Страница 33 из 73
— Нічого дивного в цьому немає. Адже єгері одержують ще й додатково луїдор[17] для придбання всього необхідного, — доповів Шмельцле. він голив начальство Цігенгайна і був у курсі всіх справ.
— Крім цього, вони одержують вищу платню і звільнені від усіх окопних робіт на полі. — додав Кяепар, який довідався про це від пані Дітцельн.
Не викликай серед людей незадоволення своїми новинами, накинувся на Каспара Себіш.
Анзельм дав йому зрозуміти, що він небажаний в їхньому товаристві, але Себіша це анітрохи не збентежило. Всі були занадто втомлені і байдужі, щоб прогнати ного. А Себіш, здавалося, і не думав ображатись. Навпаки, він довго і докладно розповідав про бесіду з паном майором Еммеріхом, який йому тепер майже точно пообіцяв місце кухаря. Якщо послухати Себіша, то можна було повірити, що він сидить прямо під престолом бога і дізнається від нього про всі важливі армійські справи. Еммеріх буцімто сказав йому по секрету, що генерал-лейтенанта фон Гайстера викликано до ландграфа і йому доручено верховне командування гессенськими військами. Щоправда, Гайстер прийняв пост лише на певних умовах, а саме: щоб його значні борги були оплачені з ланфграфської казни і щоб дружина і діти під час його відсутності були забезпечені. Пан ландграф на все це дав свою милостиву згоду, і пан генерал-лейтенант після цього сказав: «Тепер ваша світлість побачить, на що здатна ще ця стара голова і ці старі кості!» От саме так, слово в слово і сказав.
Чоловіки мовчки перезирнулись. Навіть Шмельцле, який звичайно своїми химерними і веселими розповідями часто допомагав рекрутам переборювати смертельно важкі хвилини життя, промовчав зараз. За блакитною імлою цих історій виразно виступав його чесний образ; але і за мовчанкою стояв незмінний Шмельцле, і рекрути це відчували.
В тиші було чути, як монах, що майже завжди уперто мовчав, розмовляв з своїм сусідом:
— Я зв’явився на світ на місяць раніше строку і в перші дні мого життя був таким кволим, що мене один час уже вважали мертвим. Протягом усього свого життя, починаючи з дитинства, я був бідолашною людиною. Душевний страх зробився в мені таким великим, що я часто ходив до води, щоб втопитися. Не раз хотів кинутися з слухового вікна на горищі, повіситися, заколоти себе. Я часто вставав уночі, біг і не знав, куди подітися від страху.
Якийсь солдат загорланив:
— Хлопцеві пряма дорога в будинок божевільних!
Грубий регіт розлігся в ротній казармі.
Монах замовк, і більше з нього не можна було витягти жодного слова.
Навколо нар Фріца Кляйнпауля зібралась купка солдатів, один з них жартував з його скупості; інші були обурені, що Фріц нічого не хотів їм дати. Але той непохитно заявив, що він не з тих, які роздаються, і швидко уминав їжу. Фріц гордився своїм повним шлунком і гарним мундиром, що відрізняв його від інших.
Здавалося, що пакунок, надісланий з Відгаузенерського лісництва у фортецю, ще більше посилив голод. Всі заговорили тепер про їжу.
Зеекатц розповів, як він одного разу в Голландії просидів два тижні у в’язниці з-за смаженої гуски, яку він замовив і з’їв, не маючи в кишені навіть жодного гелера[18].
Рябий Карл, з яким Анзельм у перший вечір мав сутичку, твердив, що він, коли був хлопцем, зловив з своїми товаришами чайку і з’їв її.
— А як ви її приготували?
— Цілком просто. Один з нас общипав її. А потім ми поклали її у відкритий вогонь, аж поки вона не засмажилась.
— То ви її навіть не випотрошили? — поцікавився Себіш, який зараз же встряв у розмову.
— Ще й потрошити треба?
— Адже ж ви її тоді разом з тельбухами засмажили, чоловіче! Ну й гидка ж вона, мабуть, була на смак!
— Гм. Ну й що ж такого!
Всі довкола так оглушливо зареготали, що рябий почервонів, як рак. З того часу, як удар Анзельма повалив його на землю, він більше не користувався серед рекрутів будь-якою пошаною.
Тут Рюбенкеніг почав запевняти, що м’ясом жирного кота або гладкої собаки теж не слід нехтувати; найбільше були йому до вподоби лихі поліцейські собаки.
— Їх лиш треба вміло приготувати. Від природи своєї вони мають якийсь запах. Але якщо ти таке звірятко покладеш на два дні в оцет і, посоливши, приправивши жиром і поперчивши, поставиш у духовку, то незабаром у всьому будинку і по сусідству розійдеться такий дух, нібито це смажиться найкраща печеня з телятини. Ні, повірте мені, я вже трохи розуміюсь на хорошій їжі. Але також і на поганій, — додав він з гумором відчаю, — відколи я потрапив до Цігенгайна.
Сутулий Кутц раптом скипів:
— Якщо нам пан ландграф скаже: жеріть солому, то ми жертимемо і солому.
Дібольд брякнув:
— Доки ми це терпітимемо? Чому б нам не втекти звідси? Всім вам набридло, але ви нічого не робите, щоб визволитись!
— Ти правду кажеш, брате! Давайте всі звідси утечемо!
В ротній казармі раптом настало пожвавлення. Нарешті один висловив те, що думали всі вони. Навіть низенькому сухорлявому кравцеві Кніфельсу, який спочатку все покірно зносив, набридло бути рекрутом; він зневажав себе за свої невдачі. Його кругла голова вже не була такою круглою, капелюшок сидів у нього на вухах. Кніфельс тужив за домівкою. Це називалось тут «підлою хворобою». Він часто замислювався над тим, як би влаштувати так, щоб вибратись з фортеці.
Себіш намагався перекричати всіх інших.
— Ради бога! Балакайте скільки вам хочеться і про що вам хочеться, але не затівайте сварок з начальством. Це може поганим кінчитись, так-так.
— Вірно, — сказав Анзельм. — А тепер, Себіш, залиш мене одного. Я втомився і хочу, нарешті, лягти спочити.
Себіш неохоче підвівся і, важко ступаючи, перебрався до Кніфельса, з яким він найкраще ладив: він ліг на солом’яну постіль кравця, втупив очі в стелю і замислився.
Рекрути розділилися на маленькі групи, шум затихав. Коли «цігенгайнський соловейко» затягнув пісню, багато голосів підхопило її. Пісня для солдатів те саме, що снігопад для зимового дня.
— Добре, що він нарешті пішов звідси, — прошепотів Анзельм. — А ти, Дібольд, завжди думай, що говориш. Нам ти можеш казати будь-що. Але не забувай, тут є багато донощиків.
— Хіба б Адамові пощастило втекти, якби він перед цим багато говорив про це? — запитав Каспар. — Ти знаєш, Дібольд, як він завжди казав? Навіть для риби краще, якщо вона тримає язик за зубами.
У Каспара всередині все палало від гніву, але з його губ зривалися холодні слова, і він бентежився та ніяковів, коли прислухався до свого власного голосу. — От, якби нам теж вдалося утекти звідси, — закінчив він поспішно.
— Всі хочуть утекти звідси. Ви помітили?
— Але бояться також всі.
— Було б дивно, якби вони не боялись. Адже здебільшого всіх ловлять, навіть коли пробують тікати в жіночому одязі.
— Ні, ми можемо втекти, — прошепотів Анзельм, — всі ми, якщо ми це тільки правильно здійснимо. Я вже багато міркував над цим, і майже весь план готовий. Боже, мене так і кортить зло пожартувати з ландграфа, що удає з себе чесну людину, за його спекуляцію людськими душами. Я хотів би всіх 1500 чоловік, що знаходяться в Цігенгайні, вивести з фортеці і з честю відпустити. Ландграф не так легко переніс би грошовий збиток.
— Чудово! У цьому я теж візьму участь! — Шмельцле поривчасто потягнув повітря своїм сухим носом, — він був дуже збуджений. — Анзельм, — сказав він з несподіваною урочистістю, — я цілком покладаюсь на твою розсудливість і твою мужність.
— Ми хочемо доручити тобі керівництво і необмежене командування… Ви згоди і?
Каспар першим захоплено промовив:
— Так!
Дібольд, Зеекатц, Кутц і Рюбенкеніг приєднались до нього. Товстун, як звичайно, трохи завагався, але коли мова йшла про Анзельма і фельдшера, для нього не існувало заперечень.
— Тікати мені вже не первина, люди, — признався Зеекатц. — Я сидів, як вам, певне, відомо, в кримінальному суді в Амстердамі за відмову оплатити рахунок. Але тоді мені вдалося утекти через кам’яну стіну вбиральні. Вони, напевне, потім загратували всі стоки для нечистот, що проходять під усією ратушею. Розкажи про твій план, Анзельм!
17
Луідор — французька золота монета.
18
Гелер — дрібна монета.