На полі смиреному

— Це ти, Лазаре? — сказав сусід. — А ми думали, що помер ти!

— Померли моя жінка і діти, — сказав Лазар.

— Відійшло до бога і в мене двійко дітей, — відмовив сусід. — Цього року на нивах добрий урожай.

Сусід присів коло нього, і вони перебули якийсь час мовчки.

— Із сіллю от зле, — сказав сусід. — Воюються поміж себе князі й не пустили із Галича купців та людей із Перемишля. Така дорожнеча на ту сіль.

— Багато солі в ченця Прохора є, — сказав Лазар. — Піди до нього й попроси.

— Хто це — Прохор?

— Той, що з лободи хліб випікає, — коротко сказав Лазар.

…Він ішов по вулиці, і його вряди-годи окликали люди. Він зупинявся і входив у розмови. А коли хто жалівся, що не має солі, посилав до Прохора.

Дивно виглядав він під ту хвилю. Височезний і суворий, ішов надмірно випростуваний, і ноги в нього наче погано згиналися. З-під шапки виливалося на плечі густе, сиве й кучеряве волосся, і коли він ішов, то розвіювалося воно в нього за плечима. Коли ж балакав, то мова його була уривчаста й коротка, але говорив із людьми напрочуд привітно. На нього навіть озиралися, бо дивну силу й привабливість випромінював. Відчув ту силу і Єремія, здалося йому, що Лазар, після того, як вийшов зі стін монастиря, не просто бідолаха, в якого померла родина, і вже не монастирський служка — якийсь дух особливий зійшов на нього й заповнив.

«Було трохи страшно дивитися на нього, — оповідав значно пізніше мені Єремія, — бо величезна сила прочувалась у його тілі, така сила, що має неземне начало, і я навіть подумав, чи добре роблю, що тягаюся йому вслід. Але я не належав під той час собі. Мені хотілося за ним іти, бо незвичну радість від того відчував. І люди ті, з якими він спинявся перекинутися словом, відчували, певне, те саме: після розмови із ним добра усмішка розквітала на їхніх обличчях»…

Тим часом зайшов він на цвинтар, був той порожній та занедбаний. Лазар обірвав зілля з горбка, який сам був насипав: в горбі тому лежали його діти й жінка. Він молився, б'ючи поклони, згори лилося на нього велике сонце, а по обличчю котилися сльози. Зрештою упав хрестом на могилу і вдарився об землю кілька разів лицем. Після того встав і довго стояв нерухомий, як свічка. Здалося під той час Єремії, що спалахне він і справді вогнем, наче свічка, спалахне і згорить на цьому місці мертвих: надто великою печаллю був пойнятий. Коли ж повернувся, Єремія не захотів ховатися, а вийшов назустріч. Незвично сіре лице побачив, очі палали несамовито, а груди важко дихали. Лазар не помітив Єремії, а в того не вистачило сили гукнути на нього. Знову пішов по вулиці, вряди-годи спинявся, балакав із людьми, і це тривало доти, доки не наповзли на землю сутінки. Тоді начебто отямився, повернувся різко й дивився, як горить захід. Малинове світло осяяло землю, кинувши багряницю на калюжі й шибки, кинувши малинової барви на обличчя людські, і від того люди начебто погарнішали, особливо жінки, а білі стіни хат засвітилися м'яким фіолетом.

Лазар підняв палицю, що валялась у поросі, й уважно її обдивився. Знову зирнув на захід — його обличчя було м'яке й ніжне. Тоді стріпнув волоссям і швидко пішов у напрямку Золотих воріт. Вийшов з міста, повернувся і тричі перехрестився. Знову пустився по дорозі, яка була залита м'якими сутінками, і той сутінок навіки його з цього світу забрав.

Незнайомець уклонився Прохорові до ніг.

— Лихі часи настали, отче, — сказав він. — Князі у сварі і не пускають купців із Галича і людей із Перемишля. Ще вполюємо ми якусь дичину чи риби зловимо, але що та риба й дичина без солі?

Прохор стояв на вступі до своєї келії: малий, згорблений, з виставленою наперед білою клинцюватою борідкою і сердито дивився на пришельця.

— Хто тобі сказав, що в мене є сіль? — спитав гостро.

— Лазар, слуга ваш!

— Де він сам?

— Пішов на цвинтар до своїх рідних.

— У мене нема солі, — сказав різко Прохор. — Попіл у мене є!

— Змилуйтеся, отче! — впав до ніг незнайомець. — Не дам вам золота, щоб віддячитися… в мене від минулого голоду залишилося двоє дітей… Коли хочте, дам вам риби…

Прохорові очі зробилися маленькі й колючі. Він важко дихав.

— Добре, я вділю тобі трохи солі, — після паузи сказав він. — Але про це не має знати ані душа!

— Я принесу вам риби, — зраділо сказав прохач.

— Не треба мені твоєї риби, — різко обірвав його Прохор. — Платою буде те, що триматимеш язика за зубами.

— Клянуся землею і дітьми! — припав до трави обличчям незнайомець.

В той день був Прохор сумний, хоч стояла надворі чудова погода, сонце світило не гаряче, а ніжно, і тихий легіт повівав, а земля плоди на собі зав'язувала. Не запалював Прохор нині вогню, а сидів на порозі келії на старій вербовій колодці. Дивився перед собою, і вуста його ворушилися. Він знав, що через якийсь час знову прийдуть до нього прохачі…

Новий прохач лежав у нього в ногах, і він дивився на нього з-під приплющених повік.

— Хто тобі сказав, що в мене є сіль? — спитав неквапно.

— Ваш слуга Лазар, — озвався прохач. — Про ваше добре серце він оповів і про щедрість вашу…

— Де ти його бачив?

— Він з цвинтаря повертався.

— Я дам тобі солі, але щоб про це ані душа не знала, — сказав гостро Прохор. — Бо князь забере в мене ту сіль до дрібки.

Стояло серед неба веселе сонце, і день блакитний розливався навдокіл. Пахтіло під цим сонцем зілля, чорногуз спустився із даху й мирно походжав біля Прохора, намагаючись зазирнути йому в обличчя. Старий же начебто не бачив його, дивився на світ з прижмурцем — глибокий смуток відчув, що незвідь-звідки починався і незвідь-що йому ніс.

Зрештою встав, сказав щось тихо чорногузові, і той кляцнув до нього дзьобом. Тоді звів величезні крила і замахав ними, наче вітер на Прохора гонив.

Прохор зайшов у келію, зняв із полиці горня, налив у кухлик зеленої густої рідини і випив. Тепло помалу розтікалося по його жилах, і він змахнув із ока сльозину. Знову вийшов і знову сів на колодку.

Світ довкола нього відмінився. Світ позолотів, і там, де були трава й бур'яни, розквітали квіти. Вся земля була засипана тими квітами, спурхували легенькі кольористі метелики. Ходив там по тих світах чорногуз, тільки мав він тепер людське обличя і чув мав, зачесаний набік, а в дзьобі стриміла сопіль. І дув він у ту сопіль, чудова музика звучала навколо, бо не сам чорногуз Прохорові грав, а всі оті квіти й метелики. Він простяг руку, і на долоню йому сіла синя маленька пташечка. Вона забриніла крильцями і раптом заспівала. Довкола багато було таких синіх пташок, і співали вони тої ж таки пісні, що її вигравав на сопілці чорногуз.