Індіянин

Хлопець нахилився, посунувся на лаві, щоб довше було видно у вікно хмару-гуску. Водночас він краєм ока позирав на вчителя. Проте небезпеки не було. Вчитель стояв на другому кінці класу біля малят. Він зіпнувся навшпиньки і поверх лав підозріливо дивився, чи ніхто не списує. Біляві і чорні голови схилилися над грифельними дошками. Вчитель дав завдання з арифметики на дії з тризначними числами, дитячі забавки! Старші учні тим часом повинні були вчити історію і не заважати йому. Педрільо вже вивчив урок.

У лівому верхньому кутку вікна риба наздогнала гуску. Ось вона відкусила їй хвоста і почала шарпати так, що з неба полетіло біле як сніг “пір’я”. Гуска не захищалася. Вона не кричала, не била крилами, і “пір’я” падало все менше. Обоє мирно перетворилися на звичайну хмарку, не схожу вже ні на гуску, ні на рибу. Хмарка скидалася на невдало випечену пампушку. Педрільо зітхнув і сів пряміше.

Потім вирвав із зошита аркуш і написав: “Сьогодні я зловлю щонайменшо десять форелей”. За три лави попереду і на кілька місць праворуч від нього сидів Алехо. Він підпер голову рукою і дивився в книжку. Вчитель перевірятиме урок. Педрільо бачив тільки чорну Алехову голову і рот, що тихенько щось бурмотів. Педрільо згорнув папірець у кульку і кинув. Кулька влучила Алехові в руку. Він здригнувся, лікоть сприснув з лавки, і хлопець ледве не дістав підборіддям розкритої книжки. По класу пробіг смішок.

— Тихо! — сказав учитель і рушив до них.

Стук, стук — лунали його кроки. Він заклав руки за спину, а за плечима у нього стримів кінець тростини, яку вчитель тримав правицею.

— Рахуйте, рахуйте! — кинув він малюкам.

Зупинившись перед першою лавою, пан Гонсалес вийняв свою чорну книжечку. Заздалегідь тішачись, оглянув хлоп’ячі обличчя, злякані, байдужі чи збуджені, знову зазирнув до книжечки і подивився на Педрільо. Він завжди починав перевірку з Педрільо, принаймні коли бував у поганому настрої.

— Ну, ти там, скажи, чому Чілі в 1810 році відділилася від Іспанії? — Вчитель, тонкий і прямий, як олівець, яким він виправляв помилки в зошитах, стояв біля Педрільо. Коли він говорив, Педрільо бачив між тонкими губами пожовклі від жувального тютюну зуби. Маленькі очі невідступно стежили за ним.

— Чілійський народ — волелюбний народ. Він не хотів, щоб його країна і надалі лишалася колонією.

Так було написано в підручнику з історії.

— Увесь чілійський народ?

Педрільо мовчки глянув на вчителя.

— Увесь чілійський народ? Чи всі чілійці боролися проти іспанців?

У класі запала така тиша, що було чути дихання сорока двох дітей. Джміль все ще бився об шибку. Джж, джж, дзз. Темне обличчя Педрільо потемніло що дужче.

— Індіяни боролися на боці іспанців.

— Так, індіяни боролися на боці іспанців. — Слова вчителя танули на язиці, ніби шматки пирога, і рот його до вух розтягся від нещирої посмішки.

— Чілійці хотіли забрати в індіян їхню землю і тому…

— Про це я не питав! — Вчитель нетерпляче постукав тростиною по чорних полуботинках. — А ми, чілійці, ми покарали вас за те?

— Чілійська держава дала всім індіянам, котрі склали зброю, повні громадянські права. — Так теж було написано в підручнику. Педрільо сказав це неохоче.

— А як індіяни дякують нам за великодушність?

— Плем’я пеуенчів донині не уклало миру з чілійською державою. — Педрільо не зводив очей з блискучих носків полуботинків учителя.

У підручнику ці речення ніби не мали такого змісту. Їх читали не вдумуючись. Та коли вчитель стояв отак перед кимось, у темно-синьому костюмі, тримаючи за спиною тростину, і глузлива посмішка розпливалася на все обличчя…

— Пеуенчі? А ти не з пеуенчів?

— Я з молучів, пане Гонсалес.

Вчитель це добре знав. І все-таки він ставив усе нові запитання.

— Ти не дикий, кровожерливий індіянин? Ти не підпалиш дах над головою, коли ми спатимемо? — Вчитель оглянув клас, однак з жарту про диких, кровожерливих індіян ніхто не засміявся. Він закусив губу.

— Сідай.

Повільно гортаючи чорну книжечку, вчитель звів очі і подивився на нову жертву.

Та в цей час кульгавий Педро, шкільний служитель, ударив надворі у великий дзвін. Урок закінчився.

Пан Гонсалес невдоволено сховав книжечку.

— Здавайте дошки, — наказав він малюкам. — І йдіть додому.

Вісімдесят чотири голі хлоп’ячі ноги мелькнули п’ятами; темні і світлі, тонкі і товсті, вони поквапливо несли хлопчаків до дверей, по кам’яних східцях униз на “вулицю”, єдину вулицю Лейквена. Обіч неї тяглися руді, сірі дерев’яні хатки, з садками перед ними, де росли кукурудза та яблуні, і де-не-де виднілися невеликі виноградники. В кінці вулиці містився форт, теж дерев’яний, але збудований з товстих колод, огороджений високим частоколом. На протилежному кінці вулиці стояла Куррова “Бодега” — рай, де можна було знайти геть усе, від головки цукру до нових рушниць, де із стелі звисали товсті шматки сала. Солдати й поселенці, проте, ходили сюди здебільшого заради горілки.

Після останнього дощу вулиця була розмита, роз’їжджена важкими колесами підвід, розтоптана ногами коней та волів. У брудних калюжах відбивалося сине небо і кучеряві хмарки. Алехо стояв серед грязюки на маленькому камені, переступаючи з ноги на ногу, і співав: “Егей, егей, уроки закінчились, і ми йдемо ловити рибу; егей, егей, уроки закінчились, і ми йдемо ловити рибу”. Школярі тішилися волею, ніби просиділи смирно сотню років і весь той час збирали сили саме для цієї миті.

— Гляньте — риба! — закричав Блас, показуючи на велику калюжу.

— Де?

З півдесятка хлопців метнулись туди і почали пильно вдивлятись у воду.

— Зараз вона вирине. Я бачив її. Слово честі!

Діти нижче схилилися над калюжею.

Блас жбурнув камінь, і брудні бризки злетіли високо вгору.

— Ось вам риба!

Всі шестеро з вереском кинулися до Бласа. Той хотів сховатися в школі. Коли крик став зовсім нестерпний і Бласа мало не схопили, на дверях з’явився вчитель. Враз запала тиша і десять голів схилилися в поклоні.

— Здрастуйте, пане Гонсалес.

Вчитель, здавалося, не дивився ні праворуч, ні ліворуч, але всі знали, що він добре бачив, хто його привітав, а хто ні, і наступного дня руки грішників скуштують тростинку. Сповнений величі, Гонсалес пішов собі. На дерев’яній кладці зупинився. Вулиця ніяк не підходила до його полуботинків.

Юрба розбіглася: хто додому їсти суп, хто на поле до батька. Педрільо, Алехо, Панчо, Лало та Блас подалися вулицею вниз. Вони пішли рибалити. Було три годи-дня, а це означало, що в їхньому розпорядженні ще де рих дві години.

Хлопці йшли серединою дороги, брели по калюжах, відчуваючи, як мокра земля м’яко пролазила у них між пальцями. Вона була така м’яка, як після зимового дощу, але тепла. Сяяло сонце, весна відчувалася не тільки в землі, але й у повітрі і в бруньках дерев, у дрокові і кульбабах, що росли поблизу капав, у метеликах і птахах, що пурхали з даху на дах. І цим п’ятьом хлопцям весна, здавалося, посипала перцю на шкіру, бо вони горланили і лізли в щонайглибші калюжі. У садках сиділи літні люди, а дорогою хлопцям стрічалися поселяни, пастухи. Хто був настільки старий, що забув, як колись і у нього по-весні свербіла шкіра, той похитував головою, хто молодший — сміявся.

За сотню метрів від Куррової крамниці хлопці зустріли кремезного чоловіка у військовій формі і високих чоботях, ноги у нього були вигнуті колом, справжні ноги вершника. Хлопчаки притихли і поступилися. Це була найповажніша людина Лейквена, капітан Васкес, комендант форту. Його густі брови були насуплені, а світлі очі дивилися на хлопців, не помічаючи їх.

— Добридень, пане капітан.

Коли офіцер почув голос Педрільо, очі його ожили. Він кивнув Педрільо і навіть торкнувся вказівним пальцем кепі. Педрільо стояв і дивився йому вслід. Плечі капітана поникли, ніби він дуже, дуже втомився. Певно, задумався.

Алехо теж зупинився і подивився на капітана, але йому було байдуже і до капітанових плечей, і до його думок.