Сашкові довелося вантажити інвентар і забиратися у будку.
Рем Євтихійович був неабияк засмучений попередньою розмовою, і Сашко, присівши перед ним навпочіпки й зазираючи в очі, заходився втішати:
— Хіба Федір щось тямить? А повчати заповзявся. Таж, якби не ви, стонадцять разів дуба врізав би, нехлюй несосвітенний.
— Атож, — похмуро підтвердив Сомов.
— А як же без вас? От Льоня: начебто й обережним був, а не вберігся. А працював би поруч із вами — нічого й не сталося б.
Рем Євтихійович видобув із накладної кишені цигарку й запалив. Сашко віко вирішив, що він, зазвичай, відбудеться мовчанкою, та Сомов несподівано сказав:
— Е-ех, хлопче… Здається мені, що Льоня не винуватий. Не порушував він тоді… Як машина працював, без жодної помилки. Та не в цьому, мабуть, заковика.
Рем Євтихійович струснув пальцем попіл з цигарки і продовжив:
— Не виходить мені з голови камера. Ось і тепер згадую… Як прибіг до Льоні, нахилився над ним — ніби одне було, а пізніше, коли лікарі приїхали, — зовсім інше. Щось не так стало, чогось не вистачало. А чого — не доберу.
— Може, туди ще хтось заходив?
— Ні! Ми ж біля дверей були. Хто туди міг пройти? Чужі всі боялися, та й хлопець обгорілий… Лежить.
— А установники?
— Вони за перегородкою були… І вискочили, пригадую, за мною. «Швидку» викликати.
— А ви нікому про це не обмовилися?
— Про що?
— Про те, що ніби там хтось побував?
— Степану розповідав.
— Бригадирові… — ніби для себе уточнив Сашко й несподівано йому сяйнуло: — «Коли ввижається, треба хреститися». Так він сказав?
— А звідки ти знаєш? Він тобі розповідав?
Вантажівка із надсадним гурчанням долала горбатий місток — переїзд через залізницю.
— Здогадався. Є така приказка.
— Знаю, що приказка, — зненацька розгнівався Сомов. — Та все одно не так там було. Звісно, я не встиг роздивитися, та відчуваю: не так. Не випадково Льоню до того рубильника потягнуло. Не поліз би він ні сіло ні впало за те трикляте загородження.
— А в наряді шинодріт вважався недіючим?
— Чого б це? Ми його навмисне відгородили. Я особисто мотузок натягнув. Там могла бути напруга.
— А може, Льоня забув про це чи щось переплутав? — напосідав Сашко.
Сомов махнув рукою — мовляв, одчепися, хлопче, й, жадібно затягуючись напівзотлілою цигаркою, заходився виводити на лавці брунатним ребристим нігтем лише йому зрозумілі позначки. Креслив хитромудрі лінії, доки машина не зупинилася, щоб забрати Фонарькова. Федір видряпався в кузов і, по-своєму оцінивши вираз обличчя Сомова, накинувся на нього:
— Годі дутися. Ти як манірна дівиця, слова тобі не скажеш…
— Відчепись, — швидко й незлостиво відгукнувся Рем Євтихійович. Федір задоволено гигикнув — часто-густо в розмові давніх знайомих інтонація нажиті, набагато більше, ніж слова, — й запитав Сашка:
— Ти на магнітофонах розумієшся?
— Сяк-так, — Сашко потупився. — Від новинок я відстав.
— У мене — допотопний мотлох. Чогось забарахлив, а я — ні бе ні ме. Завтра субота, ти що робиш?
— Нічого. Може, в кіно піду.
— Заглянь до нас. Пообідаємо, а якщо магнітофон полагодиш, Милка не поскупиться, віддячить.
Сашко винувато глипнув на Рема Євтихійовича: той уже запросив його помилуватися леггорнами й подивитися футбол по кольоровому телевізору, але Сомов кивнув: мовляв, що ж, іди, молоді тягнуться до молодих.
Вантажівка зупинилася. Ставши на підніжку, Фонарьков оголосив:
— Можна обідати. О тринадцятій ми по вас заїдемо.
Електромонтажники вибралися з фургончика й подалися в їдальню. Лише Сашко па хвильку затримався, озирнувшись на машину, яка дедалі швидше мчала вулицею.
10. Барон
Він, звичайно, чекав. Нагадував. Квапив… І нізащо не повірив би, що робить це вже за звичкою. Минуле поволі відходило, а разом з ним стихала і гострота почуттів. Чи то під впливом Віки, чи то внаслідок того, що знайомі, ровесники, однокурсники, ба навіть викладачі, розмірковуючи про професію інженера, виділяли її суто технічні аспекти й досхочу збиткувалися над її оплачуваністю, сам Барон уже не вбачав у майбутній спеціальності чогось більшого від звичних професійних і житейських обов’язків та клопотів.
Чимдалі більше Барон усвідомлював, що в тому вузькому світі і ницому товаристві, які з легкої руки Віки видалися справжнім життям, будь-яка серйозна розмова була неможлива. Барон ніяк не міг збагнути, що для людей, споживацтво для яких — звичайний спосіб існування, проблем, пов’язаних з роботою, не існує. Він відчував, що з примарним щастям, тобто з Вікою, його майбутня кар’єра не має нічого спільного.
Захистивши диплом і отримавши направлення на роботу, зателефонував Віці.
— Розписатися?.. Навіщо так гарячкувати? — запитала як завжди врівноважена під час обідньої перерви Віка. — Відразу, як влаштуєшся, напиши мені, і я, може, до тебе приїду…
Звісно ж, оселившись у невеликій кімнатці омріяного фінського будиночка, Барон одразу повідомив про це Віку.
І вона приїхала. На три доби.
Мляво пройшлася по незайманому снігу біля підніжжя сопки, вдавано позахоплювалася полярним сяйвом і, втомлено подякувавши Баронові за подарунок — оздоблені риб’ячими зубами унти, — полетіла додому. І лише тоді, коли в порожньому, вистудженому будиночку залишився як пам’ять про неї тільки яскравий відбиток її губ на дзеркалі, Барон, старший майстер оперативно-ремонтної служби північних електромереж, збагнув, що, мабуть, все ж кохає її…
А до кінця обумовленого угодою строку ще залишався не один місяць, й годі було сподіватися, що Віка хоча б раз, бодай на мить, промайне в цих неозорих холодних просторах.
Нудьгу, неспокій і марне очікування вдавалося притлумити лише роботою та грошима. За карбованцями ввижалися південь, біле каміння й синє море, воля і Віка… Барон поклав собі заробити грошей якомога більше; ставка й напівлегальна халтура вже не влаштовували. Спокушало щось значиміше, прибуткове. Прислужилася давня трудова книжка, яка два роки жовкла в сумці.
На перерви в стажі тут дивилися крізь пальці, тим-то без перешкод за півставки Барон влаштувався в парі з тихим п’яничкою працювати електриком у пакгаузах. Доводилося викладатися до знемоги, мерзнути на лютому морозі, грітися біля чадних, їдких солярових вогнищ, а потім видиратися по драбинах чи перебиратися через лантухи з борошном і рибою, щоб якомога швидше полагодити той чи інший вередливий датчик. І так день у день, щотижня, щомісяця.
У вільні хвилини (уже вкотре!) перечитував Вікині листи, але за повсякденними клопотами, виснажливою роботою так і по відчув, як поступово вони стають холоднішими і коротшими. За останні місяці перед поверненням додому не отримав жодного листа, але Барон не зважав: нічого, ще недовго лишилося. А коли надійшло повідомлення від хворого батька — не міг дочекатися, коли вирушить у дорогу, назавжди полишивши тут, у холодних просторах Півночі, свою нудьгу і самітність.
Баронові пропонували залишитися на ще один строк, але він віднікувався: «Батько хворий». Насправді ж не слухав нікого, не сприймав пропозицій, рвався до неї, до Віки…
11. Із стенограми
— Де ви перебували в той момент, коли Крячко був уражений електричним струмом?
— Мабуть, у крамниці. Молоко купував. З Лукіним.
— А перед тим?
— На підстанції, двісті восьмій. Там привід регулював і перемикав щось.
— Що саме?
— Та я й не пам’ятаю. Розпорядження у вас є, прочитайте. Як там записано, так я й зробив.
— Ви самі працювали?
— В мене — третя група!
— Хто вас допустив до роботи?
— Бригадир. Усе зробив як годиться, він щодо цього прискіпливий. Перевірив кожну дрібницю, простежив навіть, щоб я взяв на засув решітку. Тільки після цього поїхав. А в мене роботи — на якусь годину. Закінчив, замкнув, а тут і Коля нагодився.