Страница 6 из 19
Я покривився.
…Нам було років по тринадцять, Ілів батько був у від’їзді, а тому нам удалося майнути на нічну риболовлю. Ні до якої риби, звісно ж, не дійшлося – ми всю ніч купалися, смажили м’ясо на рожні, пили пиво й дуріли, а над ранок я здобувся на феєрверк.
В околишніх селах досі ходять легенди про це видовище. Я вивернувся весь – запустив у небо всі мої уявлення про свободу, силу й красу; я страх як пишався тим, що вийшло, і шкодував тільки, що цього не бачить батько. Іл був уражений моїм мистецтвом до глибини душі – його наївна радість так розсмішила мене, що останній вуглик я запустив баронету в штани.
…Ми розсварилися на все життя. Зі слізьми на очах Іл називав мене скотиною, самозакоханим поганим чаклуням; я знизав плечима і, мугикаючи пісеньку, пішов додому.
У дорозі мені трапився колодязь.
Певно, сама доля відплатила мені. Бо коли, зойкаючи на всі голоси й насолоджуючись відлунням, я нахилився над цямриною особливо сильно – ноги мої ковзнули з вологого від роси каменя, і я перекинувся в чорну безодню.
Луна підхопила тепер уже справдешній зойк.
Упав я відносно вдало – принаймні шию не зламав і не знепритомнів, а значить, і оптимізму не втратив. При мені були мої замовляння – я міг скинути ланцюга, закріпленого на коловороті, міг піднятись, як муха, по прямовисній стіні, міг, у разі невдачі, прикликати людей собі на допомогу…
Ось тут мені виліз рогом той феєрверк. Виявилося, що сил, потрібних навіть для найслабшого замовляння, у мене не лишилось.
І ось коли я зрозумів це – настала одна з головних хвилин мого життя. Життя вродженого мага тринадцяти років, улюбленця долі, переконаного, що світ існує тільки для нього.
Холод. Темрява. Жах смерті.
Я мав борсатися в крижаній воді, поки яка-небудь рання господарочка не збереться набрати водички, а до цього, за найоптимістичнішими розрахунками, залишалося години зо три; тим часом почало судомити. Плавав я непогано, та холодна глибина колодязя, здавалося, засмоктувала мене, а вхопитися за слизькі стінки не було змоги – руки зривались, нігті обламувались. Охоплений болем і панікою, я взявся кричати щосили – горлати, надсаджуючи горло, з останніх сил кликати на допомогу, і мої крики вже переходили в булькання…
Хто мене почув? Звичайно, Іл де Ятер, тринадцятирічний Іл, якому я півгодини тому підкинув жару до штанів.
Коли я побачив людське обличчя над собою – моя радість була тоді такою ж шаленою, яким глибоким було розчарування. Я впізнав недавнього товариша; я ждав, що він скаже єхидним голосом: що, догрався, чаклунчику? Ти поборсайся, а я подивлюсь, як ти тонеш, добре?
Я знав, що він щось таке скаже. Тому що сам, на його місці бувши, сказав би так.
– Зараз, – хрипло сказав Іл, з котрого я й до цього знущався часто й з утіхою. – Тримайся, тільки тримайся, я ланцюга скину…
Я тонув.
Ланцюг упав поруч, та я не міг уже підтягнутись. Усе, що я міг, – схопитися за нього зубами, залишивши ніздрі над водою.
– Я спускаюся… Я спускаюся, Хорте…
Іржавий ланцюг не був пристосований для того, щоб витримувати вагу вгодованого тринадцятирічного підлітка, яким був молодий Ятер. Важке дихання мого товариша заповнило собою колодязь; на мене стали падати грудки глини з його чобіт.
Метал був солоний, із присмаком крові. Цей присмак я запам’ятав на все життя.
Іл пірнув у воду поряд зі мною. Його пояс уп’явся мені в пахви; прив’язавши мене, Іл став підійматись, тепер на мене падали холодні краплі, і важке дихання знай зривалося в приглушений стогін…
Потім ланцюг перестав смикатись, і завищав коловорот. Іл був сильним хлопчиком, а я, на щастя, був худорлявий. Йому вдалося витягнути моє задубіле розмокле тіло.
Усе це я пам’ятав уже уривками.
Ліхтар у його руках. Лице, освітлене цим ліхтарем, скривавлені долоні, налякані, співчутливі очі:
– Ти живий?…
Ті самі очі дивилися тепер з обличчя молодого самодура, грізного барона Ятера:
– Пам’ятаєш?
– Пам’ятаю, – сказав я, відкидаючись на спинку крісла…Кажуть, у деяких родинах досі шанують Закон Терезів.
Тобто дикунську традицію давніх часів, коли людина, чиє життя врятували, ішла до рятівника мало не в рабство, поки не трапиться можливість поквитатися… Дивно жили наші пращури. І дивовижно, що, корячись таким безглуздим традиціям, вони не тільки вижили, а й нащадків наплодили… Це що ж виходить – з тринадцяти років я, вроджений надступеневий, виявився б боржником якогось провінційного барончика?
– Я все пам’ятаю, Іле…
Люте обличчя мого співрозмовника зробилося по-собачому благальним:
– Ну?…
– Я все пам’ятаю… Але я не візьмусь. Вибачай.
Скажений білий погляд був мені за відповідь.
ЗАДАЧА № 69: Маг першого ступеня надсилає послання на відстань 1000 км. На яку відстань надішле таке саме послання маг другого ступеня за умови, що енерговитрати обох на поштове замовляння однакові?
Ось уже два роки минуло відтоді, як я відпустив останнього слугу – будинок, двір і город обслуговували мене без сторонньої допомоги. Складну систему заклинань наклав за моїм замовленням один дуже хороший призначений маг – не тому, що я не впорався, а тому, що побутові проблеми має вирішувати фахівець; таким чином я позбувся потреби самостійно стягати чоботи – і заразом дістав можливість проводити життя в благородній самотності.
Години зо дві після того, як Ятер пішов, я сидів у вітальні, грав світильниками, імітуючи феєрверк, і пив холодну воду.
Утрачати друзів прикро. Навіть коли вони не друзі давно, а просто добрі знайомі, і навіть якщо прекрасно розумієш, що іншого виходу нема. Я не міг не відмовити Ілові, але навряд чи молодий самодур коли зрозуміє мою правоту.
Це тут, у провінції, я виконую функцію великого й жахливого, й землі навколо тремтять від самого мого імені. Правильно, що тремтять; адже світ – як ми знаємо з географії – широкий, у світі водиться багато всякого… не проти ночі буде згадано, і вимагати від мене, щоб я ліз із рогатиною в чуже гніздо, – безглуздо, я ж не кат собі.
Відходячи, Іл відпустив їдке слівце про мої магічні здібності. Він був схожий при цьому на розпусну бабу, яка всяку цнотливість вважає за чоловічу неспроможність…
Близько четвертої години ранку я таки зібрався спати. Піднявся нагору, та, ідучи до спальні, забрів ще й до кабінету – і, як виявилось, не випадково.
Скло тремтіло. У вікно били ніби мокрою ганчіркою. Купою ганчірок – важких, наполегливих; я не одразу зрозумів, у чому річ, а зрозумівши, поспішив розкрити і вікно, і штори. Як довго вони вже б’ються?!
Нічні метелики. Їх залетіло сотень п’ять, не менше; світильника, якого я поставив на стіл, одразу стало не видно – так обліпили його чорні оксамитові крила.
Запахло смаленим. Я копався в шухляді столу, шукаючи записника; мружачись, прочитав вигадливе поштове замовляння, яке досі не спромігся вивчити напам’ять, – може, лінь тому причина, а може, інстинктивна нелюбов уродженого мага до вигадок призначених.
Метелики, вмить утративши інтерес до життя, опали на підлогу, мов осіннє листя. Я закашлявся від здійнятого в повітря пилку; чорні тіла вкривали килим, ще й не просто вкривали, а візерунком. Складаючись у текст повідомлення.
Я обійшов кімнату – вздовж стіни, щоб не наступити на текст. Знов запалив світильник, і ще один, під стелею. Повернувся до столу. Узяв папір, умочив у каламар перо, готовий спершу переписати повідомлення, а тоді вже розбиратися.
«Високоповажаний уроджений магу Хорте зі Таборе! Закритий Клуб Кари повідомляє вам, що на останньому розіграші одноразових заклинань на ваше ім’я випав виграш. Ви дістали право на одноразове використання Кореневого Заклинання Кари… Для отримання призу вам слід прибути до правління Клубу не пізніш як першого вересня. З собою мати членський квиток з позначкою про сплату внесків.
Вітаємо!