Сім стихій

«Треба будь-що негайно відчинити дверцята», — думав я. Моя рука відчувала метал полірованої ручки, вода доходила до плечей. Я тримався так, щоб можна було дихати. Від різкого перепаду тиску в голові починало густи.

«Швидше, — квапив я машину, — вгору, вгору! Ось зараз долічу до тридцяти і смикну ручку, — вирішив я, — раніше не можна — розчавить. Один, два… вісім… шістнадцять…» Я вдихнув востаннє. Повітря з еля вийшло, і тільки під золотавою пластикозою стелею лишився невеликий пухир, але до нього я не зміг би дотягнутися.

Я уповільнив дихання, заплющив очі й лічив далі. Двадцять… двадцять три… двадцять вісім… Пора! Я рвонув ручку. І зрозумів, що двері заклинило. Зібганий метал чинив опір.

Кілька разів я пробував потермосити металевий лист, ніби це була тварина, здатна озватися на ласку. «Ну ж бо, — бурмотів я, — давай-но, відчиняйся!» Дихання у мене вистачило б на три-чотири хвилини.

Але я не поспішав робити останній ривок, коли напружуються всі м’язи, коли тільки в один порив людина вкладає все, на що спроможна. Всі сили. І все вміння. Я лише поступово готувався до цього. Я знайшов точку опори для ніг. Сидіння, як виявилося, для цього досить міцне. Моє праве плече й рука мали діяти, як таран.

Усе залежало від того, наскільки я зумію скоординувати рухи тіла, ніг і плеча. Ніби три пружини, складені разом, вони повинні різко розпрямитися. Три поштовхи мають злитися воєдино, тоді й станеться щось схоже на постріл, який і виб’є двері. Я в цьому був майже певен.

Іншого виходу не було. Проте, якщо пружина виявиться слабкою, тоді… Сон, непритомність — і навряд чи черепахи мене виловлять. Ніхто просто не знає, в якому становищі я опинився.

Я готувався до останнього стрибка. Проте в мене не повинно було лишитися бодай крихти сумніву в успіхові. Впевненість подвоює сили. І я переконав себе. На це стало хвилини. Отже, у мене їх лишалося ще дві-три… Проте на останній хвилині ривок вийшов би слабшим, значить, треба рахувати до шістдесяти, не більше. Я готувався, намагався відчути кожен м’яз, навіть клітину свого тіла.

Так, нарешті… Я різко випростався. Це був страшний удар, від якого вмить заніміло плече. Дверцята озвалися глухим звуком. Вони піддалися, вигнулись. Тепер я міг просунути назовні руку! Але сам вийти ще не міг.

Пауза. Півхвилини. Ще удар. Майже такої самої сили. Я задихався. У голові паморочилось. Здається, я ковтнув води. Але дверцята розчинились. Я повільно, обережно виплив. Що не кажи, а зараз я діяв за законами механіки й фізики, як черепахи. У моєму розпорядженні було кілька секунд і жодного зайвого руху. Ель піднімав мене.

Внизу гуркотіла лавина. Там, як і досі, металися промені прожекторів, наче блискавки в грозовій хмарі.

Вода здавалася світлою, тиск не розплющив мене, отже, ми були десь близько до поверхні. «Мабуть, не більше десяти метрів, — вирішив я. — Шість секунд — і ми спливемо». І тоді я раптом зрозумів, що наступної секунди знепритомнію. Ель ішов повільно, щось було негаразд з його механізмом, знівеченим підводною катастрофою.

У мене потемніло в очах, запекли скроні. І цієї ж миті ми випірнули на поверхню. Коли я вдихнув повітря, відчув у грудях біль. Якась пелена заслала очі. Потім стало легше… Зовсім легко. Довкола море, ясний обрій, привілля. Лише неподалік, за півкілометра від мене здіймалася жива вода,^ і райдуга на три кольори бляклою смугою коливалася над її схилами.

«Як далеко нас віднесло! — подумалося мені. — Можливо, це течія… Ні, мабуть, машина йшла похило вгору. Отже, я пробув під водою трохи довше, ніж мені було можна».

Я помітив океанський лайнер, що прямував до берега. Думаю, це був той самий лайнер, який скидав над прораном блоки. Його обриси швидко танули. Там, на обрії, небо було жовтаве, а над головою синіли щільні хмари, і повітря здавалося прозорим, колючим, якимось електричним. Мій ель пішов на дно; двигун його, чхнувши, раптом зупинився. Ніби втомившись, машина лягла на бік і почала тихо занурюватись. Я нахилив голову, обережно розплющив очі й дивився, як вона описувала спіраль і дедалі зменшувалася. Піді мною була чиста прохолодна вода.

Я поплив у той бік, де мав бути берег і де хвилину тому виднівся лайнер. Відстані я не боявся. Після всього, що трапилось, я був готовий до чого завгодно, мені лише не хотілося, Щоб мене шукали, і знайшли, і, наче школяра, що завинив, посадили б нарешті в рятувальний ель, і, обігрівши, виявивши ласку й покартавши, доправили б на берег.

Я швидше відчув, ніж побачив, невиразну, довгасту тінь у воді. Вона ковзала попереду, на глибині приблизно двадцяти метрів. Вона зникла й вигулькнула знову: ось плавно віддалилася, граційно вигнувшись. Сіре, гнучке тіло. Це була акула. Я пильно спостерігав. Вона описувала широке коло.

Хто знає, що привабило її сюди. Може, пухирі, що клекотіли над тунелем. Або ж моя безпомічність. Нічого тут не вдієш. Я плив далі, став лиш уважнішим. Така зустріч мені зовсім не потрібна.

Було щось принизливе в тому, що я зараз її боявся. Сутичка була б надто нерівною, і в мене не залишилося жодних ілюзій, коли ця жива торпеда почала круто завертати до мене після кожного заходу. Так, це моя персона привернула її увагу.

Я уявив собі, як після шостого чи сьомого кола вона прослизне піді мною, показавши біле черево, і що з цього вийде. У кишені мого піджака дивом уцілів кишеньковий комп’ютер з пам’яттю, щось на зразок записника. На його панелі після кожного звертання до блока пам’яті вискакують такі симпатичні жовті цифри та надписи, приміром: «Ви переплутали адресу й час події, перевірте ще раз!» Чи не спокусить акулу цей надзвичайно розумний прилад, і чи не сприйме вона його за бажаний делікатес? І я всерйоз, не задля забавки, поліз до кишені, дістав комп’ютер і тільки тоді отямився… Так, це прийшов страх.

Після кожного її маневру я повертався так, щоб опинитися до неї обличчям. А вона підкрадалася до мене все ближче й ближче. Залишалася одна надія на порятунок: не показувати їй, що я її боюся. І вдавати, ніби я купаюся з власної волі. Слабенька втіха. Так, здається, написано у давніх морських книжках про правила вимушеного етикету під час непередбачуваних зустрічей такого роду. Я заздрив легкості, з якою рибина, схожа на сильну, розумну машину, ковзала в глибині. Жодне творіння рук людських не дорівняється до неї.

Я увімкнув комп’ютер, щоб він світився й миготів, і витягнув руку. Акула йшла просто на мене. Нас розділяло десять метрів, не більше. Це був її останній захід. Я здогадався, збагнув: противник рухався сміливо й рішуче, всі вагання, які тільки можна приписати цій диво-машині, відкинуто. Її механічний мозок точно розрахував траєкторію.

І тоді я побачив несподіване видовище.

З прозорої води, світло-сірої, пронизаної жовтуватим світлом, з самих глибин до нас нагору піднімалася велетенська біла брила. Якесь безформне тіло.

Я відчув рух води, її пружний тиск. За три метри від мене акула повернула назад, злякалася. І нараз із води вистрибнула крижина, справжній айсберг. З неї стікали дзвінкі струмені, вона матово відбивала світло неба, її краї круто опускалися вниз, і прямовисна стіна льоду здавалася безконечною.

Я перестав розуміти те, що відбувалося. Махнув на все рукою і подряпався на цей айсберг, вибиваючи заглиблення моїм комп’ютером. Там, нагорі, було прохолодно, але значно сухіше. Ніколи раніше я не захоплювався альпінізмом, зате тепер добре розумів почуття справжніх спортсменів: нелегко їм у дорозі, проте як здорово вмоститися десь у затишному куточку, на крижаній вершині, і після всіх хвилювань лінькувато споглядати оповиті легким серпанком краєвиди.

…Наді мною у бік берега пролетіла зграя крилатих кіберів.

СТРАТЕГІЯ ПОШУКУ

На айсберг опустився ель, підібрав мене і, замерзлого, невеселого, висадив у парку перед старовинним палацом. Уночі кімната, в якій мене оселили, наповнилася теплом, синіми, що потріскували, іскрами. Мене лікували у сні.