Страница 11 из 66
Сашко зупинився, дивлячись на Сомова. А той, поки Фонарьков розмовляв по радіотелефону, готував робоче місце для приймання напруги. Вкотре вже хлопець дивувався майстерності Сомова.
— Нічого не забули, Євтихійовичу? — поцікавився він.
— Забувати не можна, — не сприйняв жарту Сомов. — Хто техніки безпеки не пам’ятає, тому чорти її нагадають.
— А може, ангели?
— Не базікай, — насупився Сомов. — Краще, склади заземлювачі.
Сашко взяв заземлювачі, ребристі, неоковирні, свіжопофарбовані, з новісінькими номерами, й поклав у будку. Хутко повернувся в підстанцію.
Сомов незадоволено пробурмотів:
— Ангели, ангели… А про те, що Льоня не міг порушити правила техніки безпеки, ніхто й слухати не хоче…
В цю мить надійшов Фонарьков:
— Усе зробили? Зараз випробують.
За якусь хвильку пролунав глухий удар — спрацював масляний вимикач.
— Усе гаразд.
— Зачиняй, — наказав Фонарьков і пішов до машини.
Сомов клацнув решітками й, звично вихопивши з в’язки потрібний ключ, замкнув двері.
— А якби струм дали раніше? — запитав, полотніючи, Сашко. — Нас убило б?
— Таке скажеш, — відрубав Сомов. — Я ж не сліпий, заземлювач бачу; а коли зняв його, то вже нічого не чіпав.
— Зрозуміло, — заспокоївся Сашко. — А я думав, накладка якась… Мабуть, шеф вираховує все до секунди…
— До секунди — це факт. У шефа око гостре. Але я на бригадира не покладаюся. Життя навчило: у нашій справі, крім своїх очей і своїх вух, нічому й нікому не слід вірити. Навіть кочерга, як кажуть, раз у три роки стріляє. Ясно?
— Авжеж! — усміхнувся Сашко й, піднявшись у кузов, подав Сомову руку.
Їхали недовго — Сомов завжди додому віз швидше, ніж на роботу. Всі стомилися, розмовляти не хотілось. Коли машина, обігнувши старий занедбаний фонтанчик, зупинилася під навісом, Сашко першим зіскочив на землю і попрямував до душової.
Вийшов звідти через кілька хвилин з мокрою чуприною, підійшов до Лукіна, який стояв біля дверей невеличкої майстерні. Зазирнувши всередину, здивовано похитав головою:
— Ого, добре живете…
— Для себе обладнали, — Лукін усміхнувся. — Ремонтний цех верстати списав, а ми забрали їх собі. Раніше за найпростішу деталь треба було кланятись, а тепер самі робимо. Ще й іншим пособляємо.
— Молодці! — похвалив Сашко, перемацавши все, що лежало на верстатах. — А мені помайструвати можна?
— Чому ні, — обізвався, переодягаючись, Лукін. — Якщо для діла. Чи ти, може, фінку надумав зробити?
Сашко засміявся:
— Навіщо мені фінка? Такі речі я вже переріс. Хіба що кулемет?
— А якщо серйозно?
— Ключ хочу зробити. Поламався, а замка шкода, надійний.
— І як ти його хочеш виточити?
— У мене є зліпок. Ключ особливий: для замка «Сто п’ятдесят секретів».
— А заготовки де береш? — поцікавився Лукін.
— Приятель у мене є. За трояка продасть.
— Сиділи разом?
Сашко не образився, лиш глянув осудливо.
— Коли поїдеш до приятеля, — вже лагідніше сказав Лукін, — попроси у нього заготовку для ключа з лівими канавками.
— Гаразд. Тільки не знаю, коли поїду, — до авансу ще цілий тиждень.
Лукін зупинився і витяг п’ятірку:
— Поїдь сьогодні.
— Завтра. Сьогодні вже пізно. Та й пива хочеться. Аж у горлі пересохло, поки ви залізяччя перераховували.
— Інструмент порядок любить.
— Куди він дінеться?
— У мене не дінеться, — погодився Лукін. — А в інших ніби корова язиком злизувала. Я не полінувався перефарбувати всі наші заземлювачі. Тепер уже не цуплять.
— А я дивувався: чому це в нас зелені, а в інших сірі… Геніально придумав. Просто і надійно. До речі, Фонарьков коли брав заземлювачі?
Лукін зітхнув:
— Тоді якраз Льоню…
Був теплий вечір, і зовсім не хотілося йти додому. Сіли на лаву.
Сашко запитав:
— А потім повернув?
— Що? — Лукін уже думав про своє.
— Чужий заземлювач.
— Хтозна. Не бачив.
— Мабуть, віддав. Навіщо він Фонарькову?
— Запав тобі в голову той заземлювач. Не пам’ятаю, може, Фонарьков і відніс його до сусідів, а може, й викинув на смітник. Бачив залізяку…
— Де? У сумці?
— Хіба заземлювачі у сумці носять? — зневажливо хмикнув Лукін. — На двісті третій бачив. Степан приніс туди, а чи віддав — не пам’ятаю.
18. «Вальтер»
— Хто це? — запитав Сашко, кивнувши на вродливу струнку дівчину.
— Подобається? — всміхнувся Федір. — Це Раїса, сестра нашого Льоні.
— Красуня… — Сашко пильно подивився на Раю, яка розмовляла з Фонарьковим.
— Красуня, — притакнув Кобзєв. — Правда, Льоня казав: вертихвістка, якої світ не бачив.
— Не може бути.
— На жаль…
Рая, договоривши з бригадиром, підійшла до них, привіталася:
— Завтра поминки. Хочу запросити і вас.
— Нас? — в один голос запитали Федір і Сомов.
— А що? Разом працювали. У Льоні друзів небагато було. Два армійські приятелі, ви та л. Він часто про вас розповідав. То прийдете?
— Неодмінно, — твердо пообіцяв Сомов. — Такий хлопець був… Треба пом’янути.
— Приходьте на шосту. Степан Федорович сказав, що всіх відпустить.
— А сам? — запитав Федір.
— Не може, йому в аеропорт їхати, — Рая підійшла до Сашка. — Ви новенький? На місці мого брата працюєте?
— Так… — почервонів хлопець.
— Приходьте теж. Льоня міг бути вашим другом…
Перерва закінчилася. Вже в машині Сашко звернувся до Сомова:
— Їдьмо!
Влаштувавшись зручніше в кузові, Сашко звернувся до Сомова:
— Реме Євтихійовичу, а може, й справді піти?
— Звичайно… Ти хоч Льоню й не бачив, але чув про нього багато.
Після роботи Кобзєв запропонував:
— Ходімо до мене, футбол подивимося.
Сашко розвів руками, мовляв, він би пішов з великим задоволенням, але ніяк не може.
— Тоді бувай. — Кобзєв подався додому.
Не знімаючи роби, Сашко швидко відімкнув замок і увійшов у майстерню. Там тулилися верстати: свердлувальний, фрезерний і токарний. Формально цього устаткування вже не існувало, бо років п’ять тому його списали за актом і викинули на звалище, і всі ці п’ять років старенькі верстатики надійно служили лінійникам. Часто-густо бракувало якоїсь шайбочки чи вкрай потрібного болтика, й тоді лінійники запускали їх у роботу.
Майстерню замикали на великий висячий замок. Ключі мали бригадири й Лукін. Саме в нього Сашко і взяв ключ.
Лукін перші вечори наглядав за Сашком, та, пересвідчившись, що той чогось недозволеного не робить, за собою прибирає, заспокоївся. Лише вимагав, щоб уранці хлопець віддавав ключ.
Узявши двері на засув, став до верстачка. Вийняв зі схованки пластмасову коробку, дістав звідти пістолет, обдивився з усіх боків.
Прикинувши, з чого почати, поклав пістолет назад у коробку, заховав її під верстачком і обережно відсунув засув: коли хтось навідається, хай не думають, що він зачиняється.
Акуратно затиснувши заготовку, схилився над верстатом і раптом відчув на собі чийсь погляд. Рвучко повернувшись, побачив Степана Фонарькова. Бригадир розминав цигарку її уважно розглядав шматочок іржавого металу на верстаку.
— Хіба ви не пішли? — здивувався Сашко.
— Закортіло подивитися, як ти майструєш. Все-таки, що не кажи, мій підопічний.
— Усе в нормі. Дільничний хвалить, тітка радіє, що приходжу тверезий і дівчат не запрошую.
— Хоч ікону з тебе малюй, — Фонарьков припалив від запальнички.
Сашко ковтнув слину й понишпорив у кишенях роби, хоч достеменно знав, що там сигарет нема.
Степан усміхнувся, простяг золотисту пачку. Сашко обережно, щоб не забруднити її, видобув тверду, як олівець, сигарету і схилився над вогником. Руки в нього ледь-ледь тремтіли.
— Для тітки стараєшся? — запитав Фонарьков.
— Еге ж. Старовинний годинник ремонтую.
— Он як, — кивнув Фонарьков. — Мабуть, трофейний?
— Антикварний, — Сашко не міг підняти очі.
— Системи «вальтер», очевидно?