Страница 46 из 47
Сильно рвонув її на себе, почув крик і зрозумів суть примари, коли побачив, яка гримаса жаху знову сіла на обличчя, як в очах, немовби пробуджених від сну, з'явився свідомий вогник, вираз болю, тривоги і ще чогось, що буває в очах собаки, яка чекає удару. Блакитна Жінка забилася в моїх руках, не спроможна від несподіванки сказати ані слова, а потім судомне ридання вирвалося з її вуст.
І схожість. Нова схожість цієї істоти з Надією Яновською була така велика, що я, не тямлячи себе, крикнув:
— Надіє Романівно, заспокойтесь! Що з вами, де ви?!
Вона й слова не могла сказати. Потім жах наповнив її зіниці.
— А! — крикнула вона коротко й перелякано і затрясла заперечливо головою.
Пробуджена із сомнамбулічного стану, вона ще нічого не розуміла, тільки жах наповнював її маленьке, тремтяче, як горобеня, серденько. І незнаний жах сповнив і мене також, бо я знав, що від такого раптового переляку люди часто божеволіли або залишалися німими.
Я не знав, що я роблю, як мені рятувати її від цього, і почав укривати поцілунками її духмяні довгі коси, перелякано тремтячі повіки, холодні руки.
— Надіє Романівно! Надіє Романівно! Люба! Ніжна! Не бійся, я тут, я з тобою, я знищив короля Стаха! Ніхто вже не порушить твій добрий, лагідний спокій!
Повільно, дуже повільно поверталася до неї притомність. Знову розплющилися очі. І я поступово перестав цілувати її, хоч це було важче за смерть.
— Що це? Що за кімната? Чому я тут? — прошепотіли вуста.
Я все ще тримав її в обіймах, тоненьку билинку, без якої я, міцний, одразу зламаюся. Я тримав її, бо знав: пущу — і вона впаде.
А в очах її тим часом хлюпнув такий жах, змішаний з такою іскрою божевілля, що я пошкодував, навіщо я розбудив її.
— Надіє Романівно! Заспокойтеся, будь ласка! Не треба більше, усе-все буде добре, світле для вас на землі.
Вона не розуміла. Чорна тінь повзла відкілясь з кутка до неї (видно, хмара заснувала місяць), і вона дивилася на неї, і зіниці, і очі її все ширшали, ширшали, ширшали.
Вітер раптом загуркотів десь напіввідірваною віконницею, завив, заскиглив у комині. І це було так неймовірно схоже на далекий стукіт копит дикого полювання, на нелюдський крик: «Романе! Романе! Виходь!»
Це було так схоже на все те, що я здригнувся.
А вона раптом закричала, притиснулася до мене так, що я відчував її груди, коліна під тонким флером, вчепилася у мене, і я, підвладний нестримному бажанню, притиснув її усю до себе.
— Кляті гроші! Кляті гроші! Заберіть мене звідси, заберіть!.. Дужа, велика людино моя, володарю, забери мене звідси! Тут так жахливо, так холодно, так похмуро! Я не хочу, не хочу помирати…
Я переніс її на ліжко, легку, як дитя. «Копита» все ще стукотіли за вікном. Вона так вчепилася у мої руки, що я відчув справжній біль.
— Заберіть, забери мене!.. Я не можу, я не можу…
І все притискалася до мене, ловила мій погляд, ховалася на моїх грудях.
Я відвертав обличчя, я задихався. Але я не міг. Це налетіло, як гроза, і слабка людина не витримала. Усе злилося, завертілося у червоній круговерті, і вона дарувала мені навіть біль…
Місяць сховався за будинком, останні відбитки його проміння падали на її лице, на радісні, спокійні очі, які дивилися на морок.
Майже ридаючи від щастя, яке завжди полонить першого і першу, коли ніхто раніше не торкався так лицем до твоєї руки, я з жахом думав, що вона, моя перша, єдина, назавжди своя, могла, якби ті негідники добилися свого, бути схожою чимось на ту, в Кульшиному будинку.
Цього не буде. Ніжністю, вічною вдячністю, добротою я зроблю так, що зникне її сомнамбулізм. Жодного грубого, жодного байдужого слова не скажу я їй… Хіба не вінчав нас нестерпний жах, чекання смерті, спільне бажання звичайного тепла? Хіба не ризикували ми одне для одного? Хіба не взяв я її, як найбільше щастя, на яке не сподівався?
Розділ дев'ятнадцятий
От і все. Через день уперше за всі дні сонце разом з легким світанком впало на болота, пустки, на старі ялини парку, на замшілі мури маєтку. Висока трава була обсипана білою холодною пудрою і рожевіла від перших променів сонця. І мури були рожеві, навіть помолоділи, прокинувшись від важкого сну, який висів над ними три роки. Молодо блищали веселкові шибки, сонце кидало негріюче проміння, і галявини потіли від нього, трава на них ставала мокрою.
Ми від'їжджали. Підвода стояла біля дверей маєтку. Небагаті пожитки прив'язали ззаду. Я вивів із будинку Яновську, закутану в легенький кожушок, сам сів поруч. Ми кинули останній погляд на палац, в якому звідали біль і муку і знайшли, несподівано для себе, кохання, за яке не шкода віддати й життя.
— Що ти думаєш робити з цим? — запитав я.
Яновська знизала плечима, наче від морозу.
— Старі речі віддам музеям, решту нехай беруть ті селяни, що стали на захист своїх хат і порятували мене. Палац також віддам під лікарню, школу і ще що-небудь. — І гірко всміхнулася: — Майорат! Скільки крові, який клубок підлості, підступних злочинів, інтриг… І задля чого? Жменька золота… Ні, бог з ним, з майоратом, гори він ясним полум'ям!..
Я обняв її за тонкі плечі:
— Я так і думав. Так і треба було робити. Непотрібне це нам, коли ми відшукали одне одного.
Ми залишили в палаці нову економку, вдову з дитиною, яких я підібрав тоді на дорозі. Слуги також лишилися на своїх місцях.
І ми дуже легко зітхнули, коли палац зник за поворотом алеї. З кошмаром було покінчено.
Коли ми виїхали з парку на вересову пустку, що йшла біля Велетової прірви, і брама зачинилася за нами в останній раз, і вже побігли довкола горби й пустки, я побачив чоловіка, який стояв біля дороги.
Чоловік цей пішов великими кроками нам назустріч, притримав за вуздечку коня, і ми пізнали Ригора. Він стояв у своєму кожусі, кошлатий чуб спадав з-під магерки на лоб, на добрі дитячі очі.
Я скочив з воза.
— Ригоре, дорогий, чому не прийшов попрощатися?
— Хотів самих вас зустріти. Важко мені після цієї історії. Ви молодці, що їдете, тут усюди вам усе нагадуватиме старе.
Поліз рукою в кишеню і, почервонівши, дістав глиняну ляльку.
— Це вам, Надіє Романівно… Може, поставите десь… згадуватимете…
Надія взяла його за скроні, поцілувала в чоло. Потім вийняла з вух сережки й поклала їх у широку чорну долоню мисливця.
— Майбутній жінці твоїй.
Ригор крекнув, покрутив головою.
— Прощавайте… Прощавайте, краще скоріше… А то один гріх з вами: розрюмсаєшся, як баба… Діти ви. Бажаю вам усього найкращого, тільки доброго на землі.
Я розцілував Ригора від усієї душі.
— Ригорку! Найліпший друже! Їдьмо з нами, пересидиш той час, коли шукатимуть Дубатовка та інших. А то ще якийсь негідник уб'є тебе.
Очі Ригора посуворіли, і жовна зарухалися на вилицях.
— Го, нехай спробує!..
І руки його стиснули довгу рушницю, аж жили на них напнулися.
— Зброя у руках. Ось вона. Нехай візьмуть! Не поїду. Моє царство — ліси. І те царство має бути щасливим.
— Я вірю в це, — просто сказав я.
Коли від'їхали далеко, я з узлісся ще раз побачив на горбі його величезний силует. Ригор стояв на тлі червоного неба, з довгою, вище голови, рушницею в руках, у кожусі овчиною навиворіт, який обтягував його гарну постать. Вітер розвівав його довгого чуба.
Цар лісів!..
Ми проїхали ліси за день. Тут тільки я зрозумів, яка була різниця між Яновською округою і цією землею. Мокра висока трава, сонце, радість…
І над чистими хатками величезні гнізда чорногузів, і блакитна тиша.
Як же повинна була дивитися на це моя Надія Романівна з вісімнадцятого століття, коли я навіть за ці тижні забув усе це!..
Я поглянув на ту, що мала стати моєю дружиною. Очі її були широко і щасливо розплющені, вона пригорталася до мене і часом переривисто зітхала, як дитина після сліз.
Мені дуже хотілося, щоб їй було ще краще. І я часом нахилявся і цілував її тонку руку.