Сонячний Птах

Існує загублене місто чи не існує, для нього це був привід вибратися на природу, яку він так любив.

– Це наче в давні часи. Господи, Бене, скільки часу минуло відтоді, як ми вибиралися в мандри з тобою вдвох? Либонь, не менше десяти років. Пам’ятаєш, як ми плавали на каное вниз по Оранжевій річці – коли це було? У п’ятдесят шостому чи в п’ятдесят сьомому? А та експедиція, коли ми подалися на пошуки диких бушменів?

– Нам слід робити це частіше, Ло.

– Так, – сказав він, цілком щиро погоджуючись зі мною. Так ніби в нього був вибір. – Нам слід би, але часу в нас так мало. Він збігає так швидко – наступного року мені стукне сорок. – Нотки глибокого смутку пролунали в його голосі. – Боже. Якби тільки можна було купити час за гроші!

– Ми маємо п’ять днів, – сказав я, відвертаючи тему розмови від сипучих пісків, і він охоче підтримав мене.

Минуло ще з півгодини, перш ніж він згадав про Саллі.

– А що ти скажеш про свою асистентку? Оту забіякувату особу? Як її звуть?

Я йому сказав.

– Ти з нею трахаєшся? – запитав він.

Це було сказано так природно, так недбало, що протягом якоїсь миті я не збагнув, що саме він сказав. Потім відчув, як мій погляд застилає червоний гнів, відчув, як кров шугнула у скроні й нагріла горло та обличчя. Думаю, я міг би тоді його вбити, але натомість я збрехав хрипким, тремтячим голосом:

– Ні.

– То й гаразд, – схвалив мене він. – Вона надто дика. Сподіваюся, вона не зіпсує нашу експедицію.

Даремно я не сказав йому тоді правду, але вона надто дорогоцінна й ламка, щоб зіпсувати її словами, а надто тими словами, які він обрав. Потім момент минув, і я сидів тремтячи, а він весело говорив про ті п’ять днів, які чекають нас попереду.

Поки ми летіли, хмари згущувалися під нами, перетворюючись на брудну сіру ковдру, що розстелилася в усіх напрямках аж до обрію. Ми перетнули кордон між Південно-Африканською Республікою та незалежною африканською державою Ботсвана. Коли ми зробили посадку в Ґабороне, стеля хмар опустилася до тисячі футів. Попри запевняння Лорена в тому, що ми швидко знову підіймемося в повітря, нас зустріла депутація вищих чиновників уряду, які запросили нас поїсти та випити в приватній їдальні аеропорту. Гаряча липка погода, напружені білі обличчя людей, що з жадібною нетерплячістю промовляють до людей із лискучими й напруженими чорними обличчями – й усі спливають потом у гарячих, просякнутих потом випарах і в густих спіралях сигарного та сигаретного диму.

Минуло ще три години, поки реактивний «лір» лише з чотирма пасажирами пробився крізь пелену хмар і вирвався під високе й яскраве сонячне світло.

– Лихо та й годі, – сказав Лорен. – Дорого обійшовся нам цей урочистий прийом. Той чорний виродок Нґелане за виявлену нам честь підняв ціну на ще двадцять тисяч. Мені, звісно, довелося погодитися. Він міг зірвати всю справу, а вона має пройти через міністерство.

Лорен полетів на північ, тримаючи на колінах мапу, а хронометр у руці. Його очі ковзали від компаса до вказівника швидкості, а звідти до годинника.

– Окей, Бене. Ти краще дозволь Роджеру сісти за управління літаком. Ми опустимося в цю кашу й спробуємо коротко оглянути місцевість.

Лорен і пілот Роджер ван Девентер сиділи за панелями управління, Сал і я стояли за ними в дверях кабіни, коли наш літак ковзав униз до землі, пробиваючись крізь брудну хмару. Клапті хмар пролетіли повз наші вікна, а потім несподівано сонце зникло, й ми поринули в густий сірий туман.

Роджер управляв літаком, уся його увага була цілком прикута до панелі інструментів, і, поки стрілка альтиметра повільно наближалася до нуля, я бачив напруження, з яким руки пілота прикипіли до керма. Ми опускалися дедалі нижче й нижче крізь сірий бруд. Роджер підняв закрилки, увімкнув пневматичні гальма і зменшив газ до мінімуму. Ми всі троє, нахилившись уперед і вниз, чекали першої появи землі. Ми опускалися нижче й нижче. Напруга пілота досягла крайньої межі й поступово перетворювалася на страх. Я міг нюхати його згірклий масляний запах і відчувати гострий присмак. Він був заразний. Якщо наш пілот, загартований повітряний птах, боявся, я теж був готовий відчути жах. Несподівано до мене дійшло, що гнів Лорена не дозволить йому зупинитися перед жодним ризиком, і він зрештою дозволить літакові врізатися в землю. Я вирішив утрутитися й розтулив рота. У цьому не було необхідності.

– Перелетіли, – пробурчав Лорен, поглянувши на хронометр. – Підіймайся, Роджере.

– Пробачте мені, містере Стервесант, але дна ця каша не має, – сказав Роджер і спрямував угору ніс «ліра».

Його слова прозвучали, наче зітхання. Він закрив дросель й опустив закрилки.

– Нічого в нас не вийшло! – промурмотів я з полегкістю. – Забудь про це, Ло. Летімо до Мона.

Лорен обернувся, щоб подивитись на мене, але натомість подивився на обличчя Саллі. Вона стояла позад його плеча. Я не міг бачити вираз її обличчя, але міг угадати, яким він був із тону, яким вона лагідно промовила:

– Перелякалися?

Лорен подивився на неї ще мить, а тоді раптом усміхнувся. Мені закортіло покласти Саллі собі на коліно й лупцювати її спокусливий білий зад, поки він перетвориться на пульпу. Гарячий страх, який я переживав хвилину тому, перетворився на холодний німий жах, бо я бачив раніше таку усмішку Лорена.

– Окей, Роджере, – сказав він, поклавши мапу та хронометр до кишені біля сидіння. – Я візьму літак під своє управління.

«Лір» нахилився на одне крило, й він обернув його під максимальним кутом повороту. Це був такий досконало виконаний поворот, що в нас із Саллі лише злегка підігнулися коліна, коли навалилася сила тяжіння.

Лорен вирівняв літак і протягом трьох хвилин летів на одному рівні, повторюючи наш курс. Я нишком поглянув на обличчя Саллі. Очі в неї світилися, й вона розчервонілася від збудження – дивилася вперед у непроникний морок.

Лорен знову зробив крутий поворот і вийшов із нього, полетівши назад нашим попереднім курсом і спрямувавши ніс літака вниз. Але це вже був не обережний політ із піднятими закрилками й напівувімкненим дроселем. Лорен летів відважно й швидко. Саллі схопила мене за руку. Я був наляканий і сердитий на них обох, я був надто старий для таких дитячих ігор, але я стиснув її руку у відповідь. Більше для власного заспокоєння.

– Господи, Ло, – вихопилося в мене, – обережніше!

Але ніхто не звернув на мене уваги. Роджер наче вмерз у сидіння, учепившись руками в підлокітники, дивлячись уперед. Лорен був оманливо розслаблений за панелями управління, ведучи літак назустріч смертельній небезпеці, а Саллі, хай вона буде проклята, широко всміхалася і трималася за мою закрижанілу руку, як дитина тримається за руку батька на американських гірках.

Несподівано ми потрапили в дощ, його перлові струмені та змійки розсипалися на округлому вітровому склі. Я знову спробував запротестувати, але мій голос застряв десь у пересохлому горлі. Тепер за вікнами літака завивав вітер. Він налітав на блискуче тіло «ліра», і його крила торохтіли. Я мав таке відчуття, що от-от заплачу. Я не хотів помирати. Учора це було б добре, але не після вчорашньої ночі!

Але, перш ніж я усвідомив свої рефлекси, Лорен побачив землю й нарешті зупинив зниження літака. З легким тремтінням, яке м’яко притиснуло Саллі й мене одне до одного, літак збільшив свою відстань від землі.

Враження від такого маневру було жахливішим за сліпе падіння крізь простір. Темні, окутані туманом, розмиті обриси наземних чагарів майже доторкалися до кінчиків наших крил, а попереду крізь дощ і туман бовваніло випадкове баобабове дерево, й Лорен доклав усіх зусиль, щоб перекинути літак над його жадібно наставленим гіллям. Минуло кілька секунд, що тривали не менш як життя, раптом брудна завіса дощу і хмар роздерлася, й ми проскочили назовні крізь дірку в погоді.

Там перед нами, у нас на дорозі, омитий вологим сонячним світлом, стояв бастіон червоних скель.

То був радше натяк або зблиск червоних скель, що накочувалися на нас, але Лорен поставив літак майже на хвіст, і червоні стрімчаки, здавалося, дряпнули по череву літака, коли ми ковзнули по вершині гребеня й помчали вгору до хмар, долаючи силу тяжіння, яка придавила мене вниз і примусила зігнути ноги в колінах.