На полі смиреному

Прохор у цей час щось варив, змішував і переливав, вогонь гоготів у його пічці, червоні відсвіти грали на його обличчі, а дим, в'ючись під стелею, випливав у бовдур. Прохор шепотів щось нерозбірливе, а може, приспівував чи молився, — Єремії ні разу не пощастило дослухатися до його слів. Часом Прохор виходив із келії, сідав у дверях і бесідував зі своїм слугою, розпитуючи про дітей його померлих і про жінку — слуга оповідав про те одноманітно-печально. Так тривало довго, і ось однієї днини, коли вважав Прохор, що має сидіти слуга одурманений і похитуватися, зайшов той до ченця у келію. Прохор повернув до нього голову і побачив того-таки пришельця, яким був його слуга в час першої їхньої зустрічі: височенний і суворий, а очі палають сухим вогнем.

— Щось сталося? — м'яко спитав у нього Прохор, водночас страх якийсь невідомий прочуваючи.

— Я вже іду від вас, — сказав слуга.

Прохор звів закіптюжену бороду.

— Чим не догодив тобі? — спитав смиренно.

— Я тут у вас нічогісінько не роблю, — сказав, так само зимно дивлячись, слуга.

— Ти рубаєш дрова, ходиш по лободу, чистиш іншим братам печі, — відповів Прохор. — Цього досить для слуги.

— Це замала для мене робота, — сказав чоловік.

— Ти все ще тужиш, — сказав, покивуючи головою, Прохор. — Рідні могили тобі ввижаються.

Слуга хитнув, ув очах його зламався біль.

— Сходи до них, коли хочеш, — сказав так само смиренно Прохор. — Але мені ти потрібний, Лазарю.

— Мені дивно бачити те, що ви тут робите, — сказав Лазар. — Не сховаю, не задля хліба насущного я лишився при вас. Вже давно хотів пізнати секрет того, що робите, але нічого мені не вдалося.

— Колись я, може, оповім тобі про це…

— Ви робите дивні речі. Хліб з лободи… Скільки я не пробував робити й собі таке, нічого в мене не виходило.

Від столу, знизу догори, звідки стриміла закіптюжена сива борода, засміялися очі, затрусилася й борода: Прохор сміявся.

— Я можу робити не тільки хліб, — сказав він, пересміявшись. — Дивися!

Він набрав дерев'яною лопатою попелу з бочки і покропив його рідиною із слоїка. Попіл зашипів і почав згортуватися. За хвилю заблискотіли на лопаті білі кристали.

— Покуштуй, — весело сказав Прохор.

Лазар несміливо простяг велетенську руку і поклав на язика кілька кристалів.

— Сіль! — зчудовано вигукнув він.

— Найсправжнісінька сіль, — знову задер, засміявшись, бороду Прохор. — Всі оті бочки попелу, що я ховаю, — він раптом підморгнув Лазарю, — то для мене не просто попіл. Все це у сіль може перетворитися.

Але Лазар дивився на Прохора так само суворо. Його великі, чорні очі палахкотіли, і було в них щось таке, що мимоволі перервав сміх Прохор і відразу пошкодував, що вдався зі слугою у відвертість. Перетворився знову в малого немічного дідка, аж носа рукавом підтер, і стало його обличчя сумне, а краєчком ока зирив він на двері, в ту щілину, що залишалася, адже двері заступив йому Лазар. Він проковтнув клубок, який застряв йому в горлі, і раптом аж навшпиньки став, так загорівся:

— Ну що ти від мене хочеш іще? Чого дивишся так на мене? Тоді пом'якшав погляд у здорованя, а сухі вуста ледве проказали слова, до яких прислухався Прохор із гострою увагою.

— Велика користь може бути від вас, отче, людям, — сказав він. — Тим, хто умирає від голоду, а таких на цьому світі аж надто. Облагодіяти їх може ваше вміння.

Прохор все ще стояв, звівшись навшпиньки, малий та колючий, і не було вже й іскри в його сивих малих очах.

— Облагодіяти? — перепитав холодно. — А хто коли облагодію-вав мене? Чи зазнав я в житті цьому хоч від когось ласки?

Тоді зробився зовсім сумний велетень, що стояв біля порога.

— Бо життя у вас неправедне, отче, — сказав він самими вустами. — Не для людей ви живете…

— Праведність не в тому, живеш для людей чи ні. Праведність у тому, чи для бога живеш. А коли я маю на собі це, — він потрусив мантією, — то що може бути промовистіше, для кого я живу?

На ті слова похитав головою Лазар, і вже зовсім не міг витримати навісного погляду Прохор. Знову страх спалахнув у ньому, як вогонь, бо чомусь подумав він, що ось зараз простягнеться до нього величезна рука, візьме за горло, підійме в повітря і задушить.

— І коли хочеш знати, — сказав старець, занозисто підіймаючи бороду, — не люблю я людей. Я й у монастир пішов через те. Злості великі вони творять на землі і в ненависті живуть. Бог їх прокляв, а їхнє життя марнотою назвав.

— Але син божий полюбив саме їх, — сказав Лазар.

— За що його і скатували! — Прохор крутнувся на місці й моторно побіг по келії. — Не думай, хлопче, що ти розумний, а я дурний, що ти добрий, а я лихий. Всі ми одною мірою міряні, і в кожного душа однакова. Але коли людина у житті упосліджена, коли життя для неї — непорозуміння, не про любов вона думає, а про вічність. Коли не знала вона в світі цьому ласки й добра, не про добро вона думає, а про вічність. Коли не знала вона в світі цьому ласки й добра, не про добро вона думає, а про дочасність. Та крапля, якою я можу облагодіяти світ, надто мала, як малий і я в цьому світі. Вона потоне в морі горя, і потону в тому морі я. А я, брате, не хочу тонути. Я хочу шанувати себе.

Він знову задер занозисто бороду, і заблищали сивим полиском його очі.

— Отож я й кажу, — так само тихо промовив Лазар, і від його погляду Прохорові аж у бублик скрутитися захотілося, — неправедно ви живете. Дивної сили ви удостоїлися, але не воздається вона любов'ю.

Прохор подивився на велетня біля порога вже милостиво. Він сів на ослінця і задивився на грубу, в якій палахкотів вогонь.

— Боюся я, — сказав він просто. — Боюся розкривати людям свою таємницю…

— Чому ж? Скількох би голодних це врятувало!

— Я не один рік прожив на цьому світі, — тим-таки ніяким тоном сказав Прохор. — Боюся я… Бо люди все добре на лихе перевертають!

— Одні на лихе, а інші на добре…

Стояли тоді над Києвом ясно-блакитні дні, і саме в ті дні відчув Лазар, що він уже вилікувався від свого великого горя. Вперше покинув монастир, перед цим відбувши довгу розмову з Єремією, — оповів йому про думки свої і про побит свій у Прохора, — по тому вийшов у місто. Був він ще сумний, і Єремія з любові до нього пішов за ним назирці. Скрізь бігали діти, ходили і їздили люди, все було так, начебто не падав минулого літа на землю страшний голод. Здивовано роззиравсь навсібіч Лазар, адже там, у монастирі, час для нього зупинився. Підійшов до того місця, де колись був його дім, — хата стояла порожня, а дворище заросло лободою. Він зайшов у хату і довго там пробув: очевидно, сів собі та й сидів. Згодом вийшов із хати і став після того посивілий ще більше і ще більше вихудлий. Сів на ґанку й задумався, аж поки не почулися повільні, обережні кроки.