Сонячний Птах

– Почитайте в Геродота, містере Стервесант, що він розповідає про подорож навколо Африки за часів царювання фараона Нехо. Вона була організована фінікійськими моряками ще в шестисотому році до Різдва Христового чи десь приблизно тоді. Вони вирушили від Червоного моря й через три роки повернулися крізь стовпи Геракла.

– То була єдина подорож, – відзначив Лорен.

– Аж ніяк не єдина подорож, містере Стервесант. Ганно вийшов на вітрилах із Гібралтару й поплив на південь понад західним узбережжям Африки близько чотириста шістдесятого року до Різдва Христового, звідки він повернувся зі слоновою кісткою та золотом у кількості, достатній задовольнити апетити всіх купців, що шукали пригод.

Проте Лорен не погодився з її датами.

– Як ви можете називати дату в двісті років до Різдва Христового, коли найдавніше вуглецеве датування із часів заснування Зімбабве вказує на середину п’ятого сторіччя після Різдва Христового, а більшість є значно пізнішими?

– Нас цікавить не Зімбабве, а культура, що передувала йому, – відказала йому Саллі. – Зімбабве могло виникнути в кінці правління стародавніх завойовників і, либонь, було населене лише на короткий час, перед тим як вони зникли; ці події збігаються з вашим вуглецевим датуванням близько чотириста п’ятдесятого року після Різдва Христового. Крім того, вуглецеве датування стародавніх шахт у Шейлі та Інсвезве вказує на двісті п’ятдесятий і трьохсотий роки. – І вона закінчила з бездоганною жіночою логікою: – Хай там як, а датування методом аналізу вуглецю не відзначається великою точністю. Воно може помилятися на сотні років.

– У шахтах працювали банту, – оголосив Лорен. – А Кейтон-Томпсон – і, звичайно ж, зовсім недавно Самерс – стверджують…

Вона люто накинулася на Лорена:

– Невже банту, які ймовірно з’явилися в цій місцевості близько трьохсотого року до Різдва Христового, раптово набули блискучих талантів, які надали їм можливість знайти родовища металу із видимими вкрапленнями золота й міді там, де на поверхні ніхто ніколи не бачив жодного шматочка дорогоцінного металу? Невже вони зненацька розвинули в собі інженерні здібності, завдяки яким видобули на поверхню двісті п’ятдесят мільйонів тонн руди зі скельних родовищ на глибині? Пам’ятайте, вони ніколи не демонстрували цих здібностей раніше і чому вони раптом перестали користуватися ними протягом наступної тисячі років?

– Можливо, до цього причетні арабські торговці… – почав Лорен, але Саллі не дала йому договорити.

– Чому вони взялися за будівництво шахт, пішовши на такий ризик і такі затрати енергії? Золото не має цінності для банту, основа їхнього добробуту – худоба. Де вони навчилися використовувати камінь для будівництва? Банту ніколи не робили цього раніше. Але несподівано це мистецтво розвинулося в них до надзвичайної досконалості, а потім, замість набути ще більшої витонченості, воно занепало й померло.

З видимою нехіттю Лорен відступав перед її атаками, але він зробив останню спробу втримати свої позиції, коли вони обговорювали мою теорію про те, що напад колонізаторів відбувся із заходу, а не зі сходу. Лорен ознайомився з поглядами та аргументами усіх моїх наклепників та критиків і повторив їх тепер.

Загальноприйнята теорія проголошувала, що завойовники проникли в Африку з узбережжя Софали або від гирла річки Замбезі. Щодо мене, то я висунув теорію на підставі давніх текстів і власних напружених досліджень, що середземноморський народ покинув море через протоку зі стовпами Геракла й рушив на південь понад західним узбережжям Африки, певно, засновуючи торговельні станції на Золотому, Нігерійському узбережжях та узбережжі Слонової Кості, аж поки їхні південні дослідження привели їх до незаселених земель. Я уважно дослідив гирло давно пересохлої річки, річище якої сьогодні замулене або відвернуте від колишнього напрямку. Якщо замулилася й пересохла велика річка, то чи не сталося те саме з величезними озерами Макарікарі, Нґамі та іншими, вони також давно позникали, звужені й зневоджені поступовим висиханням земель Південної Африки. Завойовники увійшли в річку, можливо, в Кунене або в Оранжеву, пройшли по ній до самого витоку й звідти послали своїх металургів по всіх околицях на пошуки стародавніх шахт Маніки – і хто знає, чи не знайшли вони алмазів у гравії озер і річок, і немає сумніву, що вони полювали на величезні стада слонів, які блукали країною. То були достатні багатства, щоб виправдати будівництво міста, велику фортецю, оточену мурами, й торговельну станцію. Де могло бути їхнє місто? Безперечно, на межі їхніх мандрів, там, де в них закінчилася вода. На берегах найдальшого озера – можливо, Макарікарі? Або на озері, яке заходило за нинішні кордони великої соляної улоговини?

Саллі й Лорен сперечалися з дедалі більшим роздратуванням та різкістю. Саллі назвала його «неможливим чоловіком», а він її «мадам усезнайкою». Потім несподівано Лорен капітулював, і наступної хвилини ми всі троє весело базікали, передбачаючи відкриття загубленого міста Макарікарі.

– Озеро мало поширитися бодай на півсотні миль поза межі нинішньої улоговини, – припустив Лорен. – Лише сто років тому Берчел описує озеро Нґамі як внутрішнє море, а сьогодні це калюжа, яку ви можете перестрибнути, надто не напружуючись. Дуже ймовірно, що стародавнє озеро простягалося до підніжжя пагорбів, на яких лежать наші руїни. Ми маємо багато доказів того, що Південна Африка поступово висихає, досить, наприклад, прочитати, як Гарріс Конваліс описує ліси та річки, які більше не існують.

– Бене, – Саллі збуджено схопила мене за руку, – пам’ятаєш, як я звернула твою увагу на те, що місто має форму півмісяця? Це могла бути форма стародавньої гавані, а будинки міста, природно, стояли понад узбережжям.

– Господи, – прошепотів Лорен. – Я не можу дочекатися завтрашнього дня.

Було вже за північ, і пляшки з віскі спорожніли, коли Лорен і Саллі нарешті пішли до своїх наметів. Я знав, що не зможу заснути, й тому покинув табір, проминувши багаття, навколо якого лежали схожі на кокони, загорнуті в ковдри, тіла наших служників, і вийшов на поверхню улоговини. Світло зірок забарвлювало сіль у бридкий сірий колір, схожий на колір привидів, і вона хрустіла та потріскувала на кожен мій крок. Я йшов досить довго, зупинившись одного разу, і почув далеке гарчання лева, яке долинало від бушу. Коли я повернувся до табору, ліхтар ще горів у наметі Саллі, і її силует був збільшений на тлі білої парусини намету, величезний темний портрет моєї любові. Вона читала, сидячи зі схрещеними ногами на польовому ліжку, та, коли я подивився на неї, простягла руку й погасила ліхтар.

Я трохи зачекав, збираючи свою мужність, а тоді підійшов до її намету, й моє серце закалатало, як молоток, намагаючись вихопитися зі своєї спотвореної клітки.

– Сал?

– Чого тобі, Бене? – лагідно відповіла вона на мій шепіт.

– Можна мені увійти?

Вона завагалася, перш ніж відповісти.

– Гаразд, лише на хвилину.

Я увійшов до намету, й у сутінках її біла нічна сорочка мала блакитний колір. Я потягся до її обличчя й торкнувся рукою її щоки.

– Я прийшов сказати, що кохаю тебе, – лагідно мовив я й почув, як їй трохи перехопило дух у темряві.

Коли вона відповіла, її голос пролунав ніжно.

– Бен, – прошепотіла вона. – Мій любий, мій дорогий Бен.

– Я хотів би залишитися з тобою на ніч.

І мені здалося, що в її голосі пролунав жаль, коли вона відповіла:

– Ні, Бене. Це стало б відомо кожному. А мені не хочеться, щоб так було.

Ранок розпочався так само, як закінчився попередній день. У всіх був чудовий настрій, усі сміялися за сніданком. Весело базікаючи, слуги згорнули табір і поскладали всі речі у вантажівки – й о сьомій годині ранку ми покинули дорогу й поїхали понад краєм улоговини. Попереду лендровер, вантажівки їхали по наших слідах крізь чагарі та густу траву, через сухі рови, що, петляючи, збігали в улоговину.

Ми були в дорозі близько години, коли я побачив, як попереду між деревами промайнуло щось біле, й троє величних сернобиків вибігли на відкритий простір в улоговині й побігли один за одним, утікаючи від нас. Вони бігли важко, наче розгодовані поні, блідий багрянець їхніх тулубів та химерний малюнок їхніх чорно-білих масок виразно виокремлювалися на сірій поверхні улоговини.