Сонячний Птах

– Розповідай далі, Тимоті.

Я спробував сказати це недбало й легко, але мій голос трохи заскрипів.

– Мій дід прийшов до мене, доторкнувся до мого плеча і сказав: «Піди з благословенним до Кривавих Пагорбів, і там я відкрию тобі таємниці й покажу потаємні місця».

Я відчув, як моя шкіра вкрилася гусячими прищами. Тимоті сказав «до Кривавих Пагорбів», а ніхто не казав йому про цю назву.

– До Кривавих Пагорбів, – повторив я.

– Таку назву він застосував, – погодився Тимоті. – Я можу лише здогадуватися, що він мав на увазі ваше Місячне місто.

Я промовчав; у мені розважливий чоловік воював із чоловіком примітивним і забобонним.

– Ти хочеш полетіти завтра зі мною, Тимоті? – запитав я.

– Я полечу з вами, – погодився Тимоті. – І, можливо, я зможу показати вам те, що ви шукаєте, якщо мені вдасться.

Втрачати мені не було чого. Тимоті явно був щирий зі мною, досі напружений і мав натягнуті нерви.

– Я вже запрошував приєднатися до мене, Тимоті, і я був дуже розчарований, коли ти відмовився. Звичайно, ти можеш полетіти зі мною, і ми з’ясуємо, чи справді видовище руїн щось розбудить у твоїй пам’яті.

– Дякую вам, докторе. О котрій годині ми вилітаємо?

Я подивився на свого годинника.

– Святий Боже, уже четверта година. Ми вилетимо о шостій.

– Тоді мені треба бігти додому й спакуватися. – Тимоті поставив келиха на стіл із шухлядами, потім обернувся до мене. – Є одна невеличка перешкода, докторе. Закінчився термін мого дозволу на пересування, а нам доведеться перетинати кордон Ботсвани.

– О хай йому біс, – промурмотів я, глибоко розчарований. – Ти повинен поновити його й полетіти зі мною, коли я приїду до Кейптауна наступного разу.

– Як бажаєте, докторе, – з готовністю погодився він. – Звичайно, це забере два чи три тижні – за цей час усе вивітриться з моєї пам’яті.

– Так, – кивнув я головою й відчув доторк голки спокуси.

Я людина, що звикла дотримуватися всіх законів, але тепер, подумавши про можливість порушити один із них, я побачив, що від мого наміру ніякої шкоди не буде. Шанс, що Тимоті зможе привести мене на кладовище давніх жителів міста, виправдовував будь-який ризик.

– Ти готовий ризикнути, Тимоті? – запитав я.

Формальності, що стосувалися прильоту та вильоту літаків Стервесанта, були зведені до мінімуму. Його літаки відлітали й прилітали щодня, й телефонного дзвінка до властей аеропорту вистачало, щоб повідомити про відліт. Ім’я Стервесанта мало таку вагу, що пасажирів на його літаках ніколи не рахували, незалежно від того прилітали вони чи відлітали. У тому, що стосувалося Місячного міста, Лорен домігся спеціального статусу з урядом Ботсвани, й ми могли не боятися жодних проблем із доскіпливими чиновниками.

Я міг вивезти Тимоті на три дні, й ніхто б цього не помітив, і ніякої шкоди нікому не було б. Роджер ван Девентер повірив би моєму слову, що Лорен дозволи мені взяти цього чоловіка в політ. Я не бачив жодних проблем.

– Гаразд, докторе, я згоден, якщо ви вважаєте, що ніяка небезпека мені не загрожує, – погодився Тимоті на мою пропозицію.

– Будь біля ангара Стервесанта до шостої години. – Я сів за стіл, щоб написати записку. – Якщо тебе стануть допитувати на воротях аеропорту, в чому я сумніваюся, покажи їм цей клаптик паперу – повідомлення, яке дозволяє тобі доставляти товари в ангар Стервесанта. Постав свою машину за офісом аеропорту й чекай на мене всередині.

Ми швидко про все домовилися. Коли я стояв біля вікна спальні й дивився, як старий синій «шевроле» Тимоті виїздить з інститутського паркувального майданчика, то почувався дивно – це була суміш піднесення й похмурого передчуття. Я ліниво намагався вгадати, яке покарання передбачено за незаконний виїзд із країни й повернення, потім відкинув цю думку й пішов приготувати собі каву.

«Шевроле» Тимоті стояв на паркувальному майданчику, коли Роджер ван Девентер і я під’їхали туди на «мерседесі». Ми відразу пішли до ангара. Розсувні двері були відчинені, наземна команда готувала «дакоту» до польоту, й через скляні двері офісу аеропорту я побачив, що Тимоті сидить, схилившись над столом. Він підвів голову й усміхнувся до мене.

– Я піду здобуду дозвіл на політ, Роджере. А ти запускай двигуни.

– Окей, докторе.

Він подав мені політне досьє. Ми з ним робили це раніше, і я мав повторити вже знайому мені процедуру. Роджер поліз нагору крізь двері у фюзеляжі, а я швидко пішов до офісу.

– Вітаю, Тимоті. – Я подивився на нього й відчув певну стурбованість. Він сидів у своїй синій вітрівці, нахилившись, й на його лобі та вниз від ніздрів прорізалися зморшки болю. Шкіра в нього посіріла, а губи мали синій колір зі світло-червонястим відтінком. – З тобою все гаразд?

– Моя рука трохи болить, докторе. – Він відгорнув полу куртки. Рука була на перев’язі, наново перебинтована. – Але з нею все буде окей. Я подбав.

– Ти витримаєш політ?

– Витримаю, докторе.

– Ти певен?

– Так, я певен.

– Тоді, думаю, все обійдеться.

Я сів за стіл і набрав телефонний номер. Мені відповіли після першого ж гудка.

– Поліція аеропорту!

– Це доктор Кейзин від Стервесанта, Африка.

– Доброго ранку, докторе. Як ви себе почуваєте сьогодні?

– Добре, дякую. Мені потрібен дозвіл на політ до Ботсвани рейсом ZA-CEE.

– Зачекайте, докторе. Дайте мені подивитись на матеріали. Хто перебуває на борту літака?

– Один пасажир, я і пілот Роджер ван Девентер – усе як звичайно.

Я диктував, тоді як констебль на протилежному кінці дроту записував мої слова старанним стенографічним почерком. Нарешті він сказав:

– Усе гаразд, докторе. Бажаю вам успішного польоту. Я передам ваш дозвіл на політ до пропускного пункту.

Я поклав слухавку й усміхнувся до Тимоті.

– Усе залагоджено. – Я підвівся на ноги. – Ходімо.

І я рушив до виходу з офісу. Двигуни «дакоти» працювали на холостому ходу. Троє чорношкірих членів наземної команди непоясненно покинули свої місця біля злітної смуги й швидко рушили до мене.

– Докторе! – пролунав за моєю спиною голос Тимоті, і я обернувся до нього.

Мені знадобилося чотири чи п’ять секунд, аби зрозуміти, що він тримає у неушкодженій руці короткоствольний пістолет-автомат китайської моделі, наставивши його дуло мені в живіт. Я витріщився на нього.

– Пробачте, докторе, – лагідно промовив він, – але так треба.

Люди з наземної команди були вже обабіч мене й схопили мене за руки.

– Будь ласка, вірте мені, докторе, що я не завагаюся вбити вас, якщо ви не станете співпрацювати з нами. – Він підсилив свій голос, не відриваючи від мене погляду. – Ходіть, – сказав він на венда.

Ще п’ятеро чоловік вийшли крізь зовнішні двері ангара. Я відразу впізнав двох молодих банту, які працювали асистентами в інституті, й одну з дівчат. Усі вони мали в руках оті схожі на обрубки пістолети-автомати й вели, підтримуючи його на ногах, тяжко пораненого незнайомця. Ноги в нього підгиналися, а груди та шия були обмотані просяклими кров’ю бинтами.

– Відведіть його в літак, – рішучим голосом наказав Тимоті.

А я тупо стояв, паралізований шоком, а тим часом група, що супроводила пораненого, протиснулася між тими, що тримали мене, й бічною стіною. Вони тепер перекривали одні одних на лінії вогню, група втратила рівновагу, й у цю хвилину я прийшов до тями. Я вперся ногами в підлогу, нахилився вперед і смикнув руками. Люди, які їх тримали, полетіли вперед, наче викинуті з катапульти, і, влучивши в Тимоті, збили його з ніг й утворили на підлозі ворухливу купу.

– Роджере! – закричав я. – Радіо! Поклич допомогу!

Я сподівався, що мій голос перекриє гуркіт увімкнених двигунів. Третій чоловік із наземної команди стрибнув мені на спину, схопивши рукою за горло. Я відхилився назад, схопив його за зап’ясток і лікоть і крутнув його руку в протилежні боки навколо суглоба. Його рука тріснула й зламалася, обвиснувши в моєму захваті, й він зойкнув, як дівчина, тонким жіночим голосом.