Над Тисою

— Бач, як заспівала чаша «Галочка»! — промовив Іванчук. — Гімн, а не гудок.

— Гудок як гудок, — буркнув Сокач.

Зціпивши зуби так, що вилиці скам'яніли, він відпустив реверс на всі зубці і обережно відкрив регулятор на малий клапан. Состав рушив легко, плавно. Довга лінія автоматичного зчеплення розтягувалася рівномірно, майже без гуркоту.

Сокач уважно стежив за вихлопами. Вони звучали рідко, напружено, повнозвучно. В них, у цих вихлопах, відчувалася впевнена сила парових машин, діючих у суворій відповідності з можливостями ходової частини і рейок колії.

Вихлопи в трубу стали частішими, менш напруженими, майже вільними.

І тільки тепер Олекса полегшено зітхнув, витер спітніле чоло, виглянув у вікно.

З землі долинуло співуче, тонкоголосе:

— Елоре, пайташок!

Поїзд ішов повз піонерів, повз кинуті велосипеди.

Вирвавшись на простір, Сокач відкрив регулятор на великий клапан, а реверс підтягнув до четвертого зубця.

Локомотив рухався тепер на найекономічнішій ході: з мінімальною витратою пари і палива. Незважаючи на це, швидкість не зменшувалась.

Все ближче і ближче Карпатські гори. Швидкість зростала. П'ятдесят, п'ятдесят п'ять, шістдесят кілометрів… Телеграфні стовпи мелькали один за одним. Ниви зливалися в суцільний зелений масив.

На тому боці прикордонного моста, на правому березі Тиси, Олекса по знаку прикордонників зупинив поїзд. З гайка, що зеленів біля підніжжя залізничного насипу, вийшла група військових і цивільних. Серед них Олекса впізнав майора Зубавіна і свого друга лейтенанта Гойду.

Олекса спустився з паровоза на землю.

— Ну, як? — занепокоєно спитав Зубавін.

— Доручення виконано, товаришу майор. Посилка на дні тендера, під водою. — Олекса не міг стримати гордої, радісної посмішки.

— Дякую, товаришу Сокач! — Зубавін міцно потис руку розвідникові-добровольцеві.

Василь Гойда, між тим, мовчки, діловито розстібнув комір сорочки, зняв піджак, розшнурував черевики. Залишившись у самих трусах, він спитав, звертаючись до Зубавіна:

— Дозвольте пірнути, товаришу майор?

— Пірнайте. Та обережніше.

Гойда поліз на тендер, повний вугілля і води. Опустивши ноги в люк і тримаючись руками за металеву кришку, він повільно, з силою втягуючи в легені повітря, почав занурюватись у чорну холодну воду. Коли вода дістала йому до підборіддя, він відпустив руки і пірнув. На сталевому днищі тендера він швидко намацав пружний гумовий, мабуть, герметично закритий ящик невеликого розміру. Орієнтуючись на світлу пляму люка, він благополучно виплив на поверхню, тримаючи «посилку» над головою. П'ять чи шість пар рук підхопили її.

Через п'ять хвилин Олекса отримав дозвіл рушати далі, до Явора.

Добре було мчати на південь від підніжжя прохолодних гір, з півночі на південь, до Тиси, до теплої рівнини… Ширшою і ширшою, все принаднішою була весняна земля, все прозорішим повітря. Варто піднятися ще ледь-ледь вище, хоча б туди, де співав жайворонок, — І відразу ти побачив би далеко на заході Будапешт, а на півдні — Сегед і Балканські гори, а ще лівіше — Трансільванські Альпи.

Добре мчати і тепер, з півдня на північ, від рівнини до підніжжя Карпат, назустріч білосніжним вершинам гір… Прохолоднішим стає повітря. Виростають пагорби, гаї. Дзвінкіше співають колеса на стиках рейок. Небо, таке недоступне там, на рівнині, тепер щораз ближче і ближче до землі, небо Закарпаття, небо Батьківщини.

Рівно о тринадцятій годині поїзд № 733 пройшов під прикордонною аркою станції Явір.

Повільно, ніби океанський теплохід, проплив палац вокзалу, оздоблений гранітом і мармуром, з бемськими шибками в дубових дверях і вікнах.

Поїзд рухався повільніше й повільніше. Не доходячи метрів зо три до контрольного стовпчика, він зупинився.

— Гей, механіку, де ти там? — долинув знизу, з землі, знайомий голос.

Олекса виглянув у вікно. Біля паровоза стояв бритоголовий, з почервонілим і спітнілим обличчям інженер Мазепа.

— Як у тебе з вугіллям? — важко дихаючи і ніжно доторкаючись до своєї лисини, запитав він. — Ще на рейс вистачить?

— Якщо в Угорщину чи Чехословаччину поїду, то вистачить туди й назад.

— А води?

— Трохи треба додати, кубиків з п'ять.

— Топка не зашлакована?

— Почистимо, поки воду братимем.

— Більше я ні про що не питаю. А букси і підшипники і весь паровоз, звичайно, в ідеальному порядку?

— Начебто так, — скромно відповів Сокач.

— От і добре. Поведеш празький поїзд з делегатами Всесвітнього конгресу прихильників миру.

На головному шляху станції Явір прокладено чотири колії: дві вузькоколійних — для закордонних поїздів і дві ширококолійних — для радянських. Сюди й були подані вагони празького експреса, прикрашені національними прапорами СРСР, Китаю, Румунії, Угорщини, Чехословаччини, Польщі та інших країн.

Олекса поставив «Галочку» в голові поїзда задовго до його відходу. Стоячи біля вікна, він не зводив очей з дубових дверей залу, звідки повинні були виходити на посадку делегати Всесвітнього конгресу прихильників миру.

Першими вийшли в синіх куртках і чорних м'яких туфлях китайці. Їх було, як підрахував Олекса, сорок чотири чоловіки. Два рослих, широкоплечих юнаки несли величезне червоне полотнище з білими ієрогліфами. Олекса, звичайно, не знав китайської мови, але він легко догадався, що було написано на китайському прапорі. Мир і дружба! Геть війну! Хай живе перемога волелюбних народів!.. Тобто те, що написане на прапорі кожної делегації.

Тисячі яворян, які стояли на пероні вокзалу, проводжали гостей бурхливими оплесками і вітальними вигуками. Китайці, всі як один, посміхаючись, дружно піл повідали: «Мир і дружба!», «Мир і дружба!»

Олекса палко, з усієї сили, плескав у долоні. Як ти любив зараз цих смаглявих, ледь-ледь жовтошкірих і чорнявих солдатів миру, як пишався ними, які вони всі для нього рідні…

Йому хотілося зіскочити з паровоза і обійняти кожного. Олексі здавалося, що китайці досі, хоч з часу війни минуло немало років, овіяні димом боїв, і на їх обличчях він бачив відблиск великої перемоги на Янцзи, в Пекіні, під Нанкіном, у Шанхаї.

Один китаєць — невеликий на зріст, кремезний, широкоплечий, з великою, наголо остриженою головою, чорноокий, з дуже зморшкуватим лобом і білозубою посмішкою — відокремився від групи своїх товаришів, які пішли в вагон, і побіг до паровоза.

— Шань-го! — промовив він з захопленням, милуючись «Галочкою». — Красуня! — додав він на добрій, хоч і не без акцента, російській мові. — Ти механік? — спитав він, дивлячись на Олексу знизу вверх.

Олекса кивнув і спустився на землю.

— Я теж механік. З Харбіна, — сказав китаєць, протягаючи руку. — Здрастуй, суляньжень тунчжі! Розумієш? — Китаєць поплескав Олексу по плечу і посміхнувся так, що його білі зуби стало видно всі, аж до корінних. — Це означає: «Здрастуй, радянський товаришу!»

Олекса був щасливий, що китаєць підійшов до його паровоза, що виявився таким балакучим, простим, веселим.

— Здрастуй, китайський товаришу! Як вас звати?

— Го Ше-ду. А тебе, суляньжень тунчжі?

— Олекса Сокач. Коли ж ви встигли так добре вивчити російську мову, Го Ше-ду?

— Мова Леніна дуже легка, дуже хороша мова! — відповів китаєць. — У нас «в Харбіні багато російських людей. Десять років я працював з Іваном Івановичем Орловим. Шань-го! Хороша людина. Справжній орел! Скидається на тебе. Ні, ти подібний до нього.

Китаєць засміявся, помітивши, як дуже почервонів і зніяковів «суляньжень тунчжі».

Прикордонник, що стояв недалеко від паровоза, приклав руку до козирка і нагадав китайському товаришеві, що посадка закінчується, що поїзд скоро відійде.

Го Ше-ду потис руку Олексі і пішов до свого вагона.

Капітан-прикордонник вручив бригаді закордонні паспорти, головний кондуктор дав свисток. Олекса обережно зрушив легкий поїзд з місця і, не поспішаючи, на найменшій парі, повів його на південний захід, до радянсько-чехословацького кордону.