Сім стихій

Вона вимірювала майбутнє, хай поки що й туманне. Наче б лаштувалася до мандрівки в далеке селище, щоб попрощатися з тими, хто був їй колись близький. Вона ще не називала себе Аїрою. Історія її була простою: ось звідки вона — ось її домівка, і мати, і сестра її, і той, з ким цілувалася від пізнього вечора й до світання біля чужого ґанку. Образи вже розмивалися, наче далека минувшина, яка зненацька постає у пам’яті крізь непроникну пелену.

Марила майбуттям. Воно мало звільна поглинути її увагу і змінити. Все життя її з дивовижними перетвореннями записане на зелених нитках браслета, їй лишалось тільки скорятися стародавнім велінням. Чиїм? В ім’я чого? Вона могла обирати друзів-товаришів, розмовляти й працювати з ними, мріяти, сподіватися, кохати. Але за цим стояла доля інших. У неї могла бути лише одна мета: не забути про них, коли настане час. І лише задля цього, загалом, вона перебувала тут, на Землі.

Думала: востаннє вернеться до своїх, щоб попрощатися. І передчуття цього прощання тривожило її. Ніби в ній уже жило дві людини, і вона слухалася то одну, то іншу. Те, що відбулося, поставало перед нею то як справжня, достеменна минувшина, то як мрія, то як вигадка.

Страждала від цього і водночас нагло й тяжко борсалася в споминах: що ж усе-таки було насправді?

Невже не було того останнього вечора, коли вона прийшла до людей?.. Прийшла і побачила жінку, яка була їй за матір. Та прийняла її, і обдарувала ласкою, і пригорнула, і довго гомоніли вони, а потім знайшлася і сестра. З вікна виднілася річка: над темною чистою стрічкою неспішної води гнучке вербове віття, чорна вільха, за річкою здіймався пагорб, і всюди — і в домі теж — повітря з легким запахом диму та лугової трави.

Вона повернулася б у ті місця… Якщо це не химерія.

Дні її сколихнулися ваганнями: дві людини, які оселилися в ній, сотали її спокій. Потім одна з них повинна щезнути. А поки що… поки що порятунок лише у мріяннях.

Ель проніс її на захід, далі повернув на північ. Унизу розкинувся лісовий океан, його прокреслювали світлі нитки доріг.

Здається, там… Вона вела машину над самим лісом, щоб упізнати місця. Просіка, річка, стара вільха. Тут! Будинки над берегом. Вона посадила ель віддалік. Пішла пішки. Повітря темніло; насувалася хмара. Небо стало темно-ліловим. Спалахнули блискавиці; вони шаліли по всьому небокраю. Довкола простір, під берегом широка стрічка свинцево-жовтої води. З’явився страх. Проте йшла і йшла. Біля околиці отямилась: будинку, селища не впізнавала. Отже, вигадка?

Періщив дощ — по воді, по траві, по калюжах. Вона побрела до еля.

Отже, вигадка. Холодні краплі падали на відкриту шию, струмочки потекли за комір. Вона залізла в ель, вкрилася накидкою, заснула. А коли прокинулася, довго не могла збагнути, де вона і що з нею. Чужі будинки, чужі люди… На неї дивилися з цікавістю. Вона підняла ель у повітря, глянула на годинник і охнула: проспала мало не дві доби. Сон був погідний, думки проясніли. Вона навіяла собі все про себе, ось якого дійшла висновку.

Хто вона? І друге «я» почало танути, маліти, як свічка: його зоставалося все менше й менше. Зникала друга людина, що жила в ній. І за її спиною ясніше й чіткіше проглядала інша. Ім’я їй Аїра.

Вона опиралася спокусі повірити одразу: вигадка притягувала думки, наче магніт. Її ель ішов на схід, потім звернув з прямої дороги, ніби його теж підстерегли вагання. Стрибнув убік, пройшов над великою річкою від її джерел до самого гирла і знову подався на схід. Однак він повертався ще двічі, коли зустрічав річку, схожу на ту, яка ще не стерлася в пам’яті.

Вона повернулася на Берег Сонця.

І другого ж дня вилетіла до річки. Аїра знала тепер, що знайде браслет. Колись він був їй на заваді, тепер — вкрай потрібний. Вона не мала ні крихітних комп’ютерів, цих пам’ятливих співрозмовників, ні схожих на брошки та кулони напівпровідникових скляночок — апаратів відеозв’язку; браслет слугував їй за них і за багато що інше, чому поки що немає у нашій мові назв. Його не можна було втратити назавжди. В його зеленавих нитках завжди знайдеться трохи тепла та променів, щоб дати про себе знати. Досить лише захотіти його знайти. Не кожному це дано. Я не зміг би розшукати його і жоден з моїх знайомих — теж. Тільки вона, Аїра…

Проте перший день минув намарне, мабуть, не там шукала. У бузкових сутінках пробиралася до еля через густі зарості папороті. Почула плюскіт, шарудіння, хтось чхнув і форкнув, як лошатко: борсук! Смугастий звір, не криючись, сапав і бовтався біля берега. Вискочила з води жаба — просто йому в пащеку. Аїра сполохала його. Він насторожився, підняв круглий поросячий п’ятачок і неквапом подався геть. Вона повернулася додому, і марилися їй обережна хода під вікном світлої травневої ночі і шум молодого листя.

Вранці Аїра повернулася до сухого, зі зламаною вершиною в’яза. Звідси вона вилітала напередодні увечері. І знову пошук. Біля підніжжя в’яза зеленіла черемха. Погляд Аїри машинально ковзнув по сушині — стовбур в’яза видавався справжнім велетнем. На висоті десяти метрів від землі чорніє дупло, і там, у темряві, пищать пташата пугача. У просвітку поміж вітами черемхи видно нори — житло борсуків. Ліворуч шумить, гуляє річка… Вечір. Ранок. Новий день…

Аїра повертає до берега і йде біля самої води. У неї тепер швидка пружна хода, вона ніби літає, і встигнути за нею нелегко.

Над її головою пролетів пістрявий широкорот — птах з червоним дзьобом та морквяного кольору лапами, синьо-зеленим оперенням, дужими крилами з металевим полиском. Аїра здивовано стежила за ним: широкорот перелетів через річку, повернувся і зробив над нею коло. Пістрява франтувата птиця, можливо, вперше бачила тут людину. І людина була вражена не менше живою дивовижею. Попереду, в кедрівнику, збуджено пугукали пугачі, яких Аїра сполохала біля гнізда.

Опівдні вона раптом пригадала своє колишнє ім’я: Ірина. На диво виразно постав у пам’яті і той день, і година, коли стояла вона на мосту з браслетом. Вона думала, браслет понесло вниз течією. Вона шукала його не там. Пригадала, впізнала міст, і це стало новим сигналом до пошуку. Виникло видіння: жінка з браслетом. Тут, тут… Аїра вибігла на міст. Унизу мчав холодний потік. Вона роздягнулася, на мить зупинилась. Підібгавши ноги, легко стрибнула вниз. Над самою головою витягнула руки, поклала на них голову і, ніби продовжуючи політ, полинула разом із стрімким глибоким струменем.

Аїра пірнула, дістала дно пальцями, перевернула кілька каменів — валуни, позбавлені опори, покотилися вниз. Випливла на берег, розгублено висипала на землю жменю дрібних камінців. Браслета не було. Вона зігрілася під сонцем. Зайшла у воду знову, попливла вниз, за течією, пірнала, в глибокому, страхітливому вировищі зустріла зубатого тайменя, підняла округлу перловицю, проте перлину всередині не знайшла. Вона ще не вловлювала випромінювання, що йшло від браслета. Проте він був тут, вона це знала. Вона повернулася майже до самого мосту, знову кинулась у воду й почала шукати біля протилежного берега. І відчула, що долоні ніби потепліли. Як у дитячій грі, тепер було то тепло, то холодно. І зненацька гаряче! Новий сигнал. Тут! Вона пірнула востаннє, розгребла дрібне каміння, що вкрило вибоїну в гранітній підводній скелі, й дістала те, що шукала. Браслет.

Обличчя її змінювалося, чітко проступали нові риси. Вона спроквола вийшла на міст, одягнулася. Стояла й дивилась, як б’ється внизу голуба холодна вода, через яку ледь просвічують світлі камені… Ірини Стеклової більше не було. Навіть зовні у ній не лишилося нічого такого, завдяки чому можна було б упізнати знайому. Хіба що надто вже пильний погляд вихопив би звідкись, із самої її глибини, майже невловну схожість з Іриною. Так ледь-ледь видніються камені на дні потоку, що досі біжить під тим же мостом.

Я бачив, як вона нахилилася над озером, як знову ніби віднаходила себе, і хтозна, які думки роїлися в цей час у її голові. У свічаді води — важка хвиля волосся, уважні очі, браслет на тонкій руці. Чи ти це, Аїро?