Паразити свідомості

— Ні, вибух,— сказав Райх.

Ми наддали ходи і прибули до Білого дому о восьмій годині сорок п'ять хвилин. Я запитав офіцера, що вийшов зустріти нас, чи не було якогось повідомлення про вибух. Офіцер заперечливо похитав головою.

Ми дізналися, в чому річ, через двадцять хвилин, коли вже сиділи за столом. Президента кудись покликали. Коли він повернувся, його обличчя було біле, як крейда. Голос у нього тремтів, коли він промовив:

— Панове, база No 91 знищена вибухом півгодини тому. Ніхто з нас не сказав жодного слова, але в кожного в голові була та сама думка: "Скільки ми зуміємо протриматися, поки паразити таки знищать нас?"

Райх і Голкрофт написали докладні звіти про розмову з президентом, тому я лише коротко опишу цю зустріч. Ми бачили, що президент був на грані нервового розладу, і заспокоїли його способами, якими тепер так часто користувалися. Мервілл був слабкою людиною. Він був чудовим президентом для мирного часу, вмів керувати адміністрацією, але навряд чи зумів би впоратись із світовою кризою. Його так приголомшила звістка про вибух, що він забув подзвонити в штаб армії і наказати привести в повну бойову готовність систему оборони країни. Ми підказали йому, щоб він це зробив, і з полегкістю зітхнули, дізнавшись, що діє новий швидкісний радар. Цей радар безпомилково перехоплював атомну ракету, яка летить зі швидкістю однієї милі за секунду.

Мервілл хотів вірити, що вибух на базі No 91 — це нещасливий випадок, який стався, можливо, через несправність у ракеті "Марс" (ту ракету саме будували на базі, і в її енергоблоках було достатньо сили, щоб знищити половину штату Нью-Йорк). Ми категорично запевнили президента, що це не так. Вибух — справа паразитів, і для його здійснення вони, майже напевно, використали Гвамбе. Президент на те сказав, що тепер Америці доведеться розпочати атомну війну з Африкою. Ми зауважили, що не обов'язково. Вибух зроблено з метою знищити нас. Це був хід конем, який не досяг мети через те, що Голкрофт відчув небезпеку. У Гвамбе більше не буде змоги застосувати цей метод. Отож президент тим часом може удавати, ніби вірить у те, що причиною вибуху була ракета "Марс".

А перед нами постало надзвичайно важливе завдання: зібрати якомога більше високорозвинених людей, здатних зрозуміти, яку загрозу являють паразити свідомості, організувати і навчити цих людей, створивши з них своєрідну армію. Якби ми мали достатньо людей, які володіють психокінезом, то змогли б придушити заколот Гвамбе в зародку. Але тим часом нам треба було знайти місце, де б нам ніхто не заважав працювати.

Майже цілий ранок витратили ми на те, щоб зміцнити громадянську мужність і відвагу президента і допомогти йому побороти кризу. Мервілл виступив по телебаченню і заявив, що причиною вибуху був нещасливий випадок (вибухом було зруйновано все в радіусі тридцяти миль — не дивно, що ми відчули його у Вашингтоні). Виступ президента значною мірою заспокоїв країну. Після цього було ретельно перевірено всю американську систему оборони, а Гвамбе надіслано секретне послання з попередженням, що в разі нових вибухів проти нього негайно буде вжито відповідних заходів. Ми вирішили за краще оголосити, що ми живі. Приховати це від паразитів було майже неможливо. Оголошення про нашу смерть могло б викликати загальний відчай, бо мільйони дивилися тепер на нас як на лідерів у боротьбі проти паразитів свідомості.

Але коли настав час ленчу, і всі ми сіли за стіл, запанувала важка, гнітюча атмосфера. Перемогти в боротьбі з паразитами здавалося неможливо. Єдиною надією було розширити наше коло і прийняти до нього близько сотні людей, навчити їх, а тоді спробувати знищити Гвамбе тими самими методами, які ми застосували проти Рібо. Але паразити, найімовірніше, стежитимуть за нами повсякчас. Що може перешкодити їм використати проти нас інших лідерів так само, як вони використали Гвамбе? Фактично, вони могли б використати задля своєї мети навіть Мервілла! Про те, щоб залучити Мервілла до нашого кола, не могло бути й мови. Як і дев'яносто п'ять відсотків усього людства, він був нездатний зрозуміти цю проблему.

Ми щохвилини були в небезпеці. Навіть тоді, коли ми йшли вулицею, паразити могли нацькувати на нас якогось випадкового перехожого. І один перехожий з атомним пістолетом міг би покінчити з усіма нами враз.

Райх заговорив перший:

— Шкода, що ми не можемо просто перелетіти на іншу планету й започаткувати там нову расу.

Сказав він це, звичайно, просто так, жартома. Ми знали, що жодна планета сонячної системи не була придатна для життя; принаймні, на Землі не було такого космічного корабля, який міг би перевезти людей на відстань п'ятдесяти мільйонів кілометрів, до Марса.

А проте… Чи не крилася в цьому жарті відповідь на питання, як захистити нас від паразитів? Сполучені Штати Америки таки мали кілька ракет, які могли перевезти п'ятсот чоловік на Місяць. Крім того на орбіті довкола Землі кружляли три станції. Перебуваючи на Землі, ми постійно наражалися на небезпеку. У відкритому космосі ми могли б її уникнути.

Так, це, безперечно, вихід. Відразу ж після ленчу Райх, Флейшман і я пішли до президента і виклали йому свої міркування. Якщо паразити знищать нас, то долю Землі буде вирішено на їхню користь. Вигравши битву, вони безжально нищитимуть кожного, хто спробує знову розкрити їхню таємницю. Отже інтереси людства вимагають, щоб приблизно п'ятдесятьом з нас дозволили, скориставшись місячною ракетою, провести кілька наступних тижнів на одному з супутників або перебути на тій-таки ракеті між Землею й Місяцем. За цей час ми наберемося сили і, мабуть, зможемо подолати паразитів. А як ні, то кожен із нас набере собі групу учнів, чоловік п'ятдесят, і візьме з собою в космос. Кінець кінцем ми створимо цілу армію, яка буде спроможна захистити людство.

Котрийсь із істориків зауважив, що ми "приневолили" президента Мервілла так само, як паразити приневолили Гвамбе, і змусили його погодитись на нашу пропозицію. Такий крок був би, звичайно, виправданий в умовах кризи, але потреби вдаватися до нього не було. Мервілл ладен був прийняти будь-які наші пропозиції: криза його нажахала.