Паразити свідомості

Я вже казав, що Спенсфілд і Ремізов дали нам список з дванадцяти чоловік, яких можна було приєднати до нашого гурту. Ми прийняли з того списку поки що лише половину. Крім того, Голкрофт, Ебнер та інші також подали численні рекомендації щодо людей, яких вони знали. Наслідком стало те, що надвечір ми вже мали в списку тридцять чоловік, які дали згоду приєднатися до нас. Засобами військово-повітряних сил Сполучених Штатів Америки їх привезено до Вашінгтона, і до восьмої години наступного ранку наш гурт уже налічував тридцять дев'ять чоловік. Мав прибути сорок один чоловік, але літак, що летів із Лос-Анджелеса з двома психологами на борту, розбився над Великим Каньйоном. Ми ніколи не дізналися про причину катастрофи, але здогадатись, чия це робота, було неважко.

Президент організував усе таким чином, щоб ми могли стартувати вже наступного дня пополудні з ракетодрому в Аннаполісі. А тим часом ми пройшли з нашими двадцятьма вісьмома учнями прискорений курс феноменології. І переконалися, що, практикуючись, ми зробили величезний крок уперед у вдосконаленні самих себе. Можливо, загальна атмосфера кризи також сприяла цьому (у всякому разі, вона викликала разючі зміни в Мервіллі, Філіпсі, Ліфі й Ебнері). Вже наприкінці дня один з наших нових учнів спромігся на невелику психокінетичну дію, посунувши купку сигаретного попелу.

І все ж нас не облишало зловісне передчуття того, що нам щось загрожує і ззовні, і зсередини. Якби довелося стати з ворогом на відкритий поєдинок — ми б вистояли, це ми знали. Але ж який розпач охоплював усіх на саму думку про те, що паразити могли використати проти нас будь-кого з кількох мільярдів людей. Це породжувало безнадію і таке відчуття, неначе шукаєш голку в копиці сіна. А треба ще сказати, що протягом усього нашого перебування у Вашингтоні ми повсякчас тримали під контролем президента: паразити могли б досить легко захопити потрібні для них ланцюги в його мозку.

Тим часом Гвамбе досяг разючих успіхів у Африці. Коли Організація Об'єднаних Націй опублікувала заяву з суворим попередженням, він просто використав її з пропагандистською метою — мовляв, білі намагаються залякати чорних. Швидкість, з якою поширився — заколот, переконливо свідчила, що паразити зробили Африку ареною масового нападу на людську свідомість. Не радячись із своїм військом, негритянські генерали оголосили про свою підтримку Гвамбе. Всього за три дні Гвамбе захопив владу практично над усіма Сполученими Штатами Африки.

Цілу ніч, перед тим як ми покинули Землю, я лежав і думав. Я відкрив для себе, що тепер мені досить спати лиш кілька годин. Надмірний сон послаблював мої психічні можливості й контроль над фізичною свідомістю. Але тепер я знав, що мушу вирішити проблему, яка дратувала мене й мучила. Чуття підказувало мені, що я недобачав чогось дуже важливого.

Це було чуття, яке невиразно супроводжувало мене весь час, відколи паразити знищили п'ятьох із нас. У певному розумінні ми відтоді товклися на місці і не могли рушити вперед. Звичайно, ми виграли чимало битв, але мене не полишало відчуття, що наші великі перемоги вже скінчилися. Це здавалося тим дивнішим, що після нічної битви в підземеллі вони дали нам спокій.

Тварини — це майже машини: ними керують лише рефлекси і звички. Людські істоти великою мірою теж машини, але в нас, крім рефлексів і звичок, є ще певний рівень фізичної свідомості, яка дає нам владу над звичками, здатність творити щось нове й оригінальне. І ось тепер мене гнітило відчуття того, що оте "щось", яке я недобачив,— це одна з тисяч звичок, які ми сприймаємо, як самі собою зрозумілі, як аксіому. Я силкувався неподільно керувати своєю фізичною свідомістю, але недобачав якихось глибинних звичок, що стояли на заваді.

Спробую це пояснити. Я намагався збагнути, що спричинило величезний викид життєвої енергії, за допомогою якої я завдав поразки паразитам. Всі мої зусилля зрозуміти джерело тієї енергії були марні. Ми знаємо, що в людей за критичних обставин розкриваються такі внутрішні сили, про наявність яких вони навіть не підозрюють. Війна, наприклад, може з іпохондрика зробити героя. Пояснюється це тим, що життєздатністю більшості людей керують підсвідомі сили, про які ті люди й гадки не мають. Я міг опуститися в свою власну свідомість, як інженер у машинне відділення на кораблі. І все-таки не міг дістатися до того джерела внутрішньої сили. Чому? В запалі битви з паразитами я навчився викликати цю могутню життєву снагу. І те, що не міг дійти до її коріння, не вкладалося в рамки здорового глузду.

Цілу ніч я мучився над тією проблемою, опускаючись дедалі нижче й нижче в свою власну свідомість, і все надаремно. Мене наче спиняла якась невидима перешкода. А може, причина в моїй слабкості й недостатній зосередженості? Паразити, начебто, були тут зовсім ні до чого; принаймні, я не бачив жодного з них.

Удосвіта я почував себе дуже втомленим, але пішов разом із Райхом, Голкрофтом і братами Грау на аннаполіський ракетодром, щоб перевірити готовність ракети до старту. Всі механізми були справні. Ми поговорили з кожним, хто готував нашу ракету, удаючи, що ставимо чисто формальні запитання. Усі відповідали відверто, поводилися по-дружньому. Ми запитали, чи були які труднощі налагодити ракети до пуску, і вони відповіли, що це була звичайна, як і завжди, робота без ускладнень і без перешкод.

Голкрофт мовчки слухав, спостерігаючи, а тоді раптом запитав:

— Чи всі ті, хто обслуговував ракету, присутні тут?

Полковник Мессі, який керував роботою групи, кивнув головою:

— Всі інженери тут.

— А крім інженерів, був ще хтось? — наполягав Голкрофт.

— Лише один чоловік, але його роль тут незначна. Це — Келлерман, помічник лейтенанта Кости. Він уранці мав іти на прийом до психіатра.

Головним завданням лейтенанта Кости було запрограмувати електронний мозок, який координував роботу всієї ракети: подавав паливо, підтримував потрібну температуру, контролював склад повітря тощо.

— Ми знаємо, що його роль тут незначна,— сказав я ніби між іншим. — Але все-таки ми б хотіли побачитися з ним. Просто так, для годиться.