Індіянин

— От добре, що капітанові не доводиться заганяти наших свиней, коли вони вибігають з хліва.

— Чому?

— Бо воші проскакували б у нього між ногами. Алехо кинув камінь у голуба і побіг за товаришами.

Педрільо повільно йшов позаду. Він не любив, коли кепкували з солдатів і особливо з капітана. З Курро, учителя та інших дорослих — скільки завгодно, але не з тих, хто носить форму. Він сам до деякої міри належав до гарнізону форту.

Біля Куррової крамниці вони зупинились. У Педрільо були в кишені дві блискучі монетки: десять сентаво. На них можна купити мазилли — великі квадратні пряники з тугого тіста з червоним, жовтим чи синім цукровим сиропом, або медові цукерки, або манйару з молока і цукру. Найсмачніші — мазилли, та на ці гроші не вистачить купити для всіх. І хлопці вирішили поласувати цукерками

Педрільо і Алехо пішли в крамницю. В ній пахло шкірою, кавою та горілкою. Сонячні промені проникали крізь щілини даху, розрізаючи сутінки “Бодеги” широкими, вузькими смугами, освітлюючи то купу кулів з борошном, то сідло чи голу втрамбовану долівку, і мільйони порошинок безладно снували у їхньому світлі.

— Що ви хочете?

Хлопці довго кліпали очима, поки розгляділи Курро. Той стояв за прилавком, як завжди, в своєму крислатому капелюсі і підв’язаний фартухом. Капітан, найповажніша біла людина у Лейквені, і той усміхнувся, коли до нього привітався Педрільо, а от на вилицюватому обличчі Курро не з’явилось ніякої усмішки, хоча його шкіра мала такий самий оливковий відтінок, як шкіра Педрільо. Курро вважав себе “білим індіянином” і намагався забути, що він індіянин. Навіть білі говорили про це зневажливо.

Педрільо востаннє з жалем глянув на купу мазилл під білою сіткою від мух.

— На десять сентаво цукерок.

Курро, крекчучи, нахилився і витяг коробку.

— Куди це ти зібрався? — пролунав на вулиці різкий голос пана Манрікеса, батька Лало.

— З Бласом рибалити. Можна?

— Про мене.

Якусь мить Педрільо роздумував, чому Лало сказав “з Бласом”, а не з ним, хоча саме він запропонував іти ловити рибу. Але тут же забув про це.

Коли Педрільо, міцно тримаючи в руці кульок з цукерками, виходив з дверей, до крамниці прямував пан Манрікес, високий, стрункий, вродливий. Помітно було, що він недавно живе у Лейквені, а до того жив у місті. Незважаючи на буденний день, на ньому був чорний костюм і святковий капелюх.

— Добридень, пане Манрікес.

— Добридень.

Пан Манрікес відповів на привітання, але так байдуже глянув на Педрільо, ніби той був колодою чи кулем з борошном.

Хлопці відразу подалися геть, бо на них чекала риба і купання, а Педрільо стояв і дивився. Вулицею рухалася дивна процесія: десять солдатів і фургон.

На козлах сидів солдат, а за ним, наполовину під шатром, однак так, що кожен бачив їх, сиділи двоє білих із зв’язаними руками. Військовий, що їхав попереду, був індіянин, сержант з форту, батько Педрільо.

Обличчя Педрільо потемніло від гордощів. Він бачив, як то тут, то там відчинялися вікно чи двері, як люди на вулиці кивали його батькові, а дехто навіть уклонявся. Курро та пан Манрікес теж вийшли з крамниці. Вони стояли позаду Педрільо, але мовчали. Хлопець знав, що батько бачив його, та Педрільо нізащо в світі не підійшов би до нього. Батько знову заарештував двох, певно, торговців зброєю.

Педрільо стояв і дивився, поки останній солдат не проминув його. І аж тоді побіг доганяти хлопців.

Курро і Манрікес повернулися до крамниці.

— Неподобство вєстрі їх селом, — пробурмотів Манрікес.

Курро узяв блокнот і олівець.

— То, либонь, бандити. Що надіслати вам додому?

— Це ж білі. Чому він не повіз їх у форт непомітно?

Курро, тримаючи олівець, стояв за прилавком і мовчав. Пан Манрікес глянув на нього, кашлянув.

— Зрозуміло, ніхто нічого не має проти індіян. Є серед них порядні і погані, як є порядні і погані серед білих. Але білий все-таки лишається білим, а червоний червоним.

“Либонь, пан Манрікес збирається знову брати в борг”, — подумав Курро. У Манрікеса майже ніколи по бувало грошей, і він чимало заборговував. Він не належав до дуже хазяйновитих поселенців, а в минулому році, коли переселився до Лейквена, зовсім занедбав своє невелике господарство. Через якусь темну аферу в столиці у нього, казали, земля горіла під ногами. Але тут про пана Манрікеса були високої думки. Адже він — із столиці.

— Порядні індіяни знають своє місце, — сказав Курро і подивився на свій блокнот. — Тільки дурень думає, ніби слід щось корчити з себе перед усім світом.

— Треба поговорити з капітаном, бо серед поселенців може виникнути невдоволення.

— Капітан просто закоханий у сержанта. — Курро був абсолютно згоден з паном Манрікесом. — У всьому, що стосується індіян, він радиться з ним, хоча є й інші, які дещо знають про індіян, — Курро вдарив себе у груди.

— Який сором, білий, та ще й капітан, радиться з червоношкірим! Невже в нього немає гордості?

Курро враз втратив інтерес до розмови.

— То що вам надіслати?

Пан Манрікес замовив борошна, свічок, пороху, цвяхів і ще дещо.

— Завтра я все заберу підводою, — сказав він. І додав: — У мене саме порожньо в касі…

— Я ж не можу весь час записувати. — Курро, здавалося, аж підріс.

— Атож, я заплачу половину. Це ще тиждень — два. Ми ж давно знайомі.

Іноді пан Манрікес бував дуже люб’язний, хоча шкіра у нього сніжно-біла, а у Курро — червона.

— Гаразд, але не довше.

— Я ж сказав. — Пан Манрікес вийняв гаманця, щоб заплатити принаймні половину суми.

Побачивши гроші, Курро знову став послужливий. Він навіть одчинив двері перед клієнтом і низько вклонився.

— До побачення, пане Манрікес.

Потім виглянув на вулицю, до форту, брама якого давно зачинилася за солдатами і фургоном.

— Ох і підведе нас оцей Васкес, — сердито буркнув він.

За хвилину пан Манрікес повернувся до крамниці, попросив дюжину сигар і тут же надрізав одну.

— Свого хлопця у всякому разі виховую так, що він знатиме, що й до чого, — промовив він з притиском.

Пан Манрікес знову відчув свою зверхність і дивився на Курро, як і раніше. В його очах ховалися презирство і погроза.

Курро уникав його погляду. Він мовчки подав вогонь і подивився на купу кулів з борошном під протилежною стіною. Пан Манрікес стояв у гордовитій позі, випнувши і руди і пахкаючи сигарою.

Тим часом його син сидів поряд з Педрільо на березі річки, бовтаючи ногами у воді. Всі п’ятеро хлопців були голі. Шкіра у них блищала од води, бо вони вже встигли поплавати. Лало клацав зубами. Вода в Млиновій річці була ще холодна.

Річка текла тут спокійно, вода під плакучими вербами, що опустили свої віти, ніби збиралися ловити форель, була прозоро-зелена, а на дні добре було видно білий пісок. Метрів на п’ятдесят нижче за течією потік швидко перекочувався через каміння, вирував між скелями і вкривався дрібними білими баранчиками. Отут хлопці закинули вудочки-лозини з верби: мотузок і на ньому зігнутий цвях. Трохи вище вода теж бігла швидко і спокійно. Але тут купалися, тут був ніби пляж — вузька смужка піску.

— Б’ємось об заклад, що я вирину біля отого каменя? — Ще дужче заклацавши зубами, Лало вказав на оброслий мохом і водоростями камінь біля протилежного берега, метрів за п’ятнадцять вище від них.

— Б’ємося об заклад, що й я це зроблю? — підтримав його Педрільо.

Педрільо і Лало виструнчилися. Довгі хлоп’ячі тіла хлюпнулись у воду. Педрільо пірнув до самого дна. Течія підхопила хлопця і з силою потягла вниз. Легені у Педрільо ледь не лопнули, коли він нарешті досяг каменя, кулею вилетів на поверхню і вдихнув повітря. Метрів за два позад нього з води виринула голова Лало. Він не доплив до каменя.

— Ти став на півметра попереду, коли ми стрибали.

— Неправда! — закричав з берега Алехо.

Вони припливли назад, лягли на пісок, підставивши сонцю груди. У траві гули бджоли, вгорі літали метелики, кудись поквапливо повзли мурашки, ніби поспішали на якесь велике мурашине свято.