Віта Ностра

Вона вперше їхала в поїзді сама. Раз у раз дивилася на багажну полицю, де лежала її валіза. Намацувала мішечок з монетами на дні сумки. Перевіряла документи у внутрішній кишені – паспорт, атестат, медичну довідку, довідку про зарахування і ще якісь папери, усе це в щільному поліетиленовому пакеті. Їй було нестерпно самотньо, весь час згадувалось, як у такому самому вагоні вони їхали з мамою на море, за вікном цвіли маки, і було гарно, спокійно, затишно…

Вона плакала, приховуючи сльози від попутників. І страшенно карталася за те, що тоді, в курортному селищі, піддалася на вмовляння людини в чорних окулярах. Один, найперший раз, піддалася. Нехай був би вічний кошмар, нехай би вона прокидалася й прокидалася на розкладачці в найманій квартирці, але поруч була б мама. І море. Якщо життя людини складається з половини літнього дня двадцять четвертого липня – це все одно гарне життя. Принаймні в ньому нема ні золотих монет, ні Валентина, ні довгої дороги до Торпи.

Сіло за вікнами сонце. Попутники вечеряли, хрумкаючи малосольними огірками, обгризаючи курячі ніжки, очищаючи від шкаралупи матово-білі варені яйця. Саша вийняла бутерброди, приготовлені мамою, і знов трохи не розридалася – у поліетиленовому пакеті був схований шматочок дому. Так нічого й не з’ївши, сховала вечерю. Випила склянку чаю. І залізла на верхню полицю…

– Дівчино! Ви прокинулися? Торпа, кажу!

– Так… Я зараз.

Була межа між ніччю й ранком. Година четверта, може, пів на п’яту. За багато місяців Саша звикла вставати так рано і знала: ранок приносить полегшення. Зараз, збираючись, взуваючи туфлі, стягуючи з полиці валізу (потихеньку, щоб не розбудити сплячих попутників і все одно зачіпаючи чиїсь звислі руки), вона майже забула про вчорашню тугу. Вітер далеких мандрів, несподівані відкриття – це в подорожі приваблює, ніде правду діти; вона доросла, самостійна людина, що подорожує без супровідників. Подивимося, що воно за Торпа.

Вона витягла валізу в тамбур. Провідниця дрімала на вкритій ковдрою полиці.

– Скільки стоїмо? – запитала Саша.

– У Торпі? Хвилину. У тебе багато речей?

Поїзд пішов повільніше. Брязнули вагони. У темряві серпневого ранку Саша нічого не бачила – тільки проплив у небі синюватий ліхтар.

Поїзд сіпнувся, брязнув і зупинився. Провідниця, позіхаючи, почала колупати ключем у шпарі.

– Я не встигаю! – сказала Саша з жахом. – Будь ласка, скоріше! Провідниця напівголосно вилаялася.

Поїзд знову сіпнувся. Провідниця нарешті відчинила двері. Поїзд повільно рушив; закинувши за спину сумку, волочачи за собою валізу, Саша зсипалася по залізній драбинці, приземлилася на низький перон і встигла побачити, як провідниця, конвульсивно позіхаючи, зачиняє двері вагона.

Усе.

Поїзд набирав швидкості. Саша відтягла валізу далі від краю платформи. Прогримів останній вагон, два вогники на його торці стали стрімко віддалятися й незабаром розтанули в темряві.

Зелений вогонь семафора змінився на червоний. Саша стояла одна на порожній платформі…

Ні, не одна. З напівтемряви вибрела худорлява тінь з великою валізою. Зупинилася поруч.

Хлопець. Сашин ровесник. Блідий, сонний, розпатланий.

– Привіт, – сказав він, помовчавши хвилину. – Це Торпа?

– Привіт, – сказала Саша. – Кажуть, що так.

– Я тут уперше, – сказав хлопець.

– Я теж.

Хлопець помовчав. Потім спитав непевно:

– В інститут?

Саша, що в глибині душі дуже надіялася на це питання, енергійно закивала головою:

– Ага. І ти теж? Спеціальних технологій?

Хлопець усміхнувся з явним полегшенням:

– А що, тут хіба є інший?

– Не знаю, – зізналася Саша. – Ти взагалі тут бачиш якесь місто?

Хлопець роззирнувся, притуливши руки до очей – «біноклем»:

– Офігенно величезний мегаполіс. Вокзалище… А там, бач, якийсь перспективний сарайчик!

Саша розсміялася.

Ситуація перевернулася моментально. Волочачи за собою валізи й змагаючись у дотепності, новоспечені студенти пройшли до «перспективного сарайчика» – він і виявився будівлею вокзалу. Саша в пориві натхнення назвала його «курником після євроремонту». Її новий знайомий оцінив жарт, зайшовшись реготом.

На вокзалі не було ні душі. Каси замкнені. Довгасті мерехтливі лампи висвітлювали порожню буфетну стойку, дерев’яні крісла з подекуди видряпаними непристойностями, автоматичну камеру схову на шість шафок (усі дверцята розчинені). Підлога, досить чиста, була вимощена чорно-білою плиткою.

– Як після атомної війни, – сказала Саша розглядаючись. Серпневі мухи хмарою здійнялися з плафона й наповнили маленький зал оптимістичним гудінням.

– Агов! – крикнув хлопець. – Є тут хто? Дзижчання мух було йому відповіддю.

– Мені тут не подобається, – сказала Саша.

Вони знову вийшли на платформу. Потроху світало. Під єдиним на пероні ліхтарем висіла розмита дощами табличка: розклад руху автобусів «Вокзал – Центр». Якщо розклад не брехав, перший автобус повинен був відправитися в невідомий «Центр» через годину.

– Погуляємо, – рішуче сказав хлопець. – А як пощастить, приватника зловимо. Гроші в мене є.

Його звали Костя. Чи то в Сашиній присутності він гостро почувався чоловіком, чи то характер у нього був особливо енергійний, але він постійно намагався «рулити». Саша не пручалася: Костикова діяльність (і навіть самодіяльність) створювала в неї ілюзію захищеності.

Вони позапихали валізи в камеру схову (шафки працювали без жетонів, на самому тільки коді). Знайшли зручну лавку на пероні й розгорнули запаси провізії. Сашині бутерброди, що так засмутили її ввечері, тепер зникли вмить: вона поділилася з Костиком, він поділився з нею, знайшлася пляшка мінеральної води, Костя відкрив літровий термос, майже наполовину наповнений кавою. У Саші затремтіли ніздрі; сніданок остаточно повернув їй добрий настрій. Повз станцію прокотився товарняк, гуркіт улігся вдалині. Запанувала тиша, яку порушували тільки пташині голоси.

– Через півгодини прийде автобус, – упевнено сказав Костя. – Адреса цієї контори – вулиця Сакко і Ванцетті, дванадцять.

– Ти не знаєш, хто такі Сакко і Ванцетті?

Костя знизав плечима:

– Італійці, мабуть…

Повз станцію, уже в другий бік, прокотився ще один товарняк.

– Скажи, будь ласка, – обережно почала Саша, – а чого це тобі спало на думку вступати на ці… спеціальні технології? Хто тобі подав таку… ідею?

Костя спохмурнів. Глянув на неї з підозрою. Склав у торбинку зім’яті серветки й промаслений папір, вкинув у порожню залізну урну біля лавки.

– Та я просто питаю, – швидко додала Саша. – Якщо не хочеш відповідати – то вибач…

– Мене змусили, – неохоче зізнався Костя.

– Тебе теж?!

Хвилину вони дивились одне на одного. Кожен чекав, що першим заговорить інший.

– Дивно, – сказав нарешті Костя. – Ти ж дівчина. Тобі від армії косити не треба.

– До чого тут армія?

– До того, – жорстко сказав Костя. – Як, по-твоєму, чоловік повинен служити в армії?

– Не знаю, – сказала Саша. – Мабуть, повинен… – І одразу додала про всяк випадок: – А як не хоче, то й не повинен.

Костя зітхнув. Похитав головою.

– Мені рідний батько такий ультиматум виставив… Я ж на юрфак пролетів, як фанера над Парижем. Уже вдруге. Мене восени повинні були призвати. То батько… – Костя замовк. Глянув скоса на Сашу, наче дивуючись, чого це йому заманулося втаємничувати попутницю, з якою не знайомий ще й години, в такі інтимні подробиці.

– Тобто ти не хотів у цей інститут?

Костя знизав плечима:

– Хотів – не хотів… Яка тепер різниця?

Вони замовкли. На пероні, як і раніше, було пустельно, не з’являвся ні обхідник, ні прибиральник, узагалі ніхто. З-за кущів сходило червоне серпневе сонце. Співали пташки. На високих травах, що росли вздовж полотна, випала роса, і кожна краплинка переливалася різнобарвними вогниками.

– А тобі ж в армію не треба, – замислено повторив Костя.

Саша промовчала. Їй дуже не хотілося розповідати історію свого знайомства з Фаритом Кострицьким. Вона сподівалася, що й у Кості сталося щось подібне, а виявилося, все просто: провал іспитів, осінній призов на носі, суворий батько…