Над Тисою

Ще п'ять хвилин, і експрес вирушить у свою далеку дорогу — через підмосковні засніжені ліси, по весняній українській землі, через Дніпро, повз Київ і Львів, через хребти Карпат, до прикордонних берегів багатоводної каламутної Тиси, до Великої Угорської рівнини, до зелених горбів Східної Словаччини. Мало не три доби треба бути Бєлограю в дорозі. Як шкода, думав він, що касир видав йому квиток не в той вагон, де їдуть китайські хлопці і сивоголовий чоловік із Золотою Зіркою. Скільки, мабуть, цікавого довелося б йому почути від них…

Бєлограй увійшов до свого вагона. Проходячи коридором, він затримав погляд на літній жінці в темній сукні. Обличчя її здавалося Бєлограю надзвичайно знайомим, але він не міг пригадати, де і коли бачив його.

Поїзд рушив.

Сусідом Бєлограя по двомісному купе був худорлявий, з бритою головою чоловік у рогових окулярах. Бєлограй швидко і легко сходився з людьми. Він простягнув руку своєму супутникові, назвав себе. Той, у свою чергу, відрекомендувався:

— Стефан Янович Дзюба.

— Як? — перепитав Бєлограй.

— Стефан Янович Дзюба. Дзюба! Голова правління явірської артілі по виробництву червоних, тобто стильних, меблів.

— Гм!.. — Бєлограй примружив свої веселі очі. — Стефан?.. Янович?.. Дзюба?.. На ім'я ви нібито мадьяр, по батькові — чех або поляк, а на прізвище — українець.

— Закарпатець.

— Що це за нова національність? Не чув про таку.

— Тобто, вибачаюсь, українець, русин по-стародавньому. — Дзюба помовчав. — Імена Стефана і Яна приліпили нам, Дзюбам, не з нашої волі. Ви ж знаєте, що закарпатська земля десять століть підряд належала мадьярському королю, австрійській короні, чехословацькому президентові. Австрійці нас називали Карлами і Ріхардами, мадьяри — Шандорами і Стефанами.

— Це вірно, — погодився Бєлограй. — Однак нічого в них не вийшло: українці лишились українцями.

— Точно, — підтвердив Дзюба і енергійно закивав своєю бритою головою. — А ви? — спитав він трохи згодом. — Ви, звичайно, чистокровний русак?

— А хто ж його знає! В анкетах пишу, що росіянин, хоча прізвище…

— Звертай увагу не на ярлик, а на зміст, — пожартував Дзюба.

Він зняв свої рогові окуляри і добрими короткозорими очима, глибоко захованими під сивими бровами, весело дивився на здорового, міцного молодого чоловіка.

— Оце дивлюсь я на вас, Іване, і гадаю: де ваше коріння? Мабуть, ви народилися десь там, під північним сяйвом, у світлій хатині лісника, на березі синього-синього озера, серед білих беріз?

Бєлограй засміявся:

— От і помилились! Народився я не на півночі, а на півдні, в Миколаївській області, на березі моря, в просоленій рибальській халупі…

Провідник приніс постільну білизну.

Бєлограй швидко, по-солдатському, роздягнувся і шмигнув під ковдру. Ліг спати і його сусід.

— Згадав! — раптом вигукнув Бєлограй, схоплюючись. — Стефане Яновичу, ви знаєте цю жінку в чорній сукні, що їде в сусідньому купе?

— Ні, не знаю, — з жалем сказав Дзюба. — А хто вона?

Бєлограй знову ліг, закинувши сильні свої руки за голову, і, дивлячись у стелю, в якусь одну цятку, заговорив:

— Уявіть собі глухий полустанок на сибірській магістралі. Тайга. Сніги в зріст людини. Завірюхи. Листи з фронту йдуть дуже довго. Шість місяців чекала Віра Гаврилівна листа від своїх синів-близнят Віктора та Андрія. І ось якось розриває вона казенний конверт.

— Загинули? — співчутливо запитав Дзюба.

— Поховали їх разом біля підніжжя двох гір. Одним Указом їм присвоїли звання Героїв Радянського Союзу. Тепер у Словаччині є Гора Андрія і Гора Віктора. — Він помовчав. — Кожного року, навесні, на сибірський полустанок приходить конверт з іноземними марками… Віра Гаврилівна дістає чемоданчик, укладає в нього подарунки друзям і їде за десять тисяч кілометрів, щоб поклонитися Горі Андрія і Горі Віктора, своєю рукою посадити квіти на могилі героїв-близнят.

У травні вона повертається додому. До кордону її проводжає делегація партизанів-словаків, бойові друзі Андрія і Віктора.

— Напевно, там, за кордоном, ви й бачили її? — спитав Дзюба.

— Так. Я чув промову Віри Гаврилівни у Берліні на солдатському мітингу.

— А твоя матка… Де вона? — півголосом запитав Дзюба.

Бєлограй довго не відповідав. Дзюба терпляче чекав.

— Немає в мене матері, — нарешті озвався Бєлограй.

— Померла?

— Так. У Ленінграді. Під час блокади. Від голоду.

— А батько?

— Загинув на Курській дузі.

Дзюба співчутливо помовчав, потім спитав:

— А брати?

— Нікого нема, всі загинули.

Бєлограй погасив верхнє світло і рішуче одвернувся до стінки.

Іван прокинувся рано: у вікнах вагона ледве мрів туманний весняний світанок. Бєлограй безшумно спустився з верхньої полиці і обережно, навшпиньках, боячись розбудити свого супутника, вийшов з купе.

Віра Гаврилівна вже стояла біля коридорного вікна — в халаті, з темною пуховою хусткою на плечах, сивоголова.

За вікнами, в хмарах туману, — без кінця, без краю брянські ліси, вкриті інеєм. Зрідка пропливали в молочній імлі попелясто-сизі рублені хати, червоні будиночки колійних обхідників, силосні башти, корпуси машинно-тракторних станцій. Вздовж залізничного полотна часто зяяли величезні воронки, повні чорної води, з білими крижаними пружками. Можливо, звідси, з брянської землі, і почали свій воєнний похід близнята Мельникови, Андрій та Віктор? Від Центральної Росії до Центральної Європи. Мабуть, про їхній шлях і думала осиротіла мати, дивлячись у туманне вікно.

— Доброго ранку, Віро Гаврилівно!

Сивоголова жінка здивовано обернулась.

Обличчя Бєлограя, добре виголене, було привітним. І весь він, підтягнутий, у мундирі без погонів, з орденами на грудях, акуратно зачесаний, з сяючими очима, був такий молодий, свіжий, рідний, що сувора Віра Гаврилівна не могла не відповісти усмішкою на його усмішку…

— Як швидко ви покоряєте людей! — з захопленням промовив Дзюба, коли Бєлограй повернувся в купе.

По обличчю Бєлограя промайнула тінь явного незадоволення. Він дістав коробку «Казбека»:

— Куріть, папашо!

— Дякую, некурець. — Дзюба поклав йому руку на плече: — Шануй і ти своє здоров'я, — синку, не смокчи оцю гидоту натщесерце. Давай поснідаємо, а потім і дими собі на втіху. — Він потер долонею об долоню. — Є любительська ковбаса, чорна ікорка, сир і навіть… коньячок. Зачиняй двері, і будемо бенкетувати.

— Не відмовлюсь.

Снідаючи і випиваючи, Дзюба звернув увагу на напис, зроблений на тильному боці долоні Бєлограя. Невеликими красивими літерами було витатуйовано: «Терезія» — жіноче ім'я, дуже поширене на Закарпатті.

— Еге, друже, — вигукнув Дзюба, — то ти вже поріднився з нашими дівчатами! — Він підморгнув, вказуючи на татуїровку: — Ще наречена чи вже законна дружина?

— Знайома.

Через дві години Дзюба обережними запитаннями витягнув із сп'янілого Бєлограя все, що йому було необхідне.

Дзюба одержав з-за кордону, від своїх давніх шефів, інструкцію терміново здобути, не зупиняючись ні перед чим, абсолютно надійні документи радянської людини віком 25–28 років. Бєлограй був саме такою людиною. Ідеальна знахідка! І місяця не минуло, як гвардії старшина демобілізувався. П'ять років надстроково прослужив у Берліні. Ще б служив, якби не виняткові обставини. Справа в тому, що його життєві плани порушила молода колгоспниця Терезія Симак, Герой Соціалістичної Праці, фотографію якої він побачив у журналі.

У першому своєму листі він поздоровив Терезію з високою нагородою і коротко розповів про себе. Повідомив їй, що, «між іншим, власноручно в тисяча дев'ятсот сорок четвертому році, в жовтні, вимітав гітлерівську нечисть з тієї самої землі, на якій Терезія дає тепер рекордні врожаї. Так що, хороша дівчино, не забувай, кому ти завдячуєш своїм геройством», говорила жартівлива кінцівка листа.

Терезія відгукнулась на його лист. Так зав'язалось листування. Ні з того, ні з другого боку щодо почуттів нічого не було сказано. Але, в кожному листі Бєлограй шукав чогось між рядками і знаходив, як йому здавалося. Справа закінчилася тим, що він, коли минув строк — служби, демобілізувався, виїхав у Москву і, проживши кілька днів у своєї далекої родички, троюрідної тітки, вирушив на Закарпаття.