Страница 66 из 69
Галицькі українці до війни гучно відзначали роковини проголошення в листопаді 1918 року Західноукраїнської Народної Республіки. По селах і містечках краю члени підпільної ОУН розклеювали у ті дні революційні листівки, писали на стінах заклики проти окупантів, доводячи польську поліцію до сказу. Українці Львова теж урочисто проводили традиційне Листопадове свято. Відбувалися Зібрання, концерти, виголошувалися патріотичні промови, щоб показати, що львів'яни духом і серцем з тими, хто 1 листопада 1918 року піднімав на ратуші синьо-жовтий прапор. По всій Галичині відправлялися панахиди за душі загиблих борців за свободу.
У 1938 році, останнього листопада, як вияснилось, під польською кормигою, коли прочани молилися в соборі св. Юра за душі полеглих героїв, на Святоюрську площу, що біля собору, прийшли колони збурених польських студентів. Належали ці студенти до шовіністичної політичної партії «ендеків» — національних демократів. Ендеки рівнозначно люто ненавиділи як у країнців, так і євреїв. В аудиторіях Львівської політехніки та університету для студентів єврейського походження ендеки виділяли окремі задні лавки або змушували їх під час лекцій просто стояти. Непокірних євреїв били. Вигукуючи українофобські гасла, серед яких найбільше виділялося прізвисько «гайдамаки», польські студенти, що зібралися на Святоюрській площі, пробували прорватися до самого собору, але їм дорогу заступив ескадрон кінної поліції з оголеними шаблями. Поліція знала, що в будівлі курії на напасників чекають у засідці кремезні українські хлопці, які б дали м'якотілим паничам-ендекам доброго лупня, і не пускали їх. Зрештою, ендеки не дуже рвалися, обмежившись жбурлянням каміння у бік собору. Зате вони з радісним виттям спалили паперову фігуру митрополита Шептицького. Потім недоладно загорланили свою пісеньку:
Зачувши дикі польські співи, Олена Дубова не витерпіла і вивела учнів на шкільне подвір'я, під стіну складських приміщень. Там, захищені від можливого попадання каміння, ми, під керівництвом коханої вчительки, заспівали злагодженим хором, перекриваючи гамір ендеків:
У нашому шкільному хорі співали два брати Гвоздецькі, які мали ангельські голоси, наче в Робертіно Лоретті. Студенти затихли, прислухаючись до чудового співу. Застигла на місці і кінна польська поліція. А над площею переможно линуло:
З осені 1941 року мене батьки постійно брали до катедри на недільну співану Службу Божу, Після закінчення богослужіння священик залишався стояти перед престолом, а знаменитий катедральний хор співав «Боже великий, єдиний, нам Україну храни». З хором піднесено співала вся церква. Після закінчення Служби частина парафіян не спішила покидати святоюрську гору. Знайомі, утворюючи групки, затримувалися до дружньої розмови. Треба сказати, що територію у межах святоюрської забудови, неофіційно вважали в місті суверенним, окремим екзильним островом. Тут українці відчували себе вільно, ніби в колі домашніх, говорили вголос те, що думали.
Потребу обмінятися думками відчували особливо гостро в роки німецької окупації. Серед тем, що жваво обговорювалися на святоюрському подвір'ї з весни 1942 року, часто виринало єврейське питання. Львів'яни — як українці, так і поляки — категорично відкидали німецьку расистську теорію. Твердження гітлерівських пропагандистів про єврейську расову неповноцінність, мовляв, євреї — якісь недолюдки, львів'яни не сприймали. Інколи в побуті євреям закидали хитрість, облудність, та ще якісь вади, але ніколи інтелектуальну неповноцінність. Ніхто не мав євреїв за недоумкових недолюдків. Навпаки, ті львів'яни, які роками жили поруч з сусідами-євреями, достеменно знали, що вони загалом відзначалися побожністю і тверезістю розуму. Широко побутувала приповідка «мудрий, як жид» або вислів «має жидівську голову» (у значенні розумник).
Масові страти євреїв на янівських «пісках» і в Лисиничах викликали серед простих львів'ян розгубленість. Хоча східноєвропейські народи призвичаїлися до масових мордів, але такий цинічний, брутально відкритий прояв державного бандитизму з боку гітлерівців спричиняв шок. Поголовне, планове винищення державними властями цілого народу разом з дітьми і немовлятами раціональному поясненню не піддавалося. Ні з економічних, ні з політичних, ні з воєнних чи будь-яких інших причин цього не можна було собі уяснити. Катастрофа євреїв потрапляла за межі людського розуміння. Відбувалося щось ірраціональне, щось містичне. В усякому разі я неодноразово чув, що так міркували прості люди, зокрема мої батьки, родичі, сусіди і знайомі, незалежно від їхньої освіти та походження. Єдину відповідь для віруючих людей давало Святе Письмо в Євангелії від Матея (27 розділ) у сцені з Понтієм Пілатом, що вважається пророцтвом про переслідування євреїв. Звучить воно так: «Та первосвященики і старші намовили народ просити, щоб пустив Варавву, а Ісуса видав на смерть. Заговорив правитель і сказав їм: Кого з двох бажаєте, щоб я відпустив вам? Ті відповіли: Варавву. Каже до них Пилат: А що маю робити з Ісусом, що зветься Христос? Усі відповіли: Нехай буде розп'ятий! Він спитав: Що злого вчинив він? Вони ж ще більше стали кричати: Нехай буде розп'ятий. Пилат, бачачи, що нічого не вдіє, а заколот дедалі більшає, взяв води й умив перед народом руки та й каже: Я невинний крови праведника цього; ви бачите. Увесь же народ відповів, кажучи: Кров його на нас і на дітей наших!».
Для українців, позбавлених віками власних державних структур, Церква, а точніше Українська греко-католицька церква, становила своєрідний субститут своєї влади. Глава Церкви сприймався українцями як національний лідер, як найвищий авторитет не тільки в релігійних справах. Від князя Церкви чекали не тільки провідництва в релігійному житті, а й у політичному. Мабуть, ніколи авторитет митрополита УГКЦ не зріс так високо, як в епоху Андрея Шептицького. З його думкою рахувалися не тільки духовенство і народ, але всі галицькі політики та громадські діячі, і, навіть, вороги.
Восени 1942 року на святоюрському подвір'ї парафіяни стали відкрито говорити, що митрополит категорично проти будь-якої участі української допоміжної поліції в антиєврейських акціях. Говорилося, що він виступив перед німцями і протестом проти варварського знищення євреїв. Відомо було давно, що митрополит не терпів антисемітизму. Як не тримали це в секреті, люди дізналися, що він особисто дає прихисток євреям, доказуючи таким чином приклад іншим. Адже люди вчаться не на помилках, а на добрих прикладах.
Коли з'являвся митрополит — храмом перебігав радісний шепіт присутніх: «Прийшов Шептицький». Владика зупинявся зліва від вівтаря, поблизу казальниці. Зрідка, перед великими святами, він виголошував проповіді. Голос митрополита лунав трохи приглушено і тим, що стояли віддалік, треба було напружувати слух. Ловили найменші нюанси сказаного, бо митрополит, враховуючи окупаційні обставини, вдавався й до алегорії. З тих алегорій вірники робили висновок, що Шептицький безкомпромісно налаштований проти теорій і практики гітлеризму. Шептицький проповідував, що життя людське -найвища цінність, незалежно від національної приналежності, а всі люди і народи — рівні перед Творцем.