Сонячний Птах

– Він мало не збожеволів від щастя. У нього піна на губах, і він підстрибує від нетерплячки. Він хоче вирушити в пустелю негайно, цієї ж таки хвилини.

Потім він притягнув Гіларі до себе й поцілував. На якусь довгу хвилину вони забули про мою присутність, перебуваючи в обіймах одне одного. Вони є для мене взірцем чудової жінки й досконалого чоловіка, обоє високі, сильні й привабливі. Гіларі молодша за нього на дванадцять років, вона його четверта дружина й мати найменшого з його сімох дітей. У свої двадцять п’ять чи десь так років вона здається набагато старшою і більш зрілою жінкою.

– Нагодуй Бена ланчем, моя люба. Я повернуся додому пізно, – сказав Лорен, відриваючись від її обіймів.

– Я нудьгуватиму без тебе, – сказала Гіларі.

– А я без тебе. Ми з тобою побачимося в понеділок, Бене. Телеграфуй Ларкіну, якщо в тебе виникне потреба в чомусь особливому. До побачення, партнере.

І він пішов.

Гіларі взяла мене за руку й вивела на широке, всипане камінцями патіо. П’ять акрів моріжка і чудових клумб м’яко спускалися до струмка та штучного озера. Обидва тенісні корти були зайняті, й криклива юрба маленьких майже голих тіл бризкалася у воді плавального басейну, створюючи сліпучо-білу, пронизану променями сонця хмару. Два служники в уніформі викладали холодні закуски на довгий розкладний стіл у патіо, і я пережив короткий напад внутрішнього страху, побачивши, як із півдесятка молодих матрон у тенісних спідничках порозлягалися в шезлонгах біля зовнішнього бару. Вони розчервонілися від фізичної перенапруги, їхня біла тенісна форма просякла потом, і вони повільно цмулили трунок «Пімз № 1» із довгих, зарошених краплями холодної рідини, наповнених фруктами келихів.

– Ходімо, – сказала Гіларі й повела мене до них.

Я напружився й доклав усіх зусиль, щоб здаватися на дюйм вищим, поки ми наближалися до гурту.

– Дівчата, цей чоловік складе нам компанію. Я хочу відрекомендувати вам доктора Бенджаміна Кейзина. Доктор Кейзин є директором Інституту африканської антропології та доісторії. Бене, це Марджорі Фелпс.

Я обертався до кожної, чиє ім’я вона називала, й приймав надміру експансивні привітання, обдаровуючи кожну своїм поглядом і своїм голосом, а очі й голос у мене добрі. Наше знайомство було таким самим складним для них, як і для мене. Ти не маєш підстав сподіватися, що твоя господиня запропонує тобі не тільки щось випити перед ланчем, а й познайомитися з чоловіком, який має на спині горб.

Мене врятували діти. Боббі помітила мене й підбігла до мене, радісно волаючи: «Дядько Бен! Дядько Бен!» Вона обхопила мене за шию холодними мокрими рученятами й притислася вологим купальним костюмом до мого нового костюма, перш ніж потягла мене геть у саму гущу решти виводка Стервесантів та орди їхніх юних друзів. Порозумітися з дітьми мені легше. Вони або не помічають моєї фізичної вади, або прямо запитують: «Чому ви так низько нахиляєтесь, коли ходите?»

Сьогодні вперше я не становив для них великого інтересу, я був надто заклопотаний, щоб приділити їм усю свою увагу, – і незабаром вони розбіглися від мене, усі, крім Боббі, бо вона завжди зберігає мені вірність. Потім Гіларі забрала мене від своєї падчерки, і я повернувся до ліги молодих матерів, де справив набагато краще враження. Я неспроможний чинити опір гарним жінкам, коли мені щастить подолати першу ніяковість. Я зміг піти до інституту лише о третій годині дня.

Боббі Стервесант налила мені солодового віскі «Ґлен Ґрант» зі щедрістю, із якою рука цієї тринадцятирічної дівчинки наливає кока-колу. Тому я подався до інституту, почуваючись дуже добре.

На моєму робочому столі лежав конверт із написом «приватний і конфіденційний», а до одного з його кутів була приколота записка: «Цей конверт принесли тобі під час ланчу. Певно, там повідомляється щось дуже цікаве! Сал».

З несподіваною й гострою підозріливістю я пильно роздивився печатку на конверті. Саллі не розкривала його – але я знав, що для цього їй знадобився весь її самоконтроль, бо вона відзначається майже невротичною цікавістю. Вона називає цю свою рису надзвичайно гострим розумом, схильним до наукових розслідувань.

Я прикинув, що вона з’явиться у наступні п’ять хвилин, тому знайшов пакет із м’ятними пігулками «3Х» у верхній шухляді й укинув одну собі в рот, щоб знищити запах випарів віскі, після чого розкрив конверт і витяг звідти глянцеву фотографію, збільшену до розміру дванадцять на дванадцять, увімкнув світло над робочим столом, прилаштував його так, щоб воно освітлювало фотографію згори, й дістав збільшувальне скло, яким користувався у роботі. Потім розглянувся навкруги на війська минулого, що зібралися в моєму кабінеті. Попід усіма чотирма стінами тяглися полиці й від підлоги до висоти плеча – мого плеча – вони були заповнені книжками – інструментами мого фаху, усі оправлені в телячу шкіру зеленого чи брунатного кольору з назвами, витисненими на палітурках золотом. Кабінет був великий, і в ньому зберігалося багато тисяч томів. На полицях над книжками стояли гіпсові бюсти всіх створінь, які населяли Землю до того, як на ній з’явилися сучасні люди. Лише голови й плечі. Австралопітек, проконсул, робуста, родезійська людина, синантроп – усі до самого неандертальця і кроманьйонця – homo sapiens sapiens у всій його славі й ганьбі. На полицях праворуч від мого робочого стола стояли бюсти всіх етнічних різновидів, типових для Африки: хаміти, араби, пігмеї, негроїди, боскопи, бушмени, кріка, готтентоти та інші. Вони підвели на мене погляди своїх опуклих скляних очей, коли я заговорив, звертаючись до них:

– Джентльмени, – сказав я, – здається, нам пощастило зробити справжнє відкриття.

Я звертаюся до них уголос лише тоді, коли збуджений або п’яний, а сьогодні я був і неабияк збуджений, і неабияк п’яний.

– З ким ти розмовляєш? – запитала Саллі від дверей, примусивши мене підстрибнути на місці від несподіванки.

Запитання було риторичним, бо клята дівка збіса добре знала, з ким я розмовляю. Вона стояла, прихилившись до одвірка, глибоко засунувши руки до кишень брудного білого пильовика. Чорне волосся, відкинуте назад стрічкою з лоба, що видавався далеко вперед, великі зелені очі, досить далеко розташовані від її зухвалого носа. Високі вилиці, широкий, чуттєвий, усміхнений рот. Велика дівчина з довгими мускулястими ногами в синіх, туго обтислих джинсах. Чому мені завжди подобаються довгі ноги?

– Ланч був добрий? – запитала вона, розпочинаючи повільне просування з елементами ковзання по килиму до мого робочого стола, щоб потрапити на позицію, з якої їй буде видно все, що відбувається.

Вона могла читати папери знизу вгору, як мені пощастило з’ясувати, бо вона цим якось поставила мене в незручне становище.

– Чудовий, – відповів я, умисне затуливши фотографію конвертом. – Холодна індичатина, салат з омара, вуджена форель, дуже добре зготовлена качка й заливні трюфелі.

– Ти сучий син, – лагідно прошепотіла вона.

Саллі любить смачно попоїсти, й вона помітила мою гру з конвертом. Я не дозволяю їй так розмовляти зі мною, але в ту мить зупинити її не міг.

За п’ять футів від мене вона пирхнула:

– Солодове віскі, приправлене м’ятними пігулками! Смакота!

Я почервонів, бо не міг утриматися від збентеження. Це схоже на моє заїкання. Вона лунко засміялася й присіла на краєчок мого стола.

– Ну ж бо, Бене, задовольни мою цікавість, – сказала вона, відверто дивлячись на конверт. – Я мало не луснула від неї, як цей лист надійшов. Я розклеїла б його парою – але електричний чайник зламався.

Доктор Саллі Бенатор працює моєю асистенткою вже два роки, і два роки я в неї закоханий.

Я трохи посунувся, звільняючи для неї місце за столом, і відкрив фотографію.

– Гаразд, – погодився я. – Погляньмо, що ти на ній побачиш і які зробиш висновки.

Вона втиснулася у простір позад мене, і її рука доторкнулася до мого плеча – цей контакт пронизав електричним струмом усе моє тіло. За два роки вона стала сприймати мене, як і діти, – схоже, вона зовсім не помічала горба. Вона поводилася невимушено й природно, і я опрацював точний план – через два роки наші взаємини мають визріти. Я просуватимуся вперед повільно, дуже повільно, щоб не стривожити її, але за цей час я привчу її до думки, що я її коханець і чоловік. Якщо минулі два роки здалися мені дуже довгими, то про два наступні мені навіть думати не хотілося.