Віта Ностра

– Нам ще не пора? – запитала вона трохи нервово.

Костя подивився на годинник:

– Ну, ходімо… Там, на зупинці автобуса, теж є лавка…

Усупереч Сашиним побоюванням, залізні дверцята шафок відкрилися легко. Костя вивантажив на підлогу обидві валізи. До дна Сашиної приклеївся зім’ятий паперовий листок.

– Сміття якесь, – пробурмотів Костя й двома пальцями відклеїв папірець.

Це була записка – великі букви олівцем можна було прочитати навіть тепер, коли листок добряче пожовк і зашмарувався:

«Тікай зараз».

Підпису не було.

Через півгодини вони сиділи в маленькому автобусі, який Костя назвав «похоронним». Клятий папірець зіпсував обом настрій, хоч кожен намагався продемонструвати другому цілковиту до нього байдужість.

Саша знала, що не зможе виїхати. Перше вересня – завтра, вона мусить бути на місці. Вимогу Фарита Кострицького вона виконає, а там – як складеться.

Костя мовчав. Від його ініціативності не лишилося й сліду. Автобус під’їхав за п’ять хвилин сьома, за кермом був звичайний міцний дядько-водій у поношеній джинсовій куртці на чорну футболку. Саша й Костя купили квитки й сіли на задньому сидінні. Водій завів мотор, одразу десь узялися бабуся з кошиком, жінка з лопатою, загорненою в мішковину, і два молоді хлопці без ніякого багажу. Саші здалося, що хлопці приглядаються до них з Костею. Вона знову відчула себе самотньою і беззахисною.

Спочатку їхали серед полів, у яких то тут, то там виднілися людські фігурки. Потім в’їхали в Торпу. Це не було селище, яким воно уявлялося Саші: цегляні п’ятиповерхівки впереміш з «приватним сектором». Це було місто, дуже старе й нітрохи не «модернізоване»: важкі кам’яні будинки, іноді з колонами, іноді з ліпниною на фасаді. Криві вулички, іноді залиті асфальтом, але частіше – бруковані чорним камінням. Вікна, закриті зеленими віконницями. Схили черепичних дахів. Пощерблені східці.

– Дивись, – приглушено сказав Костя. – Прямо хоч кіно знімай. Непогане містечко, правда?

Саша мовчала.

Автобус зупинився на маленькій площі, під навісом звичайної зупинки.

– Торпа, – сказав водій. – Приїхали.

Саша дочекалася, поки вийдуть два підозрілі хлопці, і потім уже вибралася слідом за Костею з автобуса. Водій передав їм валізи, сів у своє крісло, газонув – і автобус зник з очей перш, ніж Саша й Костя встигли озирнутися.

Вони знову були самі. І бабуся, і жінка з лопатою, і хлопці десь ділися.

– І в кого тут питати дорогу? – саркастично поцікавився Костя.

– Он покажчик є, – сказала Саша придивившись. – От: «Сакко і Ванцетті, 1,5 км».

Півтора кілометра шляху вони подолали чи не за півгодини – Костя хекаючи тяг обидві валізи. Сакко і Ванцетті виявилася непомірно довгою вулицею, і починалася зі сто чотирнадцятого будинку – далі нумерація спадала. Тротуари то ставали широчезні, то геть зникали. Вулиця то ширшала, наче річка у повінь, і ставала бульваром, то раптом стискалася й перетворювалася на ущелину.

– Стильне містечко, – бурмотів Костя.

Камінь і облуплена штукатурка. Батоги винограду та плюща розляглися на ринвах. Герань у підвісних вазонах. Саша крутила головою: ось триповерховий особнячок, схожий на замок, із затишними алебастровими химерами. Ось похмура бетонна будівля зі стародавніми промисловими кондиціонерами, повішеними на вікна ззовні. Он дерев’яна руїна, на даху якої встигла випнутися молода берізка.

Під кожним карнизом неодмінно ліпилися ластів’ячі гнізда. Птахи пронизували повітря, накриваючи вулицю рухливою чорною сіткою, виписували петлі, іноді пірнали в розбиті віконця на горищах. У кронах каштанів та лип несамовито цвірінчали горобці.

– Та нормальне начебто місто, – Саша потерла долонею втомлену шию.

Відкривалися магазини. Перед віконцем хлібного стояла маленька статечна черга: три бабусі з кошиками. Коло магазину «Вино – тютюн» курили троє чоловіків у спецівках. На протилежному боці вулиці робітники лагодили дах, натужно обертався блок, майже над головами пішоходів плив чан зі смолою, і линялі прапорці на дроті тріпотіли, відгороджуючи зону, куди в жодному разі не можна заходити…

Під дванадцятим номером виявився великий будинок, багато разів, як видно, перебудований: два поверхи складені з кольорової цегли в стилі «пряниковий будиночок», третій – з білої силікатної без усяких викрутасів, а четвертий поверх узагалі був дерев’яний. До парадного входу вів кам’яний ґанок з пологими, стертими до дір східцями. Височенні чорні двері мали неприступний і строгий вигляд. Ліворуч тьмяно поблискувала табличка: «Міністерство освіти. Інститут спеціальних технологій».

– Прийшли, – сказав Костя, опускаючи валізи на бруківку.

Саша дивилася на двері. Чорний прямокутник з відполірованою мідною ручкою. Чотири східці ведуть нагору.

Костя важко дихав. Він протяг дві величезні валізи вздовж довгої вулиці Сакко і Ванцетті й тепер не міг приховати ні задишки, ні серцебиття, ні поту на лобі. Саші було складніше; вирівнюючи дихання, вона могла заприсягтися, що Костя й вона зараз думають про одне й те саме: ще не пізно звідси змотатися. Поки не ступили через поріг. Таке відчуття, що коли ці двері зачиняться за спиною, дороги назад не буде.

Костя мовчав, не бажаючи здатися в Сашиних очах легкодухим. Що я тут роблю, панічно подумала Саша. Чого я не дома… чого йду туди, куди не хочеться йти, наче покірна вівця, наче собака на повідку?!

Костя оглянувся.

– Чи нема тут якоїсь забігайлівки, – сказав ніби про себе. – Щоб хоч кави випити… А то в роті пересохло… Дивись, кафе!

Справді, прямо навпроти інституту був вхід у напівпідвал, над яким висіла дерев’яна дошка: «Тістечка, кава, чай». На тротуарі стояв самотній стіл з розкритою над ним смугастою пляжною парасолькою.

Саша зітхнула й знов перевела погляд на будівлю інституту. Вікна – маленькі на перших двох поверхах, широкі на третьому, тьмяні на четвертому – дивилися на студентів фасетковим поглядом.

– Ходімо, – хрипко сказала Саша. – Не стирчати ж тут з валізами цілий день.

У величезному напівтемному холі нікого не було. Скляна будочка вахтера стояла порожня. Праворуч і ліворуч тяглися сходи, а спереду під стовпом світла, що лилося звідкілясь згори, височіла кінна статуя небаченого розміру.

– Жеребець, – сказав Костя зі здавленим хихиканням.

Саша, мов заворожена, підійшла ближче. Кінь справді був «жеребець»; черево й ноги були виліплені з анатомічною точністю. Колосальні бронзові копита зневажали гранітний постамент. Згори звисали величезні чоботи в стременах. Лице вершника роздивитися було неможливо – воно губилося вгорі і, хоч як Саша намагалася вибрати кут зору, бачила тільки величезне задерте підборіддя й випнутий борлак.

– Першокурсники?

Голос прокотився луною по пустельному холу. Саша й Костя обернулися; невисока вахтерка в ситцевому платті стояла коло вхідних дверей, її товстий палець з цукерково-рожевим нігтем велів обом підійти.

– Вам у деканат. За сходами по коридору прямо, побачите самі, там на дверях написано. Валізи залишіть. Ніхто їх тут не візьме.

У довгому коридорі пахло пилом і свіжим вапном. Тяглися двері – наче в школі, тільки вищі й, мабуть, значиміші. Напис «Деканат» у скляній рамці не давав жодного шансу заблукати.

Саша зайшла й замружилася.

У кімнаті було дуже світло – знадвору крізь вікна вривалося сонце. Прямо перед Сашею виявився дерев’яний бар’єрчик з дверцятами. По той бік бар’єрчика сиділи дві дами – товста й тонка, обидві в білих блузах, з однаково непроникними виразами таких різних облич.

– Першокурсники? – запитала товста. – Давайте документи.

Саша завовтузилася із застібкою внутрішньої кишені – для певності там була ще й шпилька.

– Давайте-давайте, – поквапила товста жінка. – Здавайте, юначе, якщо готові.

Костя ступив до бар’єра перший. Жінка відклала його атестат, розгорнула паспорт, звірилася з довгим списком на столі.