Страница 50 из 73
Себіш не мовив більше ані звуку. Тим розпачливішими були його гримаси, якими він намагався ублагати фельдфебеля допомогти йому. Але Купш відвернувся од нього, бо хворий, що лежав біля Себіша, почав шуміти. Раптом під командою обер-фельдшера прибігло багато солдатів, озброєних заступами. Навколо закопаного, що, здавалося, вже умирав, стовпилися цивільні.
— Геть! Геть! Забирайтесь! — втрутився Купш. — Наче діти. Ви мене ще не знаєте, який я, коли мене розгнівають. — Він роздавав праворуч і ліворуч штовхани. — Чи ви бачили коли-небудь такий непокірний народ? Розходьтеся по домівках, бо я вас навчу бігати! Що, не розумієте німецької мови? Швидко забирайтеся звідси!
Солдати з піднятими заступами кинулися на юрбу. Купш піддавав їм сміливості. От де вони можуть нарешті показати свою владу.
— Розійдись! — кричали вони.
Колоністи почали повільно розходитись. Значить, їм правду розповідали про гессенців, які ще перед своїм прибуттям користувалися поганою славою справжніх недолюдків.
Раптом між ними опинився Еммеріх. У загальному гвалті і крику ніхто не помітив його приходу.
— А бодай би дідько вас ухопив, у вас полова в голові, чи що? — загорлав він на солдатів. — Фельдфебель Купш, ти стоїш тут і спокійно на все це дивишся! А хіба ж ти не знаєш, що ми не повинні підбурювати проти себе населення! Ще зовсім не виключено, що незабаром всі непокірні особи знову стануть вірними і слухняними підданими короля. Як мені пояснити тоді англійцям поведінку моїх людей? Що тут трапилось, власне кажучи?
Купш, як поганий учень, марно намагався щось відповісти.
Його випередив один рядовий:
— Осмілюсь доповісти, пане майор, ось уже один помер!
Купш швидко обернувся:
— Справді, він уже помер!
Еммеріхові, очевидно, було неприємно дивитись на мерця.
— Зараз же закопати його зовсім, — сказав він з огидою.
У цю хвилину почувся плаксивий голос Себіша.
— Осмілюсь доповісти, пане майор, я також тут. Себіш. Пане майор, будьте ласкаві…
Еммеріх загорлав:
— Прокляття! Що робить тут мій кухар! Негайно ж відкопати! Себіш, запишись у список виснажених! Не шкодуй горілки, все одно вона йде за рахунок полку. Ей, Купш, тягни його, допоможи йому! І потурбуйся про те, щоб мої валізки ще до вечора були в будинку містера Кука. Гей, Каспаре, ти відповідатимеш за них! Я буду у сера Гоу в «Троянді і вінку» — не ферма ген там, на височині, — якщо раптово у вас виникне якесь питання. Але тільки в крайньому разі. Я не хочу, щоб мені заважали, зрозуміло?
Над головою померлого вже виріс невеликий свіжий пагорок землі, коли воскреслий з мертвих Себіш, трусячись усім тілом, виліз за допомогою Купша з ями. Тепер Купш сумлінно охороняв кожен крок свого старого друга-гуляки; він скоріше ніс його, ніж вів. Коли вони проходили мимо носилок, з них піднявся схожий на скелет, блідим, як привид, Шмельцле. Біля нього був Анзельм, що підтримував його.
— О, тут, мабуть, від самого лиш видовища могил зцілишся, — глумився Купш. — От бачиш, Шмельцле, інколи генерали бувають кращими лікарями, ніж фельдшери, чи не так? І їхні ліки не коштують жодного крейцера.
Шмельцле почував себе занадто кволим, щоб вступати в суперечку. В нього нестерпно боліла голова. Йому здавалося, що мозок його висить на нитці і від кожного кроку боляче здригається. Анзельм насилу тримав його, озираючись на всі боки, чи немає кого поблизу, хто б допоміг йому. До нього підскочив Каспар. Тепер вони обидва взяли Шмельцле попід руки і повели його в напрямку до табору гессенців, що розташувався біля англійців; червоні і блакитні мундири створювали разючий контраст, ніби фарби на полотнищі різноколірного прапора.
Уже і в гессенців задиміли перші вогнища. Проте ще скрізь панувало велике безладдя. За винятком кількох полотняних наметів, спішно споруджених для фельдфебеля І капралів, решта новоприбулих не мала жодного притулку. Кілька будинків були призначені для житла офіцерам. Замащені землею чоловіки викопали, як кроти в землі, печери, щоб мати хоч якесь сховище. Інші, украй розморені незвичним кліматом, лягли просто на сонці, розкидавши руки й ноги. З їх широко розтулених ротів неприємно тхнуло; дехто з них спробував освіжитися купанням у морі, проте відразу ж їм знову робилося так само гаряче й душно, як і до цього.
На краю табору, так як і в Цігенгайні, по-домашньому розташувалися солдатські дружини. Там уже на кущах і деревах тріпотіла випрана білизна, і тут же поряд кілька бездоглядних солдатських дітей шарпали одне одного з-за шматка цвілого сухаря, що його викинув якийсь гренадер.
Усе було залито сяйвом палючого сонця. Навіть в убогому затінку не можна було сховатись від нещадної спеки.
До того ж їх обсідала сила-силенна мошки, яка була набагато більшою і кусливішою, ніж удома, в Гессені. Здавалося, не було ніякої можливості боронитись від жалких роїв.
Сподівання солдатів, що в Америці вони одержуватимуть нарешті кращу їжу, теж не справдилися. Флот з провізією ще не прибув з Англії. Свіжих харчів у штаті Айленд майже зовсім не було, бо все їстівне вже давно було з’їдене розміщеними тут англійськими солдатами і революціонерами, які вчиняли сюди наскоки. Для гессенців це означало і надалі затягти тугіше ремінь і задовольнятися злиденним корабельним харчуванням. Тільки кільком щасливим удалося роздобути в негрів трохи картоплі і кілька корців індійського зерна. Інші вдерлися до садів і принесли кілька динь, цибулин, огірків і недостиглих яблук.
Одні тягали дрова, підтримували вогонь. Другі ж готували з борошна, солі й води тісто. Треті пекли на плескатих кусках дерева або на корі щось подібне до хліба, четверті ліпили з тіста кульки і пекли їх на жару. Від вогнища до вогнища передавалися підібрані по дорозі або подаровані неграми бляшані мисочки, сковорідки і келихи; в них солдати розтоплювали сало і таким способом готували соус для страшенно давлючих кукурудзяних перепічок. Незабаром солдати сиділи або лежали навколо вогнищ; здавалось, що вони про все навкруги забули і думають лише про те, як би зберегти свої зуби. Поблизу вогнищ були прив’язані коні; в опалки їм засипали кукурудзи, яку називали тут індійським зерном.
Коли було вгамовано перший голод, пройшла перша втома, скрізь зав’язалися розмови.
— Країна тут начебто гарна, чи не так? Багата і родюча, тільки ще мало оброблена. Повірте мені, тут можна для своїх нащадків нажити справжнє багатство, якщо придбати землю.
— Ви помітили: колоністам тут, певно, добре живеться. Адже ж селяни так гарно одягнені, як у нас удома знатні люди.
Але яка нам користь навіть з найкращої країни, коли ми солдати і повинні бути козлами відпущення! — Це був Анзельм.
— Так, яка нам користь? Для мене існує тільки Віндгаузен. — Фріц Кляйнпауль зітхнув.
Раптом з’явився фельдфебель Купш і відразу ж загорлав:
— Ей, ви, певно, думали, що віднині більше не буде муштри, га? Вам дуже б хотілося краще ледарювати, чи не так? Авжеж, це б вас дуже влаштовувало? Але щоб ви знали, у нас такого не буде. Тут мусить бути порядок, і все щоб було як слід! Нехай оті червоні мундири побачать, на що здатні ми, гессенці! Вперед, швидше! Рюбенкеніг, Кляйнпауль, ви будете у бригаді пічників. Негайно треба збудувати печі, щоб ми знову мали пристойний хліб. А наш філософчик, певно, думає, що може від цього відкрутитися. Люди з білими руками, як відомо, люблять здебільшого роботу інших. Вперед, марш свинячим галопом в бригаду, що будуватиме відхожі місця!
Каспар і кілька інших солдатів були відправлені на роботу в будинок Кука, в той час як другу групу Купш послав на «Мері Елізабет» за багажем.
— І щоб там нічого не забули і не загубили по дорозі! А решті почистити й помити будинок зверху донизу. Так, щоб усе блищало, коли пан майор перебереться. Гей, хлопці, добре розтуляйте вуха, щоб мені потім ніхто не приходив і не казав, що він нічого не знає!
По дорозі Каспарові здалося, що він на деякій відстані упізнав Себіша, який похитувався на своїх коротких ногах, тягнучи нього разу ліву ногу ще більше, ніж завжди. Каспар прискорив ходу, щоб наздогнати його. Незабаром старий повернув ліворуч і зупинився перед одним будинком. У дверях з’явилась дружина фермера.