Сім стихій

Третій був темноволосий, зеленоокий, з обличчям, виточеним із світлої бронзи, з тонкими пальцями — вони стискали коліна… Їх огортала півсутінь: вечірнє світло слабшало з кожною хвилиною, і багаття теж згасало. До вогню підійшов перший і кинув оберемок хмизу. Дим, полум’я, світло.

Я побачив трьох дівчат.

Двоє з них неуважно слухали, одна дивилася, як витанцьовували над вогнем іскри, і думала про своє. Я придивився, обличчя видалося дуже знайомим. Темні розкосі очі, тюркські вилиці, тонкі брови врозліт: Сілліеме! Це була вона. Втілення спокою й незворушності; вона скидалася на скульптуру. Тільки очі робили обличчя живим-зараз вони були схожі на прорізи в масці. І раптом поривчастий, різкий рух, помах рукою в такт мелодії, сміх, білозуба радість — і я впізнав її остаточно, такою вона була на Півночі, коли я з нею познайомився.

Тоді їй було дев’ятнадцять, отже, тепер тільки двадцять два. Але тоді вона здавалася дорослішою. Цікаво, про що б я з нею зараз говорив?

Були часи… І була любов. Я з непарного покоління.

Над чим замислилася Сіллієме?.. Чи пригадуєш твого давнього гостя? Там, на Півночі, багаття яскравіші, вони — як заграви. Сухе й крихке модринове гілля спалахує наче порох. І не димить. Полум’я рівне, легке, гуде. Від вогнища і до вогнища лижний слід. А сніжні сопки намальовані, ледь намічені в пам’яті їх м’які контури. Близьке — далеке.

Якщо заплющити очі, я і зараз бачу лижню. Оленів з оксамитно-заіненими рогами біля вікна, скрипіння полоза.

Ось про що вона тоді мріяла: про Сонцеград, про проект, про те, щоб працювати разом з Ольміним. Здається, так. Тепер ось повели балачку. Про що?

Той, у кого обличчя здавалося бронзовим від засмаги, пригадав, як ворони змагалися з чайками над річкою, коли йшла риба: вони трималися над водою так низько, що кінці крил замочувалися. Теж кортіло риби. Євген — так його називали — усміхнувся. РІого слухали. Всі розуміли затятість осмілілих ворон. Виявляється, вони добрі літуни, майже такі самі, як і чайки. Але ж досить було цій непоказній птиці завагатися — і її забере річка. Як спритно махали вони крильми, як точно опускалися слідом за чайками, щоб поживитися свіжою рибою. Проте тільки одній з них це вдалося. Вони не могли сісти на воду, як суперниці. Чорно-сірі птиці виснажились і відстали від чайок. І політ їхній став такий же повільний, як завжди, — звичайний.

Я почув ще одну нехитру історію. Про собаку. Десь роздобув він півбуханця хліба і біг вулицею селища. Біг не озираючись, ніби нічого не чув і не бачив, такий був у нього зосереджений, по-собачому серйозний вигляд. Вибіг за околицю, перейшов на крок. Почав роззиратися. Примітив відлюдну місцину під кущем. Заходився розгрібати лапами сухе листя, потім випорпав яму. Поклав туди хліб. І став неквапом, обережно загортати здобич. Але не лапами, а носом. Як бульдозер. І робота ця так поглинула його, що нічого й не помітив довкола. Навіть ворону, що сиділа на сусідньому дереві, не примітив. А та, скособочившись, пильнувала й дивувалася з несподіваної удачі.

Євген замовк і підкинув у багаття хмизу. Я подумав про нього: це перше бажання побачити життя і збагнути його по-своєму. І ось що вразило: ці два простенькі епізоди, про які Євген розповів, я потім не раз пригадував. Проте мені не пощастило: я так і не побачив хоробрих ворон. І собаку з хлібом теж не довелося зустріти.

Хвилини зо дві мовчали, тільки смолисте дерево потріскувало від жару. Я підійшов ближче, і багаття війнуло на мене теплом.

Я почув про Арктичне кільце життя. Про Велику Сибірську ополонку. Серед льодових просторів океану — сині озера. Великі ділянки там ніколи не замерзають. Відкрита вода в серці Арктики. Євген добре знав про це і бачив своїми очима.

— Є ще Східно-Таймирська ополонка, — додала Сіллієме, — та інші… там, де закінчується шельф, далеко від берега. Під час припливів материковий схил піднімає з глибини теплу воду. А коли ще є підводні хребти, тоді припливна течія руйнує лід у найлютіші морози. Це зовсім особлива географічна зона.

— Ні, з Таймиру не вийде Мадагаскару, — сказала одна з дівчат. — Навіть після Сонцеграда в це важко повірити. Хай колись були тропіки, але й тоді земна вісь була нахилена зовсім під іншим кутом, і океани з’єднувалися один з одним широкими протоками, і Північний магнітний полюс був десь на півдні. Все, все зовсім не так, як зараз.

— Річ не в тропіках, — зауважив гітарист, — пустеля ні до чого, ось про що йдеться.

— Там не пустеля, а пташині базари! Мільйони птахів.

— Це природа змушує птахів гніздитися там, де вони можуть знайти корм, — заперечила Сіллієме. — Пташиний базар — це п’ятдесят чи сто тисяч птахів, але не мільйон. Пташенята там рідше гинуть від холоду. Коли поряд інші птахи, тепловіддача менша. А ось на острові Врангеля гніздиться всього шість пар воронів. Птиця всеїдна, та однаково взимку скрутно. Пустеля! От якби весь Північний Льодовитий перетворити на кільце життя!

— Я читав, — сказав Євген, — що через потепління клімату багато птахів уже гніздиться на градус північніше. Чайки, свищі… Сіллієме, підкажи… ага… морські чернюки, люрики, лугові коники, кайри, баклани…

— Птахи почали прилітати раніше. Днів на десять-двадцять.

— Потім буде тепліше. Коли проект завершимо. Ліс на північ теж далі піде. Тоді навіть на острові Врангеля можна буде побачити ялівників, синьошийок, снігурів, горихвісток. А влітку буде тепло, як тут у нас.

— Чому б не встановити приймачі одразу на Півночі? Ось що не второпаю, — сказала дівчина, яка сиділа поруч з Сіллієме.

— Там мерзлота, — відповів Євген. — Складно. Та й рівновагу можна порушити. П’ятдесят років потрібно, щоб трав’яний покрив відновився.

— А я бачив женшень, — сказав високий хлопець. — Позаминулого літа. Місце — глухе-глухе, кряжисте дерево з дуплом. Я спочатку на дупло дивився. В ньому може навіть ведмідь заховатися. Потім бачу-яскраво-зелене листя, схоже на долоню… Батько сказав: женшень. Доторкатися до нього не можна: дуже легко зіпсувати. Навіть кедрова шишка або джміль, якщо зачеплять цвіт і листя, змушують його заснути. Він перестає рости і спить багато років.

— А потім?

— Прокидається. Кажуть, в одну з ночей, коли з’являється цвіт, можна побачити світіння, білий вогонь, ніби й корінь світиться так само. Проте це легенда. А в іншій легенді розповідається про народження женшеня. Коли сильна блискавка влучає в дзеркальну воду джерела, на цьому місці виростає корінь життя, а вода йде під землю.

— Я був у курільських лісах, — сказав гітарист. — Там де-не-де ще залишилися такі ж зарості, як на Сахаліні. Лопухи двометрові, а дудник — як пальма. Луг схожий на ліс. Дощ почнеться, парасоля не потрібна — лист лопуха наче намет або пляжний навіс.

…Багаття згасало. Стало тихо й незатишно, ніби в покинутій домівці. Крізь глибину кедрової гущавини до нас підкрадалася ніч. Ні шереху, ні звуку. На тлі світлої зоряної пороші — брили кедрів, за спиною внизу — чорне сонне море.

…Я підвівся із стовбура поваленого дерева, струсив з одягу глицю і жовтувато-зелене сміття і попрямував до них. Щоб нас не розділяли ці двадцять кроків, вузька кам’яниста смужка землі, що віддавала тепло нічному небові.

АЇРА

Їй важко пригадувалося, як було раніше, коли її звали Аїрою, коли жила в підземному палаці, де не чути гарячих вихорів, завивання піску, шелестіння пилових хмар. І важко забути те, що вигадала про себе тут, на Землі, нове своє ім’я: Ірина Стеклова. Проте іншого вибору не було: кожен має право на минуле, хоч би й вигадане. Як же без цього?

Це й лишилось їй — відтоді, як побачила на своїй руці зелений браслет. Тричі прожити життя, щоразу освоюватися з новим, незнаним, потім розлучатися, наче з напівзабутою згадкою, а попереду — знову невідомість, незвіданість, завтрашнє… Хоч би скільки мала сили — все одно важко.

Проте ніхто не смів навіть помишляти про іншу можливість — жодна з метаморфоз не повинна була вивести її за коло узвичаєних понять. Хоч які б сміливі шляхи народжувала її думка, завжди і повсюдно поряд з нею любов і гіркота розлучень, мрія і надія.