Дике полювання короля Стаха

І відразу за пострілом почувся згори нелюдський від люті голос:

— Оточили, собаки! Чекайте! Шляхта так не здається!..

З другого вікна мезоніна вилетів сніп вогню. Дубатовк, видно, перебігав од вікна до вікна, стріляючи на всі боки по людях, що підступали.

— Ого, та в нього там цілий арсенал, — тихо сказав Ригор.

Слова його перервав ще один постріл. Молодий хлопець поруч зі мною покотився по землі з пробитою головою. Дубатовк стріляв краще за найліпшого мисливця-поліщука. Ще постріл.

— Притискайтеся до стін! — крикнув я. — Там кулі не дістануть.

Кулі наших хлопців, що стояли за дверима, відколювали тріски від колод мезоніна, пирскали отинковкою. Але зрозуміти, в якому вікні з'явиться Дубатовк, не можна було.

Перемога наша обіцяла бути Пірровою.

— Андрію! — гримів голос Дубатовка. — Ти також дістанеш своє. По мою душу прийшли, дияволи, — віддасте свої душі!

— Смолоскипи паліть, — крикнув я. — Кидайте їх на дах.

І в одну мить спалахнули довкола будинку три десятки вогнів. Деякі з них, описавши в повітрі півколо, падали на дах і, розприскуючи довкола себе смолу, поступово почали протягувати язики полум'я до вікон мезоніна. У відповідь на це почувся рев:

— Сорок на одного! Та й то вогнем користуєтеся! Благородність!

— Мовчи! — крикнув я. — А на одну дівчину двадцять вершників випускати благородно?! Он вони, твої вершники, зараз у болоті лежать, і ти там будеш.

У відповідь біля моєї голови цокнула об отинковку куля.

Будинок Дубатовка палав. Бажаючи бути далі від стіни, я кинувся до дерев і мало не впав: куля «короля Стаха» проспівала біля мого вуха. Навіть волосся заворушилося.

Полум'я охопило мезонін. Я підняв револьвер і вистрілив, Дубатовк дико завив.

Полум'я заглядало в мезонін, і там, у вогні, самі почали стріляти загодя заряджені рушниці. Ми заспокоїлися і зовсім було відійшли від будинку, який перетворився на суцільну свічку, коли раптом голос хлопця біля коней стривожив нас. Ми глянули в той бік і побачили Дубатовка, який виліз із старого льоху сажнів за п'ятнадцять від будинку.

— А-ах, — проскрипів зубами Ригор. — Забули, що в лисиці в норі завжди другий хід є.

А Дубатовк, петляючи, біг у напрямку Велетової прірви. Права рука його висіла. Очевидно, я все-таки почастував його.

Він біг із спритністю, несподіваною для його огрядності. Я вистрілив з револьвера — далеко. Цілий залп гримнув із рушниць моїх людей — хоч би що. Дубатовк перебіг невелику галявину, з маху кинувся у болото і почав стрибати по купинах, як коник, так швидко, що в очах миготіло. Опинившись на безпечній відстані, він посварився нам кулаком.

— Тримайтеся, пацюки!.. — долетів до нас його страшний голос. — Жодному з вас не жити. Шляхетством, іменем, кров'ю своєю клянуся — виріжу вас разом з дітьми.

Ми були вражені. Але в цю мить свист такої сили, що в мене заболіло у вухах, пролунав над болотами. Я глянув у той бік і при світлі пожежі побачив, як хлопець ткнув одному коневі просто під хвіст колючий сухий будяк. Знову свист…

Табун дико заіржав. Коні ставали дибки. Зрозумівши план цього юнака, ми кинулися до дрикгантів і почали стьобати їх. Наступної миті охоплений панікою табун помчав до Велетової прірви. На деяких конях ще сиділи постаті фальшивих вершників.

Дике відлуння копит роздерло ніч. Коні мчали, як скажені. Дубатовк, видно, теж зрозумів, чим це пахне, і, озвавшись божевільним криком, побіг з хуткістю розпачу болотяною стежкою. Він біг, а коні за ним, привчені до цього тим, хто зараз утікав від них…

Ми бачили, як шалено мчало дике полювання короля Стаха, позбавлене вершників. Розвівалися у повітрі гриви. Твань летіла з-під копит, і зірка горіла над головами коней.

Ближче! Ближче! Відстань між Дубатовком і шаленими кіньми зменшувалася. У відчаї він збочив зі стежки, але оскаженілі коні збочили також.

Крик, сповнений смертельного жаху, долинув до нас.

— Рятуйте! О, король Стах!

В ту саму мить ноги його з розмаху вскочили в безодню, а коні наздогнали його і почали провалюватися. Перший дрикгант зім'яв його копитами, втиснув глибше в смердюче багно і заіржав. Забулькала, заговорила драговина.

— Король Стах! — долинуло до нас.

Потім щось величезне заворушилося у глибині, ковтаючи воду.

Коні і людина зникли, і тільки великі бульбашки забулькали на поверхні.

Як свічка, палав палац останнього «лицаря», лицаря нічних розбоїв і вовчого сонця. Селяни у вивернутих кожухах і з вилами в руках стояли довкола будинку, залиті червоним тривожним світлом.

Розділ вісімнадцятий

Я прийшов додому брудний, стомлений і, коли сторож відчинив мені двері, одразу пішов у свою кімнату. Нарешті все було скінчено, нарешті роздавили залізну дику силу. Я був такий виснажений, що, засвітивши свічку, ледь не заснув на ліжку, наполовину стягнувши один чобіт. А коли я ліг, усе попливло перед моїми очима: болота, полум'я над будинком Дубатовка, рівномірне відлуння копит, вершники, жахливі крики, обличчя Ригора, який опускає важкі вила-трійчаки. І тільки потім важкий сон скував мене, вдавив голову в подушку, як кінь копитом голову Дубатовка… Навіть усі сні я жив подіями ночі: біг, стріляв, скакав і відчував сам, що ноги мої рухаються, біжать уві сні.

Дивним було моє пробудження, хоч не можна було назвати пробудженням мій стан. Ще уві сні я відчував, що щось страшне, дуже погане коїться довкола, що в кімнаті густішає тінь якоїсь невимовної, останньої біди. Немовби хтось сидів у мене на ногах, так налилися вони чимсь дуже важким. Я розплющив очі й побачив Смерть під руку з Дубатовком, який сміявся. І я розумів, що вони у сні, що очі я розплющив теж у сні і що біда, як і раніше, живе в цій кімнаті, рухається, що вона все наближається і наближається.

Балдахін нависав, плив на мене, душив, і край його висів просто перед моїми очима. Серце шалено калатало. Я відчував, що невідоме іде на мене, що його важкі кроки лунають на переходах, і я відчував, що я був кволий, безпомічний, що вся моя сила зараз марна, що якесь дурне страховисько схопить мене або навіть не мене, а її, і хруснуть тонкі, слабенькі її кісточки. А я тільки дивитимуся. Я мотав головою і ревів, не в силі відбитися від кошмарного, важкого сну.

І раптом полум'я свічки потяглося до стелі, почало зникати, зникати і згасло, нарешті, знесилене боротьбою з темрявою.

Я глянув на двері — вони були прочинені. Знову важкий кошмар. Місяць розхлюпав світло на стінах кімнати, поклав квадрати на підлогу, блакитним туманом курився у променях димок від згаслої свічки.

Застогнав, не маючи змоги поворухнутися. І раптом побачив два великі несвідомі ока, які дивилися на мене із-за запони. Це було жахливо! Я мотнув головою: обличчя жінки дивилося на мене. І ще якби очі її дивилися, а то вони втупилися кудись за мене, немовби бачили мене наскрізь і водночас не помічали.

Потім невідома істота попливла від мене. Я дивився на неї, на Блакитну Жінку Болотяних Ялин, і волосся моє ставало дибки на моїй голові, хоч я і не знав, ява це чи сон, сон мого знесиленого тіла. Це була ява, жінка з портрета, схожа на Надію Романівну і водночас зовсім несхожа: довше обличчя, спокійне, як смерть, зовсім не той вираз на ньому, постать вища і міцніша. І очі дивилися мертво і проникливо, глибокі, як вир.

Блакитна Жінка пливла. Ось вона у своєму дивовижному блакитному уборі, який сяяв переливчастими хвилями під тьмяним світлом місяця, випливла на середину кімнати, простягла руки, мацаючи ними повітря.

Я відчув, що остаточно прокинувся, що ноги мої скуті, що дивовижна примара рухається до мене, простягає свої руки.

«Що сталося з господинею, може, вона мертва зараз, недарма ж такий невимовний жах охопив мою істоту щойно, вві сні?»

Ця думка надала мені сили. Я збив ногами ковдру, приготувався до нападу і, коли вона підпливла ближче, схопив її просто за витягнуті руки. Одна моя рука потрапила у якийсь флер, друга міцно схопила за щось невимовно тонке, кволе і тепле.