Викрадення в Тютюрлістані

— Що ти наробила, капосна дитино! — гримула на малу Хитруся.

— Овва, який страх! У нас у замку яєць копи…

— Тихо, та помовчте ж нарешті! —крикнув пі вень, прикладаючи яйце до вуха. Хвилинку він стояв, зосереджено прислухаючись. Сумніву не було. — Сталося! — видихнув він.

Друзі обережно передавали яйце одне одному. Зворушені, прислухалися до порухів малюка, вже навіть видно було крихітну дірочку, з якої стирчав дзьобик. Очевидячки, тепло вогнища прискорило появу курчатка на світ.

— Мій синочку! Коханий мій! — півень обсипав яйце поцілунками. — Ти живий… Ти все-таки живий…

— Але що ми будемо робити, коли він вилупиться? З таким малям у дорозі клопіт…

— Тоді можна його засмажити і з’їсти, — сухо мовила королівна.

— Ах ти, невдячне дівчисько! — скрикнула лисиця. — Ти не варта нашої уваги й піклування.

— Боже, ти чуєш і не гримиш! — заламав лапки Мишібрат.

Бог почув. Загуркотів грім. Блискавиця зеленою шпагою розпанахала темно-синє хмаровиння. Груша затремтіла, одна терпка дичка гупнула об землю. Великі кульки скісного дощу залопотіли по листі.

Мандрівці кинулись бігти. За ними високою стіною з шумом і громом ішла гроза.

Прибуття до Тулеби

Знов настали погожі дні. Спекотний серпень приносить із собою дзенькіт клепаних кіс, сухий хрускіт підтятого колосся. Сповнені блакиттю струмки ледве течуть серед лук, де старі лелеки навчають своїх малят полювати на зляканих жаб. Душно пахнуть ліси, часом розгойдає вершечки ялин білка, майнувши вогненним пухнастим хвостом. Шишки, заткані золотими нитками живиці, з рожевих стають бурими, твердішають і, з сухим тріском б’ючись об гілки, падають у мох. Галявини аж фіалкові од ніжних дзвоників, хоча й верес починає вже синіти на зрубах.

А смерком, коли змовкне вечірній дзвін і впаде роса, вертаються з поля натомлені трударі. Липкі від поту сорочки провіває теплий подих близької ночі. Люди сідають на призьбах, слухають, як спокійно риплять журавлі, плющить вода в жоло бах, а то раптом затупотить, захропе сполоханий жеребчик. Часом якась зірка, задивившись у свій відбиток, зеленою блискавкою шугне з неба в став.

Але радості не відчувається. Всіх пригнітила загроза близької війни. Королівни досі не знайшли. Тому люди гомонять собі, а самі тривожно вдивляються в темряву. Вчувається їм, ніби десь б’ють барабани й гуркочуть колеса гармат. Але то шелестить, зачіпаючись за кущі, солома, ідуть з поля останні хури, високо наладновані золотими снопами, що пахнуть хлібом і ситістю.

Тоді всі зітхають з полегкістю, заспокоюються й лагідно всміхаються, а нічні метелики, приваблені білими сорочками, легко черкають об задумані обличчя.

Саме такої пори підходили троє друзів до мурів Тулеби.

Хоч Віолінка не попросила пробачення в півня, той їй великодушно простив.

«Мала ще, та й розпещена, їй і невтямки, що чинить мені кривду», — думав він, тулячи до грудей яйце.

Рух на шляху ставав чимраз жвавіший, відчувалася близькість міста. Мандрівники повеселіли. Мишібрат насвистував і задоволено мружив очі, уявляючи збиті пухові подушки, в які бухне увечері десь у заїзді. Тільки королівна йшла неохоче, сумна і зла. В душі вона заприсяглася, що така, споганіла від циганових чарів, нізащо не піде до королівського двору. Подорожніх минали селяни, які верталися з порожніми кошиками, молочниці з бідонами за плечима.

За капличкою, схованою у вільшняку, супутники почули пронизливий свист і радісний крик. То паровоз, що тягнув дев’ять вагончиків, змагався з диліжансом, запряженим шестериком коней. Пасажири, вихилившись із вікон, погукували на машиніста, той кидав дрова у відкриту топку. Довгий, немов шпулька від ниток, обплутаний дротом димар сичав і димів. Якийсь дідок, щоб зберегти пару, замість паровозного гудка, дудів у згорнену трубкою газету. Троє хлопців, аби полегшити поїзд, бігли вздовж колії, а за ними з гавкотом стрибав пес. Якийсь фертик вискочив з першого вагона, нарвав на луці квіток і плигнув на буфер біля кондуктора з червоним прапорцем у руці. Потім по дахах став перебиратися наперед, щоб вручити букет нареченій. Двоє малюків, яких притримувала занепокоєна мати, звісилися з вікна й маяли гаптованими підтяжками сонного батька.

А внизу мчав диліжанс. Поштмейстер то ляскав батогом, то, вхопивши ріжок, весело побекував. Кілька вусатих шляхтичів, що бридились тиснявою в закіптюженому поїзді, пообіцяли йому ціле барило пива, як виграє перегони. Тепер вони недбало помахували руками машиністові, що надсаджувався коло топки, й курили люльки, набиті запашним листям м’яти. Так, у хмарі куряви, гуркочучи колесами, диліжанс скотився з пагорба й помчав до міської брами.

— Ходім подивимось, хто переможе! — запропонувала Віолінка.

І всі побігли. Коли спинились на вершині пагорба, вдалині блиснуло місто, спалахнули золотом вежі храмів. Поміж тополями, що кидали довгі голубуваті тіні, нісся повитий курявою диліжанс.

Будинки вилискували полив’яною цеглою, зграї голубів купалися в блакиті. Здалеку долітав гомін людних базарів і поважний дзвін дзигарів, що били шосту. Вгорі, над темною зеленню парків, над червоною карбованою черепицею стрімких дахів Здіймалися, віщуючи погоду, легкі димки. Аж сюди Доносився запах вечері, що булькотіла на вогні.

У півня затуманились очі. Там кожен має свою домівку, стіл, на якому шелестять пергаментом книжки, лагідну дружину, що цілющим дотиком проганяє з чола всі турботи, і альков, де після ці. лоденної праці вони засинають, овіяні пахощами квітучої резеди. А за прочиненим вікном, у садку, запізнілий птах заспіває, місяць проведе ліхтарем по шафах, люстрах і буфетах.

Алебардники погукують:

Каганця гасіть і свічку,

бо прийшла вже темна нічка!

Засинають городяни, заколисані буркотінням годинників, і ніяк не вгадають, що це так пахне — волосся любої дружини, а чи покоси в отчім краї.

Простяг півень крила, неначе хотів пригорнути до грудей це найдорожче в світі місто. Скільки разів ходив у бій за його мирне життя і навіть сьогодні ладен загинути — він, ветеран, бездомний бурлака…

Перед його затуманеним слізьми зором місто мріло в голубуватому серпанку, далеке й принадне, мов чарівний сон.

Схилився півень, ніби намагаючись затримати це видиво, а яйце вислизнуло з-під пір’я та й покотилося зі схилу, постукуючи шкаралупкою.

Коли Пипоть нарешті вхопив його і в розпачі оглянув з усіх боків, воно було геть потовчене, а курча вже вистромило прикрашену гребінчиком голівку й сміливо роздивлялося навкіл.

— Що ж з ним робити? — забідкався півень, хоч серце в нього шалено билося з радощів. — Де ж я знайду йому няньку? Як же ж невчасно ти надумав народитись!

— Який гарненький півничок! — милувалися супутники, обступивши його. — Викапаний тато.

Вони були вже недалеко від брами. На камені при дорозі сидів дідок і, пихкаючи люлькою, заклепував дірявий казанок. Махорчаний дим то підіймав накривку люльки, розпливаючись у вечірньому повітрі, то зникав у глибині цибуха. Дідок приспівував:

Я лудильник пречудовий,

посуд вам зроблю як новий.

Підрихтую казанок —

задзвенить, немов дзвінок!

Раптом півневі сяйнула щаслива думка.

— Майстре, — попросив він, — стягни дротом оцю шкаралупу, вирятуй мене з біди! Малий, бач, непроханий рветься на світ!

Дідок поправив окуляри.

— Цілий вік я дротую і заклепую, а такої роботи ще не траплялося.

Поліз він у торбу, видобув найтоншу дротинку і обплів потовчену шкаралупку мереживною сіточкою.

— Татусю, випусти мене на хвилинку, я тільки ніжки випростаю, — пищало курчатко.

Але півень з ніжністю пояснював синочкові:

— Не час мені тепер дружину шукати, не сьогодні-завтра війна, а з першою-ліпшою куркою зв’язатись — ні, нема дурних. Нічого не вдієш, синку, доведеться зачекати, поки твій татко розбагатіє, купить десь клаптик землі й поставить пристойний курничок.

Яйце було вже скріплене, подорожні подякували та й пішли далі.

На фортечних мурах обабіч брами були наліплені величезні афіші.