Над Тисою

Лісовоз рушив далі. Мотоцикл з прикордонниками обережно рухався позаду, то тримаючись у затінку дерев, то ховаючись за скелястими поворотами.

Ступак не підозрівав, що за ним стежать. Безтурботно посвистуючи, він посувався вперед.

Лісовоз прошумів по новій щебеневій дорозі, недавно пробитій на крутому схилі вузької ущелини, і за найближчим поворотом відкрилася висока водозливна гребля, яка ще не втратила кольору свіжого бетону. Ступак зменшив швидкість, вийняв портсигар, закурив. Він сфотографував греблю, гідростанцію і підступи до неї.

Дорога круто здіймалася вгору. Ступак з глибокою зацікавленістю, замаскованою недбалою позою певного в собі водія, озирався навкруги, йому було наказано в розвідцентрі сфотографувати гідростанцію і підступи до неї в усіх ракурсах.

Гребля підпирала довге вузьке озеро, стиснуте з обох боків, з півдня і півночі, лісистими горами. На темно-синій поверхні водоймища не було жодної зморшки, як на відшліфованому мармурі, і тяглося воно далеко-далеко вглиб Карпат. Лісовоз деякий час рухався по самому берегу високогірського штучного озера — тінь машини безшумно пливла по прозорій до дна п'ятнадцяти-метровій товщі води.

Шосе розгалужувалось: головна дорога йшла в гори, до перевалів, а підсобна — на склад лісових матеріалів. Ступак повернув машину до розвантажувальної естакади.

Чотири молодих вантажники в домотканих куртках і шароварах, в шкіряних сиром'ятних постолах сиділи на обчищеній від кори буковій колоді і, розклавши на колінах вузлики з домашніми харчами, снідали.

Ступак зупинив біля них машину, зняв кепку.

— Здоровенькі були, карпатські моряки! Ну, як на вас впливає клімат нового моря?

— Нічого, — відповіли вантажники. — Живемо тепер, як риба у воді.

— Воно й видно з першого погляду. — Ступак спустився до озера, зачерпнув з нього долонею, припав до; води губами. — Добррряча! — крякнув він, повернувшись до вантажників. — Кращої не пив ні в Альпах, ні на Балканах, ні в Дунаї, ні в Берліні. Богатирська вода! Радянська вода!

Витираючи рукавом комбінезона губи, вийняв портсигар і ще раз, тепер з іншого, східного боку, сфотографував греблю і гідростанцію.

Волошенко і Тюльпанов, притаївшись у чагарнику, на обочині верхньої, головної дороги, стежили за шофером лісовоза.

— Знову закурив? — усміхнувся Волошенко. — Цікаво, як побачить важливий об'єкт, так йому відразу курити хочеться. Можеш, товаришу Тюльпанов, пояснити з наукової точки зору цей таємничий рефлекс?

— Можу! Він, напевно, спеціально надресирований вивчати важливі об'єкти.

— Згоден! А яка твоя думка відносно портсигара? Чи не здається тобі, що це не тільки портсигар, а й фотоапарат?

— Фотоапарат?

— Добре було б потримати в руках цей портсигар, помацати його пульс. Як, Тюльпанов, не заперечуєш?

Лісовоз тимчасом розвантажився над естакадою і повільно піднімався по дорозі, прокладеній на території гідростанції. Виїхавши на магістраль, він збільшив швидкість і покотив по карнизу кам'яної гори над водоймищем. Ступак уже був байдужий до краси «Карпатського моря»: він зробив усе, що йому треба. Задоволений собою, він весело вдивлявся в шосе і насвистував «Нам не страшний сірий вовк, сірий вовк». Обігнувши Червоні скелі, він побачив на дорозі, за крутим поворотом, двох прикордонників, які котили під гору мотоцикл. Ступак різко загальмував. Привітно посміхнувся, вийшов з кабіни:

— Здорові будьте, земляки!

— Бажаємо здоров'я, — зніяковіло відповів Волошенко, витираючи спітніле обличчя.

— Виходить, те саме лихо! Знову не працює твій мучитель?

— Як бачиш. Поїхали водоймищем полюбуватись і, не доїхавши, випустили дух, повернули голоблі.

Ступак клацнув портсигаром, запропонував прикордонникам цигарки.

Кинувши портсигар на підніжку лісовоза, Ступак вийняв з-під шоферського сидіння ключі, викрутку, запасні свічки і приступив до ремонту мотоцикла.

Нікельований, блискучий портсигар притягав до себе Волошенка. Він тихенько, бочком, вважаючи, що робить це непомітно для шофера, наблизився до портсигара, взяв його і почав квапливо роздивлятися.

Міняючи свічки в циліндрах мотоцикла, Ступак помітив, що прикордонник зацікавився його портсигаром. Це його страшенно схвилювало, але він і виду не подав.

Захоплений своїм дослідженням, Волошенко натиснув кнопку, і портсигар дзвінко клацнув, що страшенно збентежило прикордонника.

— Що, сподобалася моя цяцька? — спокійно посміхаючись, запитав Ступак.

— Так, цікава річ. Люблю сюрпризи. Не продаси?

— Що ви? Хіба друзям продають? Бери так, дарую.

Волошенко крадькома перезирнувся з Тюльпановим.

Вони нічого не розуміли.

— Подарунків не приймаю, — сказав Волошенко. — Але тимчасово цією дивовижною дрібничкою можу скористатися, перед дівчатами покрасуватися.

— Що ж, красуйся. Бери… Готова твоя кляча. Заводь! — Ступак відійшов від мотоцикла, витираючи ганчір'ям замащені руки.

— Беру. Дивись, не мучся. Поверну цілим і неушкодженим. — Волошенко поклав у кишеню портсигар і, осідлавши мотоцикл, натиснув ногою на стартову педаль. Мотор відразу ж ритмічно запрацював. — Ну й чаклун ти, земляче! Величезне тобі спасибі! Бувай здоровий, рости великий. А щодо цяцьки, ти все-таки не турбуйся. Щасливо залишатися!

Волошенко помахав рукою і поїхав. Тюльпанов сидів на багажнику, тримаючись за ремінь свого товариша.

Хвилин через п'ятнадцять, від'їхавши на чималу відстань, Волошенко зменшив швидкість, звернув на обочину і зупинився.

— Дослідимо, — сказав він, виймаючи подарунок Ступака. — Не терпиться.

Розібрали портсигар на частини до останнього гвинтика і не знайшли того, на що сподівались. Це був не фотоапарат, а справжнісінький портсигар-запальничка. В кишені Ступака завжди лежало два портсигари, один звичайний, а другий — з вмонтованим у нього фотоапаратом. Побачивши, що прикордонники серйозно зацікавилися ним, він підсунув їм звичайний портсигар. Чи покинуть тепер прикордонники цікавитися ним? Ступак був досить досвідченим лазутчиком, щоб обдурювати себе. Ні, звичайно, не перестануть. Якщо вже він викликав у них підозру, то рано чи пізно вони постараються докопатися до його серцевини. Погано складаються справи. Дуже погано. Треба попередити «Хреста» і тікати за кордон.

З того часу, як Ступак з'явився в Яворі, за ним було встановлено постійний нагляд. І тому його зустріч не могла залишитись невідомою для Зубавіна і Шатрова, не могла їх не схвилювати. Тепер уже не можна було залишати лазутчика на волі. Він повинен бути арештований, і якомога швидше.

… Витискуючи з лісовоза все, на що той був здатний, Ступак спустився в Явір. На околиці міста, перед шлагбаумом залізничного переїзду, машину зупинив автоінспектор. Перевіряючи документи, він знайшов, що путівка неправильно оформлена, і запросив шофера в будку чергового по переїзду, щоб скласти акт. Нічого не підозріваючи, Ступак пішов слідом за автоінспектором. Переступивши поріг будки, він опинився перед озброєним синьооким майором.

— Ви арештовані, — об'явив Зубавін.

На першому ж допиті шофер Ступак розповів, що він — Дубашевич, що нелегально перейшов кордон, що посланий у Явір розвідцентром «Південь» як підручний Джона Файна, що вже зв'язався з ним через Любомира Крижа.

Зубавін і Шатров вирішили арештувати всіх виконавців плану «Бізона».

Глава двадцять п'ята

Після полудня в магазин книготоргу зайшов запізнілий відвідувач, останній покупець дня. Багатьох корінних жителів Явора Криж добре знав. Людину, що переуступила поріг магазина, він бачив уперше. Іншим разом, в розпалі торгівлі, серед покупців біля прилавка, Криж не звернув би на неї особливої уваги. Зараз же він з цікавістю роздивлявся її і, розважаючись, гадав, хто вона така. «Вчитель чи бібліотекар, — вирішив Криж, — з колишніх офіцерів». Цей покупець був високим на зріст, Плечистим, з військовою виправкою, що кидалася в вічі, незважаючи на цивільний костюм. Добродушне, м'яке обличчя чисте, вздовж і впоперек помережане тонкими зморшками. Погляд світлих очей на диво спокійний, довірливий, такий, що давно, видно, звик дивитися на світ безтурботно, по-дитячому. Криж мимоволі, від нічого робити, звернув увагу і на великі, дужі руки покупця, на його вузлуваті пальці, на одному з яких жовтіла старовинна обручка.