Над Тисою

— Ну, тепер, коли всі труднощі залишилися позаду, можна і закусити чим бог послав. — Іванчук вийняв з-під сидіння залізну скриньку і, сівши прямо на вугільному лотку, почав вечеряти. Його приклад наслідував і Микола Довбня. Лисак дивився, як помічник і кочегар апетитно уминали білі пироги, запиваючи їх молоком: йому самому не хотілося ні їсти, ні пити.

З грізним залізним гуркотом, стрясаючи гори, оповита хмарами і димом, розбризкуючи з-під гальмових колодок іскри, вирвалася «Галочка» з другого тунелю і понеслася по вузькому карнизу, вздовж прямовисної, засипаної снігом гори.

Промайнув вогник семафора, поїзд зупинився біля пристанційного стовпа з привареним до нього залізним щитом. По білому полю — великі чорні літери: «Увага! Перезарядка гальм!»

Олекса нахилився до радіоапарата:

— Говорить тринадцята! Перевал перемахнули благополучно. — Він подивився на годинник. — Поки що зекономили дев'яносто хвилин.

— Спасибі, товаришу Сокач. Завдяки вашому рейсу я пропустила в гори зверх графіка два поїзди. Яка у вас на Верховині погода? — спитала Королевич.

— Сніг, мороз.

— А в нас зовсім весна, — сказала вона і, судячи по голосу, посміхнулася. — Ще раз спасибі!

Сокач висунувся у вікно, жадібно, відкритим ротом хапаючи свіже повітря:

— Верховина!..

Зацікавлений схвильованим голосом машиніста, Лисак підійшов до вікна, глянув ліворуч, потім праворуч і мовчки повернувся на своє місце. Нічого він знов не побачив такого, чим можна було б захоплюватись.

Андрій народився тут же, в Карпатах, виріс серед цих гір, але не відчував ніякої любові до рідного краю. Він навіть не знав як слід його географії, його особливостей. Він знав, що Рахів знаходиться на гуцульській Верховині, що в Ясинях виробляються чудові кустарні вироби, що в Сваляві багато мінеральних джерел, що Берегове знамените великими виноградниками і добрим вином, що в Хусті дешеві яблука. Вище подібних інтересів він не підіймався. В нього ніколи не виникало бажання подивитися з гори Говерли на схід сонця, побувати в заповідному Оленячому урочищі чи на полонинах, коли там починається «веснування».

Сокач узяв ключа, спустився вниз, на скрипучий, білий від снігу мох. Усе навколо біле: близькі шатра гір, ліси, величезні валуни, телеграфні проводи, стрілки, хобот водорозбірного крана, шпали, рейки, дахи будинків. По-нічному виглядали тільки чорні ручаї, що бігли тепер услід за поїздом, а не назустріч йому, як до тунелей.

Так тихо на пустинних коліях, що чути глухий говір гірських потоків.

Гарна була ранкова рівнина, оповита непроглядним туманом. Очей не можна було відірвати від голих букових лісів, від землі, посипаної торішнім листям, від стрімких зигзагів Кам'яниці, від хмар, що клубочилися під колесами поїзда, від гірського весняного сонця. Але ще красивіша оця нічна Верховина, закутана в пухнастий сніг, скута морозом і піднесена до самого неба, до яскравих великих зірок. Як схоже все це на те, чим сповнена душа Олекси!

— Ого-го-го!

Олекса стояв на обочині залізниці, на чималій відстані від паровоза, широко розкинувши руки і гогочучи на всю силу легенів. Вушанка збита на потилицю, білявий чуб присипаний снігом.

— Що таке, Олексо? Що трапилось? — підбігаючи до друга, стривожено спитав Василь Гойда.

Сокач відповів словами пісні:

— Верховино, світку ти наш!..

Гайда зрозумів Сокача:

— Еге, світло таке, що осліпнути можна.

Василь став поруч з Олексою, милуючись Карпатами. Друзі довго мовчали. Потім Гойда спитав:

— Ну, як твій практикант? Нічого не фотографує, не записує?

— Начебто ні, а там хто ж його знає. Перевіримо.

Гойда кивнув головою.

Глава двадцята

Поки Андрій Лисак підіймався на Верховину, в його домівці на Залізничній ішли великі приготування. Чорна Марія варила, пекла, смажила, а Марта Стефанівна закуповувала в «Гастрономі» горілку, пиво, копчення, сири, цукерки. Питва і їжі припасалося з таким розрахунком, щоб вистачило не лише на своїх домашніх, але й на всю бригаду комсомольського паровоза. В цей день Марта Стефанівна, з головою зайнята клопотами на кухні і в продуктових магазинах, не торкалася до сантиметра і машини і не приймала нікого з своїх замовниць, але все-таки для однієї замовниці, хоч та і не користувалася особливою симпатією кравчихи, їй довелося зробити виняток. Це була знаменита виноградарка з колгоспу «Зоря над Тисою» Герой Соціалістичної Праці Терезія Симак.

— Дамо і цій поворіт від воріт? — спитала Марія, побачивши через кухонне вікно Терезію, яка входила у хвіртку.

— Е ні, запрошуй! Та привітніше! — Марта Стефанівна зняла фартух куховарки, швидко причепурилася і пішла назустріч Терезії.

Марія здивовано подивилася на хазяйку, не розуміючи, чим пояснити її інтерес до цієї скромної замовниці.

Марта Стефанівна недарма зраділа появі Терезії Симак. Якби дівчина сьогодні не прийшла до неї, вона завтра знайшла б спосіб заманити її до себе. Справа в тому, що дружок Марти Стефанівни, Любомир Криж, доручив їй якнайскоріше зв'язатися із знатною колгоспницею і обережно, застосовуючи всю жіночу хитрість, як він сказав, випитати у дівчини, чи виходить вона заміж за демобілізованого гвардійця Івана Бєлограя. Якщо ж не виходить, то чому. Марта Стефанівна не спитала у Крижа, навіщо це йому потрібно: вона була навчена не ставити ніяких запитань.

— Здрастуйте, серденько, здрастуйте, красуне! — співучо, як звичайно, коли хотіла влізти кому-небудь в душу, промовила вона, простягаючи Терезії руки, внизані браслетами. — Несподіваний гість, зате бажаний. Дай я тебе поцілую. — Вона стиснула пахучими долонями голову дівчини, увінчану подвійним рядом туго заплетених світлих кіс, торкнулася напомадженими губами до її смаглявого лоба. — Поздоровляю з щасливим одруженням!

Терезія замахала руками:

— З яким одруженням, Марто Стефаиівно? Що ви!

— Тобто як — «з яким»? Хіба ти не вийшла заміж?

— Ні. Кому я потрібна така… рудоволоса та чорношкіра!

— Ну, не прибіднюйся, красуне! Другої такої немає від Явора до Ужгорода. Недаремно до тебе за тисячі кілометрів прилетів гвардійський орел. Як його! Здається, Іван Бєлограй? Чула, чула!.. — Марта Стефанівна закурила і, не зводячи з Терезії очей, ніби милуючись нею, спитала: — Чого ж він не жениться? Так прагнув, так летів до своєї голубки, а тепер… не поспішає.

— Марто Стефанівно, та що ви кажете? Іван Бєлограй зовсім не до мене приїжджав, а так… подивитися на закарпатців. Воював він на нашій землі, поранений, першим орденом тут нагороджений.

Марта Стефанівна була щиро розчарована:

— Виходить, вигадали люди ваше кохання? Жаль! Скажу по совісті, Терезіє, тобі пора заміж. Та ще як пора! Ще з рік у дівках походиш — і не дочекаєшся чоловіка. Не лови гав, дівчино! Хапай бика за роги. Я б на твоєму місці цього самого гвардійця зразу оженила б на собі.

Терезія засміялася:

— Та як же його ожениш, коли він злякався мене, як чорт ладану? Марто Стефанівно, невже я така страшна?

— Мабуть, плаття на тобі було просте, не моєї роботи, от і злякався. Нічого, ми швиденько влаштуємо цю справу. У мене для тебе таке фасонне платтячко приготовлене, що проти тебе не встоїть жоден орденоносний гвардієць.

Терезія зітхнула, і на її насмішкувато-веселому обличчі з'явився сумний вираз:

— Пізно вже, Марто Стефанівно.

— Чому? Скільки тобі років? Мені ось незабаром п'ятдесят стукне, і то не вважаю, що пізно, не втрачаю надії на доброго чоловіка.

— Та я не про роки. Не з'являється більше мій гвардієць. Прийшов, подивився, поговорив — і як у воду канув.

— Зник? Не має він на це ніякого права. Знайдемо! Де він працює?

— Слюсарем у депо працював. Кажуть, звільнився, поїхав.

— Зовсім?

Терезія кивнула і опустила голову.

Марта Стефанівна в душі раділа, що так вдало, не викликавши ніякої підозри, виконала завдання свого владики. «Любомир похвалить мою спритність», само-вдоволено подумала вона, але на її щедро вкритому косметикою обличчі радість не відбилася. Навпаки, воно було серйозним, материнськи-співчутливим.