«Шоа» у Львові

З кінця січня ми навчалися не в своєму шкільному будинку, а в тісному пристосованому приміщенні колишньої поштової філії. Відступаючі війська займали у Львові нові й нові громадські будівлі, зокрема всі школи. Німецьке армійське командування виселяло мешканців з гарних будинків і забирало їх під військові штаби. Ті, хто пам'ятав сорок перший рік, казали, що складається враження, ніби на Захід відступає більше військ, ніж тоді марширувало на Схід. Ще казали — німецькі солдати змінилися, вони втратили віру в перемогу і виглядають явно втомлені довгою війною.

Десь тими днями моя мама зустріла Катерину Офман, яка зі смутком розповіла, що фольксдойчі змушені покинути небезпечний Львів. «Сюди ймовірно знову прийдуть большевики», — скаржилася Катерина. Тоді ж зі Львова тікало в світ за очі чимало звичайних цивільних мешканців. Хто тікав перед большевиками, а хто просто боявся бомбардувань і перспективи вуличних боїв. Ширилися панічні чутки, що внаслідок запеклих вуличних боїв місто Тернопіль стерто з лиця землі, і така ж доля чекає Львів. Ритм життя міста був тривожний.

Ми крокували за Шерстилом на виставку, як курчата за квочкою, і вийшли на вулицю Коперника. Вулиця була заповнена збудженими пішоходами, виднілося багато військових.

Відчувався нервовий передфронтовий настрій. Біля вхідної брами палацу Потоцького білів великий картон з написом: «Світова жидівська пошесть». Меншими літерами уточнювалося: «Велика мандрівна виставка». «Оттакої!» — сказав хтось з учнів розчаровано.

Безлюдне подвір'я палацу виглядало дивним, бо зазвичай при вході до приміщень масових імпрез збираються групки цікавих. Безлюдним виявився також вестибюль палацу і, що зовсім нас вразило, не було ніяких відвідувачів у залах, де розгорнуто експозицію виставки. Як пізніше ми довідалися, львів'яни дружно бойкотували антисемітську виставку. Лише школярську молодь сюди приганяли примусово. З тієї причини батьки висловлювали протести, зокрема через те, що виставка мала антирелігійний присмак: потроху висміювався Старий Завіт.

Сама виставка складалася зі стендів з фотографіями і діаграмами. У кутку великого бального залу палацу Потоцького стовбичив манекен у ріст людини, в молитовному талесі з карикатурно вип'яченими семітськими рисами. Манекен мав усередині пружинний стержень, і коли нудьгуючий охоронець, щоб нас забавити, його штовхнув, то манекен став розхитуватись. Шерстило підвів нас до того стенду, де експонувалася фотографія шефа ГПУ — НКВД Генріха Ягоди і підручного Сталіна, члена політбюро Лазаря Кагановича.

— Ось цей, — вказав він на Ягоду, спочатку знищив українську інтелігенцію — мозок нації, а потім у 33-му році разом з Кагановичем, — він вказав відповідну фотографію, — організував штучний голод, від якого загинуло шість мільйонів селян біологічна основа народу.

— Навіщо це зробили? — запитав Ромашка.

Шерстило не вмів до ладу відповісти. Подібні звинувачення в організації голодомору 33-го року євреями чув я потім не раз. Дехто зараз про це нерідко пише. Робиться це для того, щоб збаламутити історичну правду, приховати дійсного злочинця, а ним є не хто інший, як московський імперіалізм смертельний віковічний ворог українського народу. В криміналістиці ще з римських часів існує відоме золоте правило, яке уможливлює відшукати справжнього винуватця злочину. Звучить воно латиною: «Cui bono?», тобто: «Кому на користь?» У чиїх інтересах? Після голодомору до спустошеної України переселилося, кажуть, понад п'ять мільйонів росіян. Відтоді село, що досі, незважаючи на столітні російські утиски, залишалося непорушним бастіоном української мовної стихії, розпочало катастрофічно обмосковлюватися. Московський імперіалізм, який ставив і ставить донині своєю метою шляхом винищення, депортації, лінгвоциду і асиміляції ліквідувати український народ, прикривається традиційно жупелом антисемітизму, згідно з приповідкою, — «наводить тень на плетень».

70

Впродовж довгих століть Львів прикрасили чимало храмів різних конфесій. Проте, як неможливо собі уявити Рим без собору Петра, Париж — без Нотр-Дам, Київ — без Софії, так і місто Львів немислиме без собору св. Юра, перлини східноєвропейського бароко. Щодня, кваплячись на навчання, я переступав поріг цього Божого Дому. Зліва, в глибині господарського подвір'я, стоїть будинок, у якому тоді розташовувався навчальний заклад Товариства «Рідна школа» ім. Б. Грінченка. З боку собору подвір'я відділяє масивна будівля Галицької Митрополичої Курії, а від площі св. Юра — довга одноповерхова споруда, в якій колись були митрополичі конюшні, а згодом — гаражі, — склади та комірка садівника. В одному з тих приміщень зберігалася й старовинна карета часів, напевно, митрополита Сембратовича, в іншому — вилискував нікельованими деталями новенький «Форд». За комуністичного режиму ці комірки навмисне, щоб десакралізувати святоюрський ансамбль, перетворили в житлові квартири, а в будівлю курій, де раніше мешкали заслужені крилошани і каноніки, поселилися сім'ї московських попів та інших пожильців. Щоб остаточно оплюгавити сакральне місце соборного ансамблю, большевики побудували на церковних грунтах у підніжжі святоюрської гори цирк.

Семикласна школа ім. Б. Грінченка вважалася жіночою, але до молодших класів набирали також хлопців. Вікна навчального закладу виходили з одного боку на Городоцьку вулицю, а з другого — на прямокутник господарського подвір'я.

Школярі на перервах так затоптали його, що воно стало схоже на очищений тік. З нашого класу було добре видно подвір'я і дерев'яні ворота, які ведуть до святоюрського саду. На воротах висів масивний замок. Згодом садові ворота ретельно пильнувала озброєна варта, оберігаючи радіовежі «глушилок».

Доглядав святоюрський сад немолодий уже садівник. Він не розлучався з металевою тачкою, лопатою і страхітливих розмірів ножицями. Погожої днини, у полудень, в сад вивозили в інвалідному кріслі-візку митрополита Андрея Шептицького. Перед тим, як мав з'явитися владика, садівник широко відчиняв дерев'яні ворота і застигав у напруженому чеканні. Це було для нас знаком — ми припиняли лекцію і разом з учителькою припадали до вікон. Затамувавши подих, спостерігали, як двоє монахів-послушників котили на високих гумових колесах інвалідне крісло з митрополитом і зникали в глибині саду. Незабаром вони поверталися, залишивши митрополита наодинці. Під воротами, ніби на варті, залишався лише садівник. Через якусь годинку послушники відвозили кир Андрея назад. Декілька разів, заходами нашої незабутньої вчительки Олени Дубової, садівник дозволяв нам зазирнути у сад, коли там відпочивав митрополит.

Пишна сива борода Андрея Шептицького виразно біліла серед навколишньої зелені. Він сидів у гущавині під деревами в глибокій задумі, можливо, й дрімав, звернений обличчям до буйнолистого парку ім. Івана Франка (тоді його називали, як я вже казав, Єзуїтським городом). Панував тут рідкісний для середмістя затишок і спокій, лише щебіт пташок порушував його.

Нагоду бачити зблизька митрополита учні нашої школи мали часто. На початку і наприкінці шкільного року нас традиційно запрошували до митрополичих палат. Ми всі вміщалися в прийомній залі. Митрополит, в оточенні наших педагогів, знайомився з кожним класом, цікавився поведінкою й успішністю. На закінчення аудієнції з доброю усмішкою благословляв школярів. Додам, старшокласники регулярно відвідували митрополита: вітали з іменинами, колядували й щедрували. Галасливим молодшим школярам забороняли з'являтися на церковному подвір'ї, але їх наче магнітом тягло туди. А оскільки до собору св. Юра, греко-католицької святині, часто відбувалися прощі, то школярі легко змішувалися з прочанами.

Зазвичай митрополит спільно з прочанами брав участь у Святій Літургії. З палати його тоді супроводжувало аж четверо кремезних послушників. Вони виносили його з великим кріслом-візком і піднімали кам'яними сходами на терасу до порталу церкви. Кожного разу митрополит велів послушникам зупинятися посередині сходового маршу. Звідти йому було зручніше звертатися до пастви з короткими напучуваннями. Говорив він довірливим і переконливим тоном. Наскільки я запам'ятав, митрополит закликав прочан до молитви, до дотримування Божих заповідей, до християнського самовдосконалення. Слова його справляли на прочан сильне враження. Зрештою, магнетичний вплив митрополичої особистості відчували всі, хто його слухав, майже фізично. Маєстатична постать в неодмінній чорній рясі викликала священий респект. Харизму посилював і повний гідності зовнішній вигляд Андрея Шептицького: велика голова, широке чоло, міцний прямий ніс, проникливі сині очі. Кир Андрей в старості носив довге волосся і густу бороду, сивизна яких творила навколо його ясного обличчя ніби срібний наліт.