Сім стихій

Вранці я почувався краще, проте руки й ноги були дерев’яні, для повного видужання чогось іще бракувало. Справдилися побоювання: мене вирішили тут затримати, в цьому вмістилищі гармонії і древньої, напівзабутої краси. За мною наглядали, наче за малою дитиною. Кілька днів благородного дозвілля було забезпечено: мені заборонили працювати. На третій день опосіла тоскнота, і я почав нарікати. Нагляд за мною посилили. Я попався, наче школяр, при спробі дати драла.

Якби можна було оселитися десь у лісовій хатині, в одинокому домі, куди йдеш-ідеш і дорозі кінця-краю немає! Забрести туди й помацати руками зруб з колод, висушений сонцем, а потім зайти.

А тут, за скляною стіною великої зали, наче у рамі, красувалися сліпучі хмари й море. «Ну що тобі треба? — подумав я. — Як далі житимеш? Якесь відчуття буденності та безнадії охопило мене: вже тисячу разів я допитувався у себе про те ж саме, а дні й роки мовчки й стрімко оминали мене. Інше «я» змушувало мене страждати від безсоння під південними зірками, вдихати нічні запахи і терпко роздумувати, і страждати — це «я» було байдужим до ясних ліній сонячного живопису.

Чи можна собі уявити в цьому залі прощання князя Андрія Волконського з маленькою княжною? І як прозвучали б ці два незабутніх слова: «Андре, вже?» — тут, серед цієї пишноти, у просторі, окресленому високими площинами стін і квадратом матової стелі? Тут, біля казкового берега, який у ті давні часи напевне здавався недосяжним. Або неіснуючим. Як прозвучало б це просте запитання французькою? З великого старовинного роману, заселеного сотнями майже живих людей?

Ні. Тут міг би відбутися балс— свято для тих, хто, як і швидкоока Наталя, потрапив би сюди вперше. Тут могли б шелестіти ошатні сукні, пахтіти шовки, сяяти очі молодих і ковзати по оголених плечах колючі погляди стариків.

Але тут неможливо уявити жінку, яка вимовила таке коротеньке запитання. У парку був покинутий, засипаний віджилим листям і деревним мотлохом закутень, в який я забивався, щоб понудьгувати й покуняти у затінку лікарняних тополь. Якось підійшов чоловік у піжамі, і ми довго говорили. Ніколи не доводилося мені — ні до, ні опісля — почути різкішу оцінку проекту «Берег Сонця».

— Зрозумійте, це утопія найчистішої води, — повторював він так упевнено, що я напружував всю увагу? намагаючись вловити суть його доказів.

— Але є розрахунки, — заперечував я.

— Ці розрахунки непереконливі. Нічого доброго від них не діждеш. Пригадайте, скільки невдач зазнала наука за час свого розвитку. Глухі кути неминучі. Ми на них вчимося.

У нього був високий лоб, рідке сиве волосся і темні, «обпалені пристрастю і думкою» очі. Він довго просторікував про людину й людство, і нитка його розмірковувань вислизала від мене: він возвеличував античну культуру, висипав, як з рогу достатку оберемок заяложених афоризмів і висловів древніх філософів. Жести його були такі енергійні, що я не міг йому заперечити. Це було войовниче несприйняття другої природи, яку людина створила власноруч. Він старанно одмежував людину, подумки мовби очищав її від технічних домішок.

— Пригадайте, — казав він, — крилатий вислів сторічної давнини: якщо війна — продовження дипломатії, то автомобілізм — продовження війни, тільки іншими засобами. Пригадайте і скажіть: хіба всі дороги й магістралі будь-якого типу менш безпечні за діючі вулкани? Хіба можна коли-небудь точно з’ясувати причину аварії і катастрофи? І хіба будь-які технічні нововведення не завдають людині стільки ж прикростей, скільки вона має від них і переваг? Пригадайте, ще в древньому Вавілоні за забруднення річки карали стратою. І, незважаючи на всі щонайсуворіші закони, на місці багатьох класичних першовитоків цивілізації, де заступи археологів відкопують руїни палаців, прекрасні скульптури, чудові сосуди, лежать нині випалені сонцем пустелі.

— Тоді що ж ви пропонуєте? — запитав я.

— Людині треба пильніше вдивитися в саму себе. Пригадайте давню істину: пізнай себе!

— Але чи можна пізнати себе, не проникаючи дедалі глибше в те, що нас оточує, не вивчаючи будову світу й дивовижні механізми природи? Одне слово, нічого не змінюючи довкола?

— Можливо, і потрібно. Ми вже зрушили з місця велетенські кісточки доміно. Час зупинитися. Нам дедалі важче передбачити наслідки змін. Може, завтра нас з вами не стане.

— Я цього не боюся.

— Ви ошукуєте і мене і себе! — із запалом вигукнув він.

— Аніскільки. Я пізнав себе.

Він розгублено помовчав і гостро подивився на мене, проте, не помітивши на моєму обличчі ані натяку на іронію, нібито заспокоївся. З цієї хвилини його здолала страшенна апатія. Він вичерпався, так і не знайшовши в мені спільника.

Наступного дня він явно уникав мене. А я подумав, що загалом він говорить досить безневинні речі: все одно це нездійсненне. А якби раптом… що буде, якби всі вважали й діяли так само? Чи не повернулося б людство знову до витоків цивілізації? Але ні, кісточки доміно справді падають. І в цьому русі — і тільки в ньому — запорука майбуття. Треба пильніше вдивлятися вдалину і в глиб всесвіту. Він же собі сам суперечив, згадував я, хіба не поховали піски пам’ятки Месопотамії, дарма що за забруднення річки карали тоді стратою?

Потім почала підкрадатися непідробна зелена нудьга, я зв’язався з Андрієм Нікітіним і попросив виручити. Він опустився на елі просто посеред парку, вжахнувши моїх піклувальників та піклувальниць, і викрав мене серед білого дня.

— Куди тебе? — запитав він. — До міста? На берег?

— На берег.

За чверть години я був у цьому благословенному місці. Там неголосно гули машини й під поверхнею моря йшла безперервна робота: підводні велетні прокладали шахти й тунелі, наче мурахи перетягували неймовірні вантажі і забудовували дно на зразок фантастичного позаземного міста.

Телегін висварив мене. Але і я не виправдовувався, я розумів, що завдав клопоту і винен в усьому. Айсберг… пригадав я… Айсберг. Що це було?

— Ми заморозили тунель і сусідню ділянку дна. Вода замерзла. Стало сухо. Ось і все. Потім тунель підремонтували.

— Здорово придумали.

— Ідея Ольміна. Подали рідкий газ і заморозили всю аварійну дільницю. Невеличка крижинка спливла, і ви встигли на ній покататися.

Телегін був задоволений враженням, яке справили його слова, настрій його покращав, і ми розговорилися. Мені запам’яталися його слова про успіх і стратегію пошуку.

— Успіх… успіх приходить несподівано. Випадок допоміг колись Рентгену відкрити промені, названі його іменем. Помилкові розмірковування наштовхнули Беккереля на відкриття радіоактивності. Рідкісний збіг обставин — і Флемінг виявляє цілющі властивості пеніциліну. Проте знаєте, на мій погляд, владу випадку можна здолати, чи принаймні звести його вплив до мінімуму. Я навіть гадаю, що можна говорити про стратегію успіху. О, це вже зовсім особлива лінія поведінки дослідника. Або ж великого колективу. Шлях людської мислі нелегкий. Оберніться назад, погляньте в минуле… Рентгенові промені могли відкрити набагато раніше, ніж про них повідомив Рентген. Одразу за відкриттям Фарадея міг початися цілий каскад винаходів, що випередили б досліди Едісона, Тесли, Герца, Нортона, Марконі, Попова, Котельникова, Кобзарєва. Ймовірність появи радіолокації, наприклад, зовсім не дорівнювала нулеві ще наприкінці дев’ятнадцятого століття. А багато наступних відкриттів та винаходів відбулися із запізненням тому, що увага й зусилля дослідників витрачалися неоптимально.

Певен, знаю: потрібна стратегія пошуку. Припустимо, що поставлене завдання може бути вирішене кількома способами, шляхами взаємно обумовленими. Іншими словами, успіх в освоєнні одного шляху аж ніяк не полегшує освоєння інших. Як бути? Найперше, треба оцінити ступінь складності… І постаратися зробити це найточніше. Ми попередньо маємо уявити собі ці можливі шляхи розв’язання. І хоч як дивно, може, це прозвучить, на найважчому шляху треба докласти найменших зусиль, а на інших, порівняно легких, зусилля повинні бути найбільші. Важливо, щоб дослідження провадилися все-таки водночас в усіх можливих напрямках. Жоден із шляхів не можна обійти увагою. Тільки ступінь цієї уваги має бути обернено пропорційний складності шляху. Це перший закон успіху.