Страница 51 из 73
Солдати, що наближалися, побачивши Себіша, який був, видно, добре напідпитку, вибухнули нестримним реготом.
— Чи є в тебе кури й гуси, жінко? — донеслося до них його питання. — Г а-га-га! Ку-ку-рі-ку! Кури, гуси, яйця. — Він зробив пальцями якийсь непевний рух у повітрі, ніби хотів описати контури яйця. — Жінко, чи є в тебе молоко, га? як? — Він підніс до рота руку у вигляді чашки і, закинувши голову назад, зробив такий рух, наче щось ковтає. Але від цього він так захитався, що втратив рівновагу і мало не впав. Коли Себіш нарешті знову став на рівні ноги, двері зачинилися. Він засміявся, але сміх його прозвучав зловісно. Через маленьке потайне віконце в дверях з жахом дивилося двоє очей на старого і на солдатів, що стояли навколо нього. Тільки тепер Себіш помітив товаришів. Він зареготав разом з ними, захлинаючись від задоволення. Потім несподівано крутнув головою і пошкандибав на город, що знаходився за хатою. Знову в повітрі пролунало «ку-ку-рі-ку», але цього разу вже не з горлянки Себіша. В своїх ревматичних руках він тримав, розпливаючись у широкій посмішці, щось біле, тріпотливе і кілька разів помахав ним у повітрі. — Хто довго питає, той багато блукає,— повчав він молодих хлопців. На його розпаленому обличчі промайнула лукава усмішка.
— Але завчасно не радійте, мої любі, бо здобич призначена для пана майора. Хоч я ще дуже кволий, але обов’язок кличе мене, і офіцерський кухар Себіш добровільно виявив бажання знову приступити до служби. З смаженою куркою вас. — І він віддав солдатам честь.
— Ну, ми теж пішли б добровільно, коли б нам вдалося потрапити у списки виснажених, як ви гадаєте, хлопці? — пожартував один з солдатів. — Старий, ти, мабуть, добряче хильнув, а то б не зробив цього.
Себіш примусив себе випростатися.
— Я дуже добре знаю, що роблю, мій любий. Ніхто ще ніколи не зміг мене споїти. І сам я ніколи не напивався до нестями, зрозуміло? А зараз усі — марш звідси! Ви вже знайшли цей будинок Кука?
— Краще ми спитаємо.
Саме в цей час на вулиці з’явився колоніст, обв’язаний робочим фартухом.
— Просимо до нас, земляки! — радісно привітав він солдатів: — That’s Mister Cook’s house. — Він показав на будинок, з якого саме вийшов. Це була низька, але велична кам’яна будова з галереєю колон, обсаджена старими кленами.
— Ти що, німець, — бовкнув один із солдатів.
— Yes, Folks tschantsch. How is the Bolliitiсk, земляче[25].
— Як, що? Так-так, а чого ви не розмовляєте німецькою мовою, щоб ми вас могли краще розуміти?
— Oh, еі bin so juhs tu Engiisch, ei no schpiek motsch Deutsch[26]. — Чоловік із зусиллям підшукував німецькі слова, і в його очах з’явився напружений вираз.
— Пробачте на слові, пане земляче. Чи не могли б ви нам дати чогось попоїсти? Ми страшенно голодні.
Солдати усміхнулись.
— Ти краще спитай хазяїна, — ухильно відповів чоловік, — я нічого не можу сказати.
Важко тупаючи, вони зайшли слідом за ним у будинок, пройшли через гарно обставлений великий вестибюль в одну з прилеглих кімнат, де їм звелено було зачекати.
Кілька хвилин вони, боязко озираючись, стояли в затишно мебльованій кімнаті; таку розкіш вони рідко, а то, може, й взагалі ніколи не бачили. Нарешті вони все ж наважились ближче розглянути речі в приміщенні. Тут були плетені килими, невеличкий спінет і камін з красивим латунним оздобленням. Три крісла-качалки з вишневого дерева, що стояли навколо каміна, були зараз же випробувані. Поки одні гойдалися, другі переходили від однієї речі до іншої, обмацували обклеєні гарними шпалерами стіни, картини і меблі. Потім один із солдатів зняв мушкет і олов’яну порохівничку, які висіли над каміном, щоб розглядіти їх ближче. Другий розважався срібною запальничкою для свічок, що стояла на тонконогому столі. Третій відправив у свою кишеню порцелянову табакерку, а один з його компаньйонів нібито для спроби встромив між зуби оздоблену сріблом люльку, що стояла па поличці поряд з багатьма гіпсовими люльками. Пожадливість прокинулась і в Себіша; щось сердито буркочучи, він зняв з каміна картину в різьбленій срібній рамі, бо ж йому, мовляв, була потрібна рама для портрета його дочки Берти. Деякі хоч ще й вагалися самі красти, проте підбадьорююче поглядали на інших. В усіх прокинулась жадоба до нежданої здобичі, до талярів, що несподівано посипалися в порожні кишені. Тепер вони вже дивились на себе як на завойовників у ворожій країні. Адже ж хіба їм не обіцяли особисте щастя, навіть багатство, якщо вони відправляться в Америку?
— Себіш, Себіш! — сказав нерішуче Каспар.
Старий стояв, притулившись до вікна, що виходило в сад; він нічого не відповів. На дворі, в старій розбитій колясці, сиділо кілька гомінливих солдатів і пили пиво. Троє-четверо видряпались на плодові дерева і з силою трусили обліплені фруктами важкі гілки, що звисали у вологому повітрі. Цілі гілки і зелені фрукти падали на землю. Мордатий єфрейтор намагався видресирувати італійську левретку; голосно вигукуючи, він бігав по саду, не звертаючи уваги на клумби, і шпурляв яблука, які собака повинен був йому приносити. Себіш зробив судорожний рух, подібний до ковтка. Йому хотілося пити. Що це за гессенські солдати, — роздумував він, — звідки у них пиво? Вони, певно, не належать до його корпусу; на жаль, його очі були занадто слабкими, щоб розібрати номери їхнього полку на погонах.
— Себіш, — сказав Каспар ще раз, — Себіш, адже ж ми не маємо права що-небудь тут брати. Про це ж і майор нам казав.
Старий не обертався.
— Інші роблять так само. Запам’ятай собі ось що, хлопче: недаремно кажуть, що стіни ходором ходять, коли гессенець приходить у чужий дім. Так було і в Семирічну війну, і в усі попередні війни, і так буде в усі майбутні.
Раптом Себіш змовк і, принюхуючись, втягнув в себе повітря:
— Тут щось вариться, ти чуєш?
— Сравді, пахне кухнею.
— Гм. Начебто ковбасами і смаженою свининою. Хлопче, хлопче, тут, напевно, зарізали свиню або мене не зовуть більше Себішем. Тут, може, і нам дешо перепаде, як тобі здається?
— Тс-с, тут є американець! — Каспар смикнув старого, що стояв спиною до дверей кімнати.
— Американець? — буркнув Себіш, — Нехай він зараз же несе сюди Всяку їжу! Бо у мене аж голова обертом іде, що я поставлю на стіл панові майору, крім курки?
Велетенський чоловік, якого Каспар бачив перед цим на березі, мабуть, уже довгий час прислухався до їхньої розмови. Солдати, присоромлені благородною поведінкою цього чоловіка, мовчки дивились на його червоне понуре обличчя.
— Але ж, панове! Панове! — почав він чисто по-німецьки. — Бога ради! Люди полковника Ралля навмисне псують мені фрукти в садку, а ви ше й в будинку поперекидали все догори ногами. Справжнісіньке варварство! Я поскаржусь в комендатуру! — Американець звернувся до Себіша, який уважно розглядав його зелений сурдут: — Зрештою, звідки ти взяв, що я можу дістати щось їстівне? Милостивий боже, нещодавно було покарано бунтівників, а тепер хочуть покарати і своїх людей!
Себіш промовив:
— Скажіть-но, земляче, хіба можливо, щоб ви були бунтівником? — він пророчмо підняв вказівний палець і звернувся до солдатів та незнайомого: — Якшо я не помиляюсь, цей пан відданий королю?.. Чи ви, бува, не пан Кук?
— Я дуже радий, що ти вважаєш мене за вірнопідданого, — почулася са-мовпсипена відповідь. — І я ціную те, що нарешті зі мною не обходяться, як з ворогом. Милостивий боже, ось уже скільки місяців ми живемо тут у вічній тривозі! Незнайомець розмовляв тільки з Себішем, який, як старшина, здавалось, мав найбільший авторитет. — Так, моє ім’я Кук чи вірніше Кох, як багато років тому я називався у Франкфурті.
— Невже це правда? — Себіш почервонів од задоволення. — Ану, вгадайте, яка різниця між вами і мною? У Франкфурті ви тільки називалися Кох, а я був ним насправді[27]. Молодим хлопцем, десь в році тридцять шостому. У «Червоному бику», біля ратуші. — Себіш гордо засміявся і додав: — Пізніше я був головним кухарем у його превосходительства генерал-майора фон Кальтенлебена. І штабним кухарем в сілезькій кампанії. А тепер я кухар майора Еммеріха. — Несподівано Себіш помітив, що у нього з кишені виглядає срібна рамка; він прикрив її правою ревматичною рукою і вів далі простодушним тоном — Якби ми відразу знали, з ким маємо справу! Хлопці, зараз же поверніть усі речі та забирайтеся геть, бо інакше матимете справу з паном фельдфебелем! Тут не свинюшник і не казарма! Пане Кук, це щастя називати власним такий чудовий будинок. Він з успіхом міг би стояти в Касселі, та що казати? Він набагато кращий! Справжній рай!
25
— Так. Люди міняються. Як там справи з політикою? (англ.).
26
— О, я так звик до англійської мови і тепер майже не можу розмовляти по-німецькому (англ.).
27
Кох — кухар (нім.).