Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть

— Але не на довше, — діловито попередив Сашко.

Шеремет усміхнувся:

— Гаразд.

— Я вже один ключ зробив. Для вас.

— Молодець, — похвалив Матвій Петрович. — А на коли Фонарькову пообіцяв?

— На вівторок.

— Отже, вони планують на вівторок, не раніше, — розмірковуючи про щось своє, сказав Шеремет.

— Я знаю й будинок, навіть під’їзди, — спохопився Сашко. — З дверей підстанції видно тільки два під’їзди. Я ходив туди, перевірив. Вулиця Островського, 16, другий і третій під’їзди.

Матвій Петрович задоволено кивнув головою. Дуже допоміг їм цей хлопець. Тепер є можливість спіймати злочинців на гарячому.

24. Сашко

Сашко поклав на чистий аркуш паперу щойно виточений ключ. Фонарьков байдуже глипнув на нього.

— А де зліпок?

Сашко витяг зліпок.

— Скільки?

— Та вже не поскупись. Набридло з порожніми кишенями ходити. Так що, мабуть, пістолет продам.

— Уже й покупця знайшов?

— Напитав одного грошовитого «діловара».

— А про тріщину сказав йому?

— Яку тріщину?

— На стволі.

Сашка аж у піт кинуло. Виходить, Фонарьков про все здогадався…

— «Діловар» в окулярах, не помітить, — над силу всміхнувся Сашко. — Гроші візьму — і шукай вітра в полі.

— Спритний… Люблю таких, — Фонарьков ступнув до дверей.

— А червінці?

— Увечері віддам, — Фонарьков махнув рукою й вийшов з майстерні.

Перед обідом до Сашка підійшов Сомов.

— Тобі допомогти?

— Сам упораюсь. Ще хвилин три — чотири, та й кінець, — сказав Сашко. — Гукни шефа, хай перевірить.

— Федорович кудись поїхав. Сказав, що незабаром повернеться.

Сашко закрутив останню гайку й запитав:

— Знімати загородження?

— Зачекай, я сам зніму, — Сомов підійшов до сітки, яка розділяла підстанцію на зони високої і низької напруги, і посмикав двері в перегородці.

Нещодавно відчинені — це Сомов твердо пам’ятав, — вони не піддавалися.

— Хто замкнув? — повернувся він до установників.

— Та вже ж не ми, — сердито відповів Валентин.

— Я сам усе зроблю, — гукнув Сашко.

— Гаразд, — погодився Сомов. — Але обережно.

Сашко розблокував привід секційного роз’єднувача, зачинив дверцята полагоджених чарунок і, стиха насвистуючи, ступнув до переносного загородження.

Загородження стояло косо, неначебто його хтось ненароком зсунув.

— Мабуть, Федір, ходить, як слон, — стенув плечима Сашко.

— Цей роззява може, — підтвердив Сомов.

Сашко, зазираючи в робочу зону, нагнувся над бар’єрчиком. І завмер, приголомшений несподіваним жахливим здогадом.

Нічого підозрілого він не помітив — просто відчув, що все було так, як тоді, коли загинув Льоня Крячко.

Згодом він проаналізує всі збіги: й те, що в камері він залишився сам, і що обставини неминуче змушували його розширити робочу зону, адже на перший погляд усе видавалося безпечним — біля шинодроту стояв заземлювач. А за перегородкою, як, певне, і тоді, стовбичив Валентин… А зараз Сашко лише встиг збагнути, що один його порух може стати останнім…

Ледь позадкувавши, натягнув діелектричні рукавиці й швидко виставив з камери легке загородження.

— Ти що робиш? — занепокоївся Сомов. — Стій! Кому кажу?..

Та Сашко, вихопивши з інструментальної сумки розрядник, кинувся до шинодроту в неробочій зоні.

— Стій! — ще раз, уже розпачливо, крикнув Сомов і, смикнувши двері в перегородці, метнувся назад, щоб оббігти зовні чотирикамерну підстанцію.

Сашко тицьнув розрядником у шинодріт поряд із заземлювачем — сірим, отже, чужим заземлювачем, який стояв підозріло близько біля рубильника… Спалахнула й заревіла електрична дуга; розрядник смикнуло з рук, але хлопець, примружившись від яскраво-синього полум’я, шарпнув до себе інструмент. Дуга згасла. Перед очима пливли різнобарвні кола. А через мить почув, як клацнув замок. Хтось промайнув у дверях. Оговтавшись, ступив до шинодроту, щоб зняти сірий заземлювач.

У цю хвилину до камери вскочив пополотнілий Сомов. За ним — Кобзєв і Лукін.

— Стійте! — загородив їм дорогу Сашко. — Викликайте міліцію! — І додав, важко прихилившись до стіни. — Тут, Сомов, не кочерга, про яку ви мені казали. Тут і струм, і мережа. Злочинна…

Олександр Соболь, Валерій Шпаков

Довгий шлях в лабіринті

Фантастична повість

Пролог

Вечоріло. Сонце сховалося за гребенем Чит-Аю, і про­щальні промені поволі танули у скляній гущині сутін­ків. На сході загрозливо чорніли громаддя хмар. Вони поглинали верхів’я гір, що траурною стрічкою оповивали обрій. У проваллях зазміїлися сиві пелехи туману. По­тягло пронизливою вільгістю.

Сюди, на залом стрімкої скелі, він приходив щороку в той самий день, о тій самій порі, коли це сталося. Чи­мало часу спливло відтоді, але пам’ять гостро нагадувала про минуле. І знову очі тоскно вдивлялися у розлоге пла­то, поросле могутніми столітніми кедрами, у корпуси науково-дослідного центру, що сховалися у віковічному лісі.

Невелика блідо-зелена цяточка на тлі старих почор­нілих дерев притягала погляд найчастіше. Тут повирос­тали молоді ялинки, начебто для того, щоб пом’якшити гіркі спогади про місце, яке знову й знову нагадувало про давню трагедію. Нескінченні сторінки довгої, сумної, але невимовно дорогої книги…

Раптовий шерех змусив озирнутися. Але миттєве роз­дратування одразу ж змінилося подивом:

— Ірино! Звідки ти тут узялася?

— Десять років минуло, Валентине… Я не могла не прийти у цей день!

Вона підійшла ближче, і Валентин побачив сльози на її блідому, втомленому обличчі.

— Де це трапилося? — прошепотіла Ірина.

— Отам, де молодий підлісок виріс… Від корпусу на­віть сліду не лишилося.

— Жодного?

— Так. Повна дезінтеграція в радіусі десяти метрів.

— Ще хтось там був?

— Ні, тільки Віктор.

— Тільки Віктор… — Ірині перехопило подих. — Але ж я майже нічого досі не знала. Боляче було згадувати… Нібито якийсь захисний рефлекс спрацьовував. Але чому ж ви, його друзі, не дозволяли мені докопатися до прав­ди?

— Ти чекала тоді дитину… А потім годувала, виховувала Вікторового сина. Всі ми вважали за свій обов’язок оберігати тебе від усього, пов’язаного з минулим. А по­тім це стало звичкою. Та й сама знаєш: досі ніхто не може пояснити цього експерименту і хоча б приблизно передбачити його наслідки.

Ірина заплющила очі й довго мовчала. А тоді поволі й стиха заговорила:

— Того дня я була в експедиції на Адріатиці. Дощ. Море наче оскаженіло. Стало сіро-зелене. Навіть піна на бурунах була не біла, а якась брудна. Я щойно поверну­лася з чергового занурення, не встигла й гідрокостюм скинути, а наш радист уже гукає: “Йди-но швидше сю­ди — твій на зв’язку!” Слухаю Віктора, а він якийсь не такий: збуджений, мов лихоманить його. Не знала таким його ніколи… І раптом: “Ну, Ірино, — каже, — збулася моя мрія! Запускаю свою психомодель у “Арідан”! Уяв­ляєш?” Я, звісно, нічого не уявляла. Знала лише, що цей “Арідан” — потужна й дуже складна комп’ютерна система. Про неї багато писали тоді… Віктор два роки марив нею, писав до Всесвітньої ради, навіть до самого Іволгіна звертався, але “Арідан” передали до твого ін­ституту, і тоді він почав атакувати тебе…

У Валентина сіпнулося обличчя, і він відвернувся.

— Не картай себе, — лагідно промовила Ірина, — ти був його найкращим другом і не міг відмовити. Я все розумію. Та й Віктор, мабуть, запевнив тебе, що експе­римент абсолютно безпечний…

— Не зовсім так, Ірино, — глухо відповів Валентин. — Словами справі не зарадиш, якими б вони гарячими й переконливими не були. Але “Арідан” мав дев’ятирівневий захист, що робило його практично безпечним при про­веденні будь-яких експериментів… Тільки не подумай, що я шукаю собі виправдання…

— А я все ж таки хочу знати, що тоді трапилося!