Дике полювання короля Стаха

А попереду, як і раніше, скакав король Стах, прикривши капелюхом обличчя. Ми чекали, що вони прилетять як вітер, але кроків за сто вони… спішилися, пововтузились біля кінських ніг і, коли поїхали після цього, поїхали повільним кроком, до нас долинув зовсім несподіваний після мовчання цокіт копит.

Повільно наближалися вони. Ось поминули драговину, ось під'їхали до огорожі, ось поминули її. Король Стах їхав просто на мене, і я побачив, що лице його біле, як крейда.

Ось він майже біля мого дерева. Я ступив з-за нього і взяв коня за вуздечку. Водночас лівою рукою, в якій, крім револьвера, в мене був стек, я посунув його капелюх на потилицю.

Трупно-бліде дивилося на мене великими мертвими очима обличчя пана Ворони. Від несподіванки він, напевне, не знав, що робити, але зате я добре знав це.

— Так це ви король Стах? — спитав я тихо.

І вдарив його стеком по обличчю.

Кінь Ворони став дибки і кинувся від мене в натовп.

Тієї ж миті гримнули рушниці засідки і все завертілося у шаленому морі вогню. Ставали дибки коні, падали вершники, хтось німо кричав. Я запам'ятав тільки Михайлове обличчя, який спокійно цілився з довгої рушниці. Сніп вогню вирвався з неї. Потім пропливло переді мною лице вилицюватого хлопця з довгими пасмами чуба, що спадали на чоло. Хлопець цей працював вилами, як на току, потім підняв їх і з жахливою силою всадив у живіт коня, що став дибки. Вершник, кінь і хлопець упали разом. А я стояв, незважаючи на те, що постріли нарешті залунали і з їхнього боку, що кулі посвистували біля моєї голови, на вибір стріляв у вершників, що метушилися у нашому колі. Ззаду їх також поливали вогнем.

— Браточки, нас зрадили!

— Доскакалися!

— Рятуйте!

— Боже! Божечку!

На обличчях цих бандюг я побачив жах, і радість помсти полонила мене. Їм треба було думати раніше про те, що розплата приходить. Я бачив, як чолов'яга з довбнею врізався у середину кінного натовпу і бив нею навідліг. Уся застаріла лють, усе довготерпіння зараз вибухнуло нападом нечуваного запалу, бойової хоробрості. Хтось ривком стягнув з сідла одного з мисливців, і кінь потягнув його головою по корінню.

Через десять хвилин усе було скінчено. Коні без вершників протяжно іржали, лантухами лежали на землі вбиті й поранені. Тільки Ворона, як диявол, крутився серед селян, відбиваючись мечем. Револьвер він затиснув у зубах. Бив він дуже добре. Потім побачив у натовпі мене. Обличчя його перекривилося такою жахливою ненавистю, що навіть тепер я пам'ятаю його і часом бачу вві сні.

Стоптавши конем одного з селян, він схопив револьвер.

— Тримайся, падлюко! Одняв її! Тобі також не милуватися!

Селянин з довгими вусами потягнув його за ногу з коня. І тільки тому я не впав на землю з діркою в черепі. Ворона зрозумів, що його зараз стягнуть з коня, і пострілом впритул поклав довговусого на місці.

І тоді я, встигнувши вставити нові патрони, всадив у нього всі шість куль. Ворона хитнувся у сідлі, хапаючись руками за повітря, але все-таки обернув коня, збив на землю вилицюватого хлопця і помчав у напрямку до боліт. Він усе хапався руками за повітря, але ще сидів у сідлі і разом з сідлом (видно, лопнула попруга) з'їжджав на бік, поки не повис паралельно до землі. Кінь збочив, і голова Ворони з розмаху вдарилася об кам'яний стовп огорожі.

Ворона сповз із сідла, гепнувся об землю і зостався лежати на ній нерухомий, мертвий.

Розгром був повний. Страшне дике полювання лежало на землі, розбите руками звичайних селян першого ж дня, коли вони трошки піднатужилися і повірили, своїм примхливим розумом повірили, що навіть проти примар можна стати з вилами в руках.

Я підійшов до місця бою. Коней селяни зводили вбік. Це були справжні поліські дрикганти, порода, від якої зараз нічого не лишилося. Усі в смугах і плямах, як рисі або леопарди, з білими ніздрями і очима, які відливали в глибині червоним вогнем. Я знав, що ця порода відзначається дивовижною витривалістю, машистою інохіддю і під час галопу мчить величезними стрибками, як олень. Не дивно, що в тумані мені такими величезними здавалися їхні стрибки.

І ще дві розгадки прийшли несподівано. По-перше, біля сідла кожного мисливця висіли чотири глибокі кожушані торби, які, видно, у випадку потреби можна було одягти на ноги коням і зав'язати біля бабок. Крок робився зовсім безшумний. По-друге, серед трупів і поранених я побачив на землі три опудала, одягнені так, як і мисливці, у старі капелюхи з перами, капці, чуги, але прив'язані мотузками до сідла. Людей у Ворони, видно, бракувало.

Але й наші втрати були значні. Ми ніколи б не перемогли цієї банди професіональних вояк, якби не несподіваний наш напад. Але навіть і це відбулося погано: селяни воювати зовсім не вміли. Вилицюватий хлопець, якого збив конем Ворона, лежав на землі з розбитою головою. У довговусого селянина дірка від кулі темніла просто посеред чола. Селянин з довбнею, що вдерся у середину між вершників, лежав на землі і стриг ногами, як ножицями: відходив. Поранених було в два рази більше. Я також дістав рану: куля рикошетом влучила мені в потилицю.

Ми лаялися. Михайло бинтував мені голову, а я кричав, що це дурниця. Тим часом серед мисливців розшукали одного й підвели до вогнища, яке ми розклали. Переді мною стояв з обвислою, як нагайка, рукою Марко Стахевич, той самий шляхтич, розмову якого з Пацюком я підслухав тоді під деревом. Він був вельми колоритний у своїй чузі вишневого кольору, в маленькому капелюсі, з порожніми піхвами від шаблі на боку.

— Ти, здається, погрожував селянам, Стахевич? Ти помреш, як ці, — спокійно сказав я. — Але ми можемо відпустити тебе, бо один ти не шкідливий. Ти поїдеш за межі Яновської округи і будеш жити. Ми відпустимо тебе тоді, коли ти розповіси нам про вашу діяльність.

Він повагався, подивився на люті обличчя селян, залиті червоним сяйвом вогнища, на кожухи, на руки, які стискали вила, і зрозумів, що пощади тут чекати не можна. Вила з усіх боків оточували його, торкаючись тіла.

— Це все Дубатовк, — сказав він понуро. — Палац Яновських мав перейти до Горобурди, але Горобурда дуже напозичався у Дубатовка. Ніхто про це не знав, окрім нас, людей Дубатовка. Ми пили в нього, і він давав нам гроші. А сам він марив про палац. Він не хотів нічого продавати звідти, хоч палац коштував багато. Ворона казав, що коли б продати всі речі звідти в музеї, можна було б отримати багато тисяч. Випадок звів їх з Вороною. Ворона спершу не хотів убивати Яновську, хоч йому і показали на двері. Але після того, як з'явився Світилович, згодився і він. Казка про дике полювання короля Стаха спала на думку Дубатовку ще три роки тому. В Дубатовка звідкілясь є приховані гроші, хоч живе він навмисне бідно. Він взагалі дуже хитрий, дуже скритний, дуже неправдивий чоловік. Найрозумнішого обведе круг пальця, таким ведмедем прикинеться, що далі нікуди. І от він поїхав до найкращої у нашому краї стайні, до збіднілого за останні роки пана і купив усіх дрикгантів, а потім перевів їх до Яновської пущі, де ми побудували сховища і стайню. Усіх дивувало, як це ми можемо мчати по драговині, де й кроку ступити не можна. А ніхто не знає, як ми плазували по Велетовій прірві, шукаючи потаємних стежок. І знайшли. І вивчили. І мчали по місцинах, де стежка була по лікоть під тванню, а з боків — безодня. І до того ж ці коні — чудо. Вони біжать на голос Дубатовка, як собаки. Вони відчувають болото і, коли треба, роблять над місцями, де стежка обривається, величезні стрибки. І ще: ми завжди виїжджали на полювання тільки вночі, коли туман повзе по землі. І тому всі нас вважали привидами. А ми ще й мовчали завжди. Це було ризиковано. Але що ж нам було робити, здихати з голоду на чверті волока[3]? А Дубатовк платив. І до того ж ми не тільки доводили цим до божевілля або смерті Яновську, ми ще й вчили нахабних хлопів, щоб знали страх божий і не думали про себе занадто багато. Дубатовк через Горобурду примусив тоді Кульшу викликати до себе дівчину, бо знав — батько занепокоїться. І ми спіймали Романа, перестріли його. Ух, і гонка це була!.. Утікав, як чорт… Але його кінь зламав ногу.

3

Волок — міра землі, приблизно 8—10 десятин.