Страница 41 из 47
Приблизно в такому стані був і я. Сни… Сни… Мені здавалося, що я сиджу з довбнею на колінах десь на дереві і мені страшно злізти, бо піді мною, по землі, іде якийсь пітекантроп. І ніч, і виють вовки за деревами. В ту саму мить я впав і розплющив очі.
Просто в темряві рухалася повз мене дивна істота. Зелене стародавнє вбрання було в пилюці й павутинні, голова довга, витягнута назад, як біб, замислено опущена, повіки, як у жаби, мало не закривали сумні очі, а руки були опущені вниз, і довгі-довгі пальці їх ледь не торкалися землі.
Малий Чоловік Болотяних Ялин проминув мене і проплив далі, а я стежив за ним з револьвером. Будинок був йому, видно, добре знайомий. Він відчинив вікно, потім друге, потім виліз в одне. Я висунув за ним голову і побачив, що ця істота з мавпячою спритністю йде по вузькому, на три пальці, карнизі. Він майже біг, як павук, з нелюдською жвавістю. На ходу він відщепнув з гілки липи, яка підходила до стіни, кілька плодиків. Почамкав їх. Однією рукою він допомагав собі рухатися. Потім він знову поліз у коридор, зачинив вікна і повільно рушив кудись коридором, страшний у своїй нелюдськості. Одного разу мені почулося бурмотіння. Малий Чоловік ляснув себе по чолі і зник у темряві, куди не сягало світло далекої свічки. Я швидко попрямував за істотою, бо боявся, що вона зникне. Коли я опинився в темряві, то побачив двоє сяючих очей, що поглядали з кутка з невимовною погрозою.
Я кинувся до нього, але він важко застогнав і побрів кудись, похитуючись на ногах. Втупив у мене свій погляд, посварився пальцем.
Остовпівши на мить, я опам'ятався, наздогнав Малого Чоловіка і схопив його за плечі. І радісно стрепенулося моє серце, бо це була не мара.
Коли я витягнув цю істоту на світло, вона тицьнула себе пальцем у рот і сказала непевним, скрипучим голосом:
— Гам-гам!..
— Ти хто такий? — трусонув я його за плечі.
І Малий Чоловік, колишня мара, відповів завчено:
— Я Базиль. Я Базиль.
І раптом хитрість, яка буває і в ідіотів, освітила його очі:
— А я вас… бачив. Ги-ги! Я сидів під столом… під столом, брат мене годував. А ви раптом — шась!
І знову загамкав величезним, до вух, ротом.
Я зрозумів усе. Два негідники — керівник дикого полювання і Берман — додумалися, власне кажучи, до одного й того самого. Берман, який знав, що він доводиться родичем Яновської, приїхав у Болотяні Ялини і тут натрапив на план ходів і слухавок. Після цього він таємно поїхав до міста і, кинувши матір напризволяще, привіз сюди брата, який не тому уникав людей, що любив самоту. Брат просто був невиправним ідіотом. Коли він привіз ідіота сюди, то помістив його у своїй кімнаті, користуючись тим, що до нього ніхто не заходив, і загадав сидіти тихо. Під час одного з годувань я і застав їх на місці злочину. Малий Чоловік тоді сидів під столом, і я міг би схопити його, простягнувши руку.
Вночі Берман заводив його в хідники, і той ходив нічними переходами, збуджуючи в слухавках звуки, які чули мешканці будинку.
Зрідка його випускали і в коридор: у цьому випадку він одягав навмисне пошитий старий одяг, а Берман чекав його біля відчинених дверей ходу, бо відчинити їх Малий Чоловік не міг. Іноді йому дозволяли погуляти й на свіжому повітрі. З мавпячою, а скоріше з павучою спритністю він бігав по карнизах будинку, заглядав у освітлені вікна і, у випадку тривоги, блискавично зникав за багатьма рогами будинку.
Йому тим легше було це робити, що в його печерному мозку зовсім був відсутній інстинкт самозбереження. Він ішов по цьому карнизу так байдуже, як ми часом, забавляючись, йдемо по залізничній рейці.
Під час однієї з таких прогулянок і відбулася його зустріч зі мною. Що ж сталося потім? Лікол надіслав мені листа, в якому, аби виманити мене з дому, бовкнув здуру, що знає щось про Малого Чоловіка. Берман, який останнім часом стежив за мною, прочитав листа й пішов на місце зустрічі, щоб якось домовитися з невідомим. Там його прийняли за мене, і сталася трагедія, пізнім свідком якої я був.
А карлик сидів у ці дні в хідниках, не маючи змоги вилізти, і зовсім охляв з голоду. Якби я не відчинив двері — він, напевне, помер би, так і не здогадавшись, чому покинув його той, хто завжди годував його і пестив.
Що я мав робити з ним? Нещасний малий ідіот не був винен в тому, що його створили таким на світ. Тут він і вибуває з нашого оповідання. Я нагодував його, сповістив Яновську про кончину одного з привидів, які населяли палац Болотяних Ялин, і наступного дня відправив його в повітову лікарню для божевільних.
І вперше цього вечора я побачив, що надія зажевріла в очах господині Болотяних Ялин теплим, поки що кволим вогником.
Розділ сімнадцятий
— Ти, Ригоре?
— Я, Андрусю. Точніше, ми.
Я подав Риторові руку. Ця ніч, після тієї, коли я спіймав Малого Чоловіка, була першою за весь час безхмарною, місячною ніччю. Повний місяць заливав блакитним сріблом торф'яні болота, пустки, парк Болотяних Ялин і далеко-далеко блищав у віконці самотньої хати. Вночі похолодніло й зараз болота «потіли», народжуючи в ямах клубки білих, рухливих туманів.
Ригор вийшов з-за кущів біля поваленої огорожі, а за ним з'явилися з темряви люди, чоловік дванадцять.
То були селяни. Всі в кожухах вовною навиворіт, в однакових білих магерках, з однаковими червоними лапами.
І всі вони в місячному світлі були на одне обличчя: немовби сама ця земля водночас спородила їх. У двох я побачив довгі рушниці, як у Ритора, один тримав у руках пістоль, решта була озброєна довгими ратищами й вилами, а один навіть просто довбнею.
— Це хто? — здивовано запитав я.
— Селяни, — нутром прогув Ригор. — Годі терпіти. Два дні тому дике полювання затоптало на вересовій пустці брата ось цього селянина. Михайлом його звати.
Михайло був схожий на нащадка бурого ведмедя. Глибокі маленькі оченята, вилиці широкі, руки й ноги — не гірші, як у Дубатовка. Очі його були червоні й опухлі, руки так стиснули вила, що аж суглоби пальців стали білими. Дивився він сердито й похмуро, але розумно.
— Годі, — сказав Ригор. — Зараз нам тільки помирати й зосталося. А помирати ми не хочемо. І ти, Білорецький, коли що-небудь помітиш, мовчи. Це справа наша. І бог дозволяє на конокрада — усім миром. Сьогодні ми їх відучимо не тільки людей топтати, а й хліб їсти.
— Це всі?
— Ні, — сказав мій новоявлений Чортів Батько, — ці, на чолі з Михайлом, залишаться тут, під твоєю рукою. А мої чекають біля болота, що оточує Яновську пущу, біля Відьмакової ступи. Там ще два десятки. Якщо вони підуть там — ми їх зустрінемо, якщо вони підуть невідомою нам іншою дорогою — зустрінете ви. Ми стежимо за пущею, Холодною улоговиною і пустками, що поряд. Ви — за Болотяними Ялинами. Зустріч, коли щось таке, біля Холодної улоговини. Коли потрібна буде допомога — посилайте чоловіка.
І Ригор зник у темряві.
Ми зробили засідку. Я загадав шістьом дядькам розташуватися обабіч дороги біля самої поваленої огорожі, трьом — трохи далі. Вийшов мішок, або правильніше, верша. Троє повинні були, у випадку чого, перетнути полюванню шлях відступу. Сам я став за великим деревом біля самої стежки.
Я забув ще сказати, що на кожного в нас було по три смолоскипи. Досить було, щоб освітити, у випадку потреби, усе.
Мої люди в кожухах навиворіт як лягли, так і зрослися з землею, не можна було відрізнити їх від звичайних купин, а сіра овчина зливалася з сірою осінньою травою.
Так ми лежали доволі довго. Місяць плив над болотами, миготіли там якісь блакитні іскри, туман то зливався в суцільну, коневі по коліна, смугу, то знову розповзався.
Вони з'явилися, як завжди, несподівано. Два десятки туманних вершників на туманних конях. Беззвучно і грізно насувалися вони. Не бряжчали вудила, не чути було людських голосів. Безлюдна маса рухалася на нас. Розвівалося довге волосся і плащі. Полювання мчало.