Магам можна все

Я йшов і думав, що, мабуть, краще б мені було виграти не Кореневе замовляння, а набір срібних ложок та очисник для скла. І зовсім не тому, що складно вибрати для справедливої кари одного-єдиного злодія й не помилитись. А тому, що через шість місяців – а можливо, й раніше – мені доведеться з вершителя доль перетворитись на звичайного провінційного мага. Доля, щиро кажучи, не з останніх, і люба мені – поки в роті моєму не виникнув смак справжньої влади. І навіть не смак іще – присмак.

«Чим справедливішою буде ваша Кара, чим могутнішим покараний і чим більше злочинств він має за плечима…»

І кого ж, цікаво, треба мені покарати, щоб зробитись великим магом?

Я плівся вузькими вуличками, зовсім утративши уявлення про те, куди я йду. Ремісницький квартал змінився торговим. Усюди було абсолютно темно, щільно зачинені віконниці не пропускали ні промінчика; десь дуже далеко перегукувалися сторожі.

Цілком можливо, що я заведу грубий зошит, куди стану записувати скарги численних відвідувачів. А потім, коли зошит заповниться, влаштую обхід викритих злодіїв, щоб на власні очі переконатися в справедливості звинувачень. Я з’являтимусь перед підсудними в чорному плащі до підлоги, клуб ному капелюсі, насунутому на брови, і з глиняною потворою в руках; на той час по містах і селах розгуляються правда та небилиці про мій «одноразовий муляж». Побачивши мене, злодії будуть непритомніти, падати на коліна, у крайньому разі просто бліднути мов полотно. І, розклавши перед собою свій товстий зошит, я докірливо дивитимуся їм в очі. Інколи звірятимуся із записами – і дивитимуся знов. І відчуватиму, як лоскоче в горлі всевладдя.

А потім це все закінчиться. Я повернуся додому – і єдиною моєю розвагою залишиться винищення курей. Я стану перекидатись тхором так часто, що на будь-яку іншу справу в мене вже не стане сил. Оселя запустіє, город перестане родити, і тоді я…

Мій нічний зір, наче від болю, зіщулився, бо за рогом виявився одинокий ліхтар. Світло його падало на напівкруглу вивіску – «Відважний ховрах». Певно, моїм ногам набридла затяжна прогулянка, і вони вивели мене до місця ночівлі – цілком самостійно, не порадившись із розумом.

Я безпомильно впізнав вікна свого номера – з крайнього правого ще звисав дірявий обривок захисного серпанку. На порозі готелю сидів, притулившись до стіни, незнайомий хлопець. Недвижні очі його дивилися просто перед собою; весь він був схожий на невелику статую, враження псували тільки пальці – вони крутили, торсали, погладжували якийсь дрібний предмет на ланцюжку. Не треба було великого розуму, щоб упізнати в незнайомцеві одного з моїх візитерів, не найщасливішого, та, певно, дуже впертого.

Я був готовий замилити очі некликаному гостю й увійти до готелю непоміченим, коли побачив, що саме він крутить у руках.

– Ні, вона при тямі. Вона прекрасно розуміє, що з нею щось сталось. Якась утрата… Вона пам’ятає, як її захопили. І куди привезли – замок із ровом й укріпленнями, з цепним драконом на мосту. І хтось – вона не пам’ятає його обличчя – щось робив з нею. Потім у її пам’яті щось урвалось. Вона отямилась на перехресті, за сотню кроків од нашого дому. І на шиї в неї було оце.

«Оце» було кулоном. Масивним, завбільшки майже таким самим, як у старого Ятера. Не яшмовим, а сердоліковим, жовтаво-рожевим. І замість вишкіреної морди з каменя дивилися самі очі – напружені, трохи банькаті. Одне трохи вище, друге трохи нижче. Нелюдські очі; колись я бачив у звіринці нещасну стару мавпу – пам’ятаю, вона гляділа дуже схоже.

Кулон лежав тепер на пустому столі; мені не треба було вдивлятися, щоб уловити щільну хмарку чужої сили в цьому рожевенькому камені.

– Сердолік не піддається такій обробці, – сумним голосом сказав парубок; я продовжував вважати нічного гостя парубком, незважаючи на те що під капелюхом у нього виявилася чимала лисина. – Я ювелір. Я знаю.

– Ви маєте рацію, це магічна річ, – погодився я обережно.

Я все тепер старався робити дуже обережно. З тієї самої миті, як я роздивився кулон у руках нічного гостя, всередині мене не стихало свербляче передчуття великої вдачі; певно, такий гарячий лоскіт мучить ніс собаки, який щойно натрапив на слід.

– Ця річ, – мій співрозмовник бридливо опустив кутики губ, – є величезним доказом. Шлях до злочинця, поряд з яким усі лісові горлорізи будуть просто дітьми… А що традиційне правосуддя…

– Я зрозумів, – можливо, я урвав його не дуже ввічливо, одначе пісню, яку він збирався завести, я вислухав уже мало не тридцять разів. – Я прекрасно зрозумів. Ви вважаєте, що знайшли найкраще застосування для Кари; однак ваша дружина повернулась додому живою й відносно здоровою, тим часом як багато вчорашніх моїх прохачів утратили своїх близьких. Ідеться про людські жертви, тим часом як ваша дружина…

– Її покалічили! – викрикнув він пошепки. – Її використали для… напевно, ритуалу, ви на цьому краще розумієтесь, адже ви маг, а не я!..

– Але ж вона при повному розумі, – сказав я примирливо. – Навіть якщо її зґвалтували – вона не пам’ятає про це, і…

Він глянув на мене так, ніби це я щойно просто перед його очима вчинив наругу над його дружиною.

– Ритуали бувають різні, – сказав я вибачливим тоном. – Але, можливо, її зовсім…

– Її не… не… ґвалтували, – сказав він, і я вирішив не перечити.

– Ось бачите, – кивнув я. – І зовнішньо вона не…

– Не змінилась, – він повагався, й тоді губи його склалися в щось на кшталт усмішки. – Дивіться.

Витягнув з-під сорочки медальйон, дбайливо відкрив, під ніс до моїх очей – наскільки вистачило ланцюжка. Мініатюра зображала жінку не те щоб вродливу, але, без сумнівів, привабливу. Років двадцяти.

– Так, зовнішньо вона не змінилась… Але змінилася зсередини.

– Яким чином?

Якийсь час він дивився на мене, не зважаючись сказати.

– Ну ж бо?

– Подурнішала, – сказав він пошепки. Я міцно стиснув губи – не всміхнутися б. Тільки не всміхнутися, наслідки можуть бути непоправні.

– Так! – сказав він визивно. – Вона стала веселішою, частіше співає… Частіше буває в доброму настрої. Незважаючи на те, що їй довелось пережити. Я знаю, що ви тепер подумали… скажіть, не соромтесь! Скажіть, ну?!

– Я подумав, що це не так уже й погано, – чесно зі знався я. Мій гість у скрусі похитав головою:

– Так… не ви перший. А я кохаю її! Кохав… ту, колишню.

Знову запала мовчанка. Я дивився на кулон; яшмова пика, що колись прикрашала груди татуся Ятера, доводилася цьому сердоліку рідною сестричкою.

На ловця й сова летить.

– До речі, – я поводив долонею над зловісним сердоліком. – Як довго була відсутня ваша дружина?

– Тиждень, – похмуро озвався ювелір.

– Усього лише тиждень?!

Він подивився на мене майже з ненавистю:

– Усього лише? Я встиг сто разів умерти. Облисів…

І він печально провів долонею по залишках свого волосся.

«Друже мій, лікарі – не маги, але близькі до них. Здоров’я кожної людини священне, як ти знаєш. Лікарі мають владу над хворобами, та справжніми володарями нашого здоров’я є ми самі, синку. Ти – вроджений маг, слава сові; ти надступеневий, а це рідкісне щастя. Ти можеш перекинутись левом чи мишею, та священне здоров’я твоє вже підточене підступними недугами, від яких, на жаль, передчасно померла твоя матінка.

Друже мій! Для того, щоб спокійно дожити до старості, тобі треба все життя дотримуватись простих, але дуже жорстких правил.

Запам’ятай!

Байдуже, надворі зима чи літо – починай свій день з обливання холодною водою.

Байдуже, надворі дощ чи хуртовина – закінчуй свій день пішою прогулянкою.

Сідаючи за стіл, підсувай стільця ближче – щоб край стільниці вчасно нагадав тобі, що живіт твій уже повен. Ніколи не їж смаженого, копченого, солоного, уникай м’яса; твоя їжа – чудові запахущі каші з поволокою олії, духмяні овочі й солодкі фрукти, хрусткі білі сухарики, тонкі й прозорі, наче весняний лід.