Викрадення в Тютюрлістані

— Я тобі ці думки з голови виб’ю! — заревів Цинамон і набив йому берлом гулю на тім’ї.

— А я тобі…. — прохрипів король Барило й пухкою п’ятірнею ляснув його по смуглявій щоці.

— Рр-р-аз! Іще р-р-раз! — радісно крикнула папуга, махаючи крилами.

Тоді вбіг ключник і, впавши перед ними навколішки, голосно заволав:

— Ваша величність, я бачив злодія!

— Це, мабуть, він!

— Це, мабуть, він! — тицьнули один на одного пальцями королі.

— Ні, ваша величність, це папуга!

Ара, почувши, що її викрито, пурхнула на жирандолю і швидко постискала дзьобом гнотики свічок, — світло згасло.

В покої стало темно. Папуга репетувала:

— Кар-р-ра, кар-р-ра!

— Запізно, королю Цинамоне.

— Запізно, королю Бариле.

— Гляди ж мені, ані слова про те, що тут сталося, бо звелю посікти тебе на капусту! — пригрозив король ключникові.

— Буду німий, як могила, як золота рибка!

І тоді в глибокій пітьмі пролунали зловісні слова, що накликали страшні злигодні на народи:

— Виходить, війна.

— Так, війна.

Тієї ночі король Цинамон крадькома виїхав додому, а на стінах столиці вдосвіта розклеїли афіші:

ВЕЛИКА І НЕСПОДІВАНА ВІЙНА З БАГАТЬОХ БИТВ,

ЗА УЧАСТЮ КОРОЛЯ БАРИЛА VII І КОРОЛЯ ЦИНАМОНА,

А ТАКОЖ

НАРОДІВ ТЮТЮРЛІСТАНУ І БЛАБЛАЦИ ПОЧНЕТЬСЯ НАСТУПНОГО ЧЕТВЕРГА НА КОРДОНІ!

ПРОХАННЯ ДО ВСІХ ПРИБУТИ І ВЗЯТИ УЧАСТЬ У ЦЬОМУ ІСТОРИЧНОМУ ВИДОВИЩІ!

— О-о-ох! — злякано писнуло кілька голосів.

Обгоріла гілка тріснула, і рій іскор шугнув над розжевреним багаттям.

— Цитьте, — шепнула, нахиляючись, Хитруся, — цитьте, малята…

— З ким це ти розмовляєш? — спитав здивований капрал Пипоть.

— Ах, не звертай на мене уваги, це я так, від хвилювання, — і лапкою стріпнула шубку.

— Розказуй, розказуй далі, — попросив Мишібрат.

Початок воєнних дій

Півень вибив з люльки попіл.

Зірвав травинку й почистив цибух, потім заходився знов натоптувати ЇЇ тютюном.

— Коли оголосили мобілізацію, вулиці зашуміли велелюдними процесіями, зарябіли величезними написами: «Не віддамо Тютюрлістану!» або «Всі за алебарди!» та «Стережіться шпигунів!», бо вже було помічено двох сорок, які розпитували, чи довго ще після смеркання відчинені міські брами. З поважним і гордим виглядом радники простували по накази до замку. Юрби кричали «ура», грали оркестри, жінки кидалися на шию солдатам, цілували всіх гвардійців, що здалеку поблискували панцерами й подзенькували шаблями та острогами. Кожного, хто мав щось гостре й напускав на себе войовничий вигляд, засипали квітами, він ставав мало не героєм і вештався по вулицях, погрожуючи ворогам. Оплесками зустріли навіть одного дідка, який ходив з чималенькою банкою маринованих рижків у руках. Тоді ж таки побили безневинного блазня, бо само «бла» видалося городянам дуже підозрілим. До пізньої ночі місто гуло, мов підкурений вулик: тупотіли гінці, грюкали двері арсеналу, сяяли смолоскипи подвоєної варти на мурах. Ми готувалися до війни.

Виступати мали другого дня на світанні, але ще до десятої години ранку перед складами стояла довга черга і кравці з повними ротами шпильок розпускали мундири, що ніяк не налазили на гладкі туші новобранців.

Біля Західної брами вже відбувались урочисті проводи, нам бажали перемоги над ворогом. Колона сунула все далі. Яскраве вбрання сліпило очі, бойовий запал аж пашів. Щоправда, зброї було обмаль. А що давно вже не воювали, то рушниці поіржавіли, шаблі пощербились, у шоломах хазяйновита пані гетьманша підсипала квочок. Та зате їхали сотні возів, навантажених бочками з вином і медом, здаля доносився густий дух копчених ковбас і окостів, а низки сосисок, звисаючи з полудрабків, звабливо кивали до вояків, що йшли у похід. Над усім витав ніжний запах тортів і крихких тістечок, посиланих ванільним цукром. Усе це змусило армію дуже скоро зробити короткий привал. Отож зараз за міськими мурами, на поблизьких луках, нап’яли намети та й почали бенкетувати. Тепер уже й припізнілі мародери підбігали і похапцем приставали до шеренг бенкетарів. Побачивши заставлені столи та повні миски, вони заздалегідь розстібали гудзики й попускали пояси.

Нарешті, вже надвечір, армія, звільнившись від доброї половини вантажу, рушила до кордону. Купки хлопчаків неохоче поверталися до міста. Страшенно шкода було покидати хоробрих батьків, розлучатися з ними на порозі таких незвичайних подій, І вони надумали вранці знов наздогнати повільне військо, щоб побачити вирішальну битву. На мурах, мов чайки, маяли білі хустинки. Багато блакитних та чорних очей сповнювалося слізьми, дивлячись, як барвиста валка обозів, звиваючись гадюкою, курить на заході і всотується під склепіння лісу.

Налетів прохолодний вітер, дбаиливо заходився сушити хустинки, але дами плакали такими буйними й рясними сльозами, що невдовзі наповнили ними фортечні рови, завдяки чому обороноздатність міста незмірно зросла.

— О-о-о-ох! — писнуло щось сумно.

Хитруся провела лапкою, ніби згорнула щось собі в поділ.

— Що там таке? — спитав, ворушачи вусами, Мишібрат.

— Е, нічого, тобі здалося, — пробурмотіла лисиця. — Ти що-небудь чув, півнику?

Але капрал Пипоть, заглиблений у минулі події, чув тільки брязкіт зброї в перших сутичках.

— Надвечір, — як зараз пам’ятаю, була саме середа, — наше військо зіткнулося з ворожим авангардом. Ми якраз підходили до кордону. Там на узгірку, оточена грядками соняхів, дрімала корчма «Під оселедчиком». Дим, видний здалеку, здіймався прямісінько в небо. Тоді кілька наших, найбільш зголоднілих, з дозволу короля щодуху помчали туди. Коли вже злазили з сідел, раптом побачили ворогів, що чкурнули в соняшникову гущавину. Початий торт і відкорковані пляшки лимонаду доводили, що супротивник під боком у нас спокійнісінько собі бенкетував.

Безстрашні лицарі спершу розправилися з недоїденим десертом, а потім з переможним криком рушили в погоню. Полонених, щоправда, не привели, але відтоді ми були насторожі.

Коли ми отаборились, я щогодини сурмив, а численна варта озивалася з пітьми: «Агов, агов! Пильнуєм!» Ми були такі змучені довгою дорогою, що гучне хропіння заглушило навіть грюкіт гармат та обозів підтягуваної ворожої армії. Під покровом ночі вони стали проти нас, зовсім близенько — каменем докинеш. Гай-гай, ця битва поточилася б зовсім інакше, якби не підла зрада!

— Зрада? — скрикнули кіт і лисиця.

— Атож, зрада, — зітхнув півень і презирливо сплюнув.

Цапкова підла зрада

Був з нами в таборі один крамар, цапок. Казали, що дід його лихварював, а може, то тільки плітки… Так от, той цапок був страшенний жадюга і за гроші зробив би що хоч.

Вештався по табору увесь закурений, блідий і такий худий, що аж жаль брав дивитися, бо він навіть голодний сидів, аби калитку напхати грошвою. Отож снував по табору цапок і торгував підтяжками, підв’язками, продавав шнурки, ліфчики, чорну фарбу для вусів, поштові листівки, на яких цілувалися голубки або здоровенний тютюрлістанець притискав ногою купу повалених на землю блабланців. Одне слово, в нього було все, що може знадобитися воїну на полі битви. Цапок поскубував сиву бороду, мекав, вихваляючи свій крам, мружив хитрі очиці і всюди вмів пролізти. Навіть головнокомандувачеві, самому графу Майонезу, втелющив небитке люстерко. Проте воно відразу тріснуло, бо граф був велетенського зросту і не міг у ньому вміститися.

О, граф — що то був за вояк! Суворий і простий. А на зріст такий височенний, що йому не треба було вискакувати в сідло — стане, розставить ноги, і зброєносці підводять під нього коня. Стременами мало не до землі діставав, а коли хотів узяти чвалом, мусив на коні сідати навпочіпки.

Ото був полководець, тепер таких не знайдеш! За ним усі пішли б у вогонь!

Капрал у гіркій задумі мовчки пихкав люлькою. Врешті Мишібрат, найсміливіший, торкнув його ланкою.

— Ти почав про зраду…

— Еге, — стрепенувся півень, — отож я вам і кажу…

Опівночі з густої пітьми виринули дві замасковані постаті. Під чорними пелеринами, якими вони прикривали ліхтарі, стиха побрязкувала зброя. З-за возів почулось умовне бекання, і до них став скрадатися зрадник-цапок. Усі троє відійшли набік, у зарості ялівцю. То були посланці короля Цинамона.