Страница 32 из 73
Та ось вже нічого не було чути, крім скрипу снігу під ногами чоловіків. Потім все затихло, немов завмерло. Лише схвильоване серце Каспара шалено калатало. Проти злих язиків ніяка броня не допомагає. Пані Дітцельн зачинила вікно, обернулася до хлопця, побачила, що в нього робиться на душі, і злісно засміялась.
В кухні запанувала ворожа тиша. Пані Дітцельн покликала мопса, погладила його і була задоволена, коли собака полизав їй руку.
— Що, мій мопсик уже зголоднів? Ну, ходімо, зараз твоя пані щось тобі дасть. Адже ти теж боже створіння.
Вона підняла покришку з горщика, в якому варилось м’ясо. Каспар перестав чистити, йому наче відібрало руки. Пані Дітцельн насупила брови, повернула в горщику ополоником і пронизливо скрикнула. Вмить Каспар одержав ляпаса, навіть не встигнувши ухилитись від безжалісної руки. Почервонівши аж до вух, він з криком присягався у своїй невинності, але це було даремно. Пані Дітцельн репетувала, годуючи свого мопса, вона репетувала і тоді, поки їла сама.
— У Каспара тільки вітер у голові,—сказала вона жуючи. Про все обов’язково розповість вона тамбур-мажору, і, крім того, решту дня хлопець буде постити.
В голові Каспара загуло. З розлюченим обличчям він до блиску тер горщики, аби тільки голосно не розревтись.
Пані Дітцельн пообідала, наїлася по горло, накричалася до томи і трохи заспокоїлася. Вона сіла в своє крісло-гойдалку і затріскотіла в’язальними спицями, набожно усовіщаючи пригніченого барабанщика. — За вірну службу бог нагороджує.— казала вона, і Каспар завжди повинен бути покірним, чесним і старанним, а в усьому іншому нехай покладається на любого бога.
Але саме тепер Каспарові було ще важче, ніж будь-коли, безмовно підкорятись. Раптом у двір заїхав, ескортований блискучим кінним загоном офіцерів, розкішний екіпаж, в якому сиділа молода елегантна дама. Офіцер, що найближче їхав біля екіпажа і, здається, вів з дамою веселу суперечку, був не хто інший, як капітан Еммеріх!
Каспар стрімголов побіг у казармений двір, переслідуваний лютим дзявканням пані Дітцельн. Вона гукнула на солдата, що проходив мимо, і наказала йому покликати тамбур-мажора, бо вона сама ані добром, ані злом вже не може більше справитись з непокірним барабанщиком.
Каспар усе чув, але він не зупинився. Пов’язаний поверх форми фартухом, з брудним горщиком у руці, він з’явився біля входу в офіцерську, в якій саме як-найзручніше улаштувався Еммеріх з своїм товариством. Відразу зчинилася колотнеча з вартовим, шо не хотів його впустити; до того ж від нудьги ще втрутилося двоє солдатів з караулу. Для них трьох було розвагою поштурхати Каспара, який щосили викрикував ім'я Еммеріха. Тим часом Дітцельн, вивісившись з вікна, підбурювала солдатів добре відлупцювати хлопця, а її мопс, що стояв на підвіконні і тремтів від холоду, пронизливо дзявкотів.
Раптом чоловіки відпустили Каспара і завмерли. Еммеріх звернув увагу на крик і з’явився у дверях. З гнівом і здивуванням розглядав він юного барабанщика, який продовжував викрикувати його ім’я. Лише через якийсь час він усвідомив, що розпатланий, пом’ятий хлопець, по брудних щоках якого текли сльози обурення, був його старий знайомий Каспар, що останнім часом несподівано з’являється саме тоді, коли його найменше можна чекати.
Каспар так захекався, що тільки продовжував белькотати: «Капітан Еммеріх, капітан Еммеріх».
— Невже це Каспар? How do you do, sir[16], — Еммеріх, якому ситуація здавалась кумедною, ляснув себе гарапником по халяві і розкотисто засміявся. Він був явно напідпитку, і це несподіване побачення, здавалось, розвеселило його. Здивована пані Дітцельн перестала сваритись. Троє солдатів стояли тут же, не знаючи, що їм робити.
— Ось, тобі, мій хлопче, — сказав Еммеріх, піддаючись хвилинному настроєві, і великодушно всунув в руку Каспара таляр. — Щоб і ти щось мав. Але не будь легковажним. Ха-ха-ха!
Та ось у Еммеріха ніби стався якийсь внутрішній поворот. Суворо поводячи очима, він продовжував деренчливим голосом:
— Та дивись мені, зараз же йди негайно в роту, служба є службою, і якщо прийдеш до мене, треба стояти струнко і не забудь попросити дозволу звернутись, коли ти чогось від мене хочеш… запам’ятай, між іншим, я більше не якийсь там капітан Еммеріх, я тепер пан майор фон Еммеріх, командир четвертого піхотного батальйону… Зрозуміло? Кругом, марш! Розійдись!
Каспар ще стояв очікувально якусь мить, але Еммеріх вже повернувся і. похитуючись, пішов назад до офіцерської. Всередині, за вікнами, сиділо його товариство. Вони до сліз сміялися над підпилим майором. Деякі офіцери показували на юного барабанщика у смішному вбранні, а молода дама, тримаючи біля носа лорнет, розглядала Каспара з таким виглядом, ніби він був якоюсь малою потворою.
Цього вечора настрій в ротній казармі був ще більш пригнічений, ніж завжди. Кілька нових рекрутів, закутих в кайдани, розгублено збилися один біля одного. Це були селяни, яких їхні пани хотіли присилувати працювати на новій панщині Серед них був старий бородатий чоловік, що ревів, як мала дитина, бо з ним обійшлися несправедливо, і він вважав ганьбою для себе таке становище.
— Хто право називатиме правом, ніколи не матиме і однієї корови… Ми також не злодії і не вбивці, а чесні люди, — намагався заспокоїти його Дібольд. — Ну, годі, не реви.
Але плач і голосіння не припинялись. Це дратувало рекрутів, які поверталися в казарму втомлені, похмурі і змоклі до рубця. Вони були, наче вогке сіно чи хліб, що легко запалюється, коли його щільно накласти у велику скирду.
— У мене в голові гуде. І мені здається. що мої кістки розпадуться, — скаржився Анзельм.
Горбатий Кутц, Рюбенкеніг, Дібольд і фельдшер, які незмінно звертались до студента за доброю порадою і підтримкою, сіли поряд з ним, щоб сказати йому кілька втішних слів.
— Що трапилось, Анзельм? — спитав Каспар, який саме увійшов у ротну казарму.
— Фельдфебель Купш так мучив сьогодні нашого Анзельма, що аж соромно було. Фельдфебель ще гірший, ніж офіцери. — Обличчя Кутца, на якому різко виділявся пористий ніс, зробилося від зненависті ще більш потворним.
— Він проти Анзельма, тому що Анзельм розуміє дещо. — крикнув при цьому Шмельцле. — Вони з охотою хотіли б зробити з нас усіх баранів.
— Колись ми повинні відплатити за це їм, собакам! — буркнув Дібольд.
Рюбенкеніг намагався розвеселити Анзельма.
— Не приймай близько до серця!
І зі мною фельдфебель сьогодні вранці під час збору для огляду обмундирування говорив не так, як розмовляють при дворі. «Осідлай свиню, з неї все одно не вийде іноходця». Це він так мене сьогодні привітав.
— І все ж частина вини падає і на сідло. В нашому обмундируванні ми не можемо проходити урочистим маршем. — Шмельцле підняв свій кістлявий вказівний палень. — Це лахміття нам дісталось у спадщину з часів Семирічної війни, коли воно ще не старіше. На ньому ці шахраї-торговці, придворні й офіцери також роблять різні махінації.
— І вираховують за нього чверть платні. Але навіть і останніх три чверті вони ще не виплатили. З нами можна це робити, чи ж не так?
— От єгерям уже набагато краще. — Рюбенкеніг показав на Фріца Кляйнпауля, який розмовляв з Зеекатцом і кравцем. Ці троє останніми днями часто трималися вкупі; Зеекатца застерігали друзі відносно його нового знайомства, але чим довше він знаходився в Цігенгайні і чим більше нудьгував, тим сильніше його тягло до двох «співунів» в ротній казармі, бо і він любив поспівати.
Фріц, що одержав з дому ящик з ковбасою і сиром, розпакував усе з гордим виглядом і тріскав на всі заставки, незважаючи на погляди багатьох мешканців казарми. Рот Каспара з трохи виступаючими великими зубами жадібно розтулився.
— Так-так, йому форма до лиця, — з заздрістю зауважив Себіш
— Проте його чоботи все ж не можна прирівняти до моїх коричньових «ботфортів», — запевняв Рюбенкеніг.
На Фріці Кляинпаулі був новий зелений фрак з малиновим коміром і такими ж вилогами, жовтий жилет, облямований золотом, і короткі вузькі штани з довгими гамашами. Рушниця Фріца, патронташ з чудової шкіри, мисливський ніж так само, як і ранець та баклага, висіли бездоганно чисті над його нарами на гвіздку.
16
Як справи, сер? (англ).