Маріупольський процес

Історії були прості, брутальні й чуттєві. «Оце б тебе завалити зараз у посадці…» – далі йшло кілька відвертих подробиць, Валька повторювала їх, повернувшися з міста, з удаваним обуренням. «Ото нахаба, – пускала очі під лоба. – Випадковий зустрічний. Отак просто на зупинці й запропонував, прикинь!» Своїми сумнівними трофеями вона щедро ділилася з багатьма, у першу чергу з Ольгою, ще й у присутності Вітька й Сашка. Їхні палаючі вуха їй не заважали, навпаки. Хлопці, слухаючи, гиготіли, давали поради, що варто було відповісти черговому вуличному кавалеру.

«“У такі цицьки зануритися б своїм великим носом – а там хоч би й задихнутися, не шкода!” Як тобі зізнання?» – повідомляла Валька. – «Це хто таке казав?» – запитувала Ольга. – «Якесь одоробло у райцентрі, – підхоплювала Валька, – очі на мене вилупив, а тоді й видав».

Валька старша від Ольги на шість років. Стигла сливка у самому соку, перезріла дівка – за сільськими мірками, а життя розділити ні з ким, щойно хтось намалюється поруч, як, скориставшись її готовністю до змін, за кілька днів вже й дає задньої.

У Вальчиних переказах чоловіки виглядали сексуальними велетнями, які безсоромно озвучували свої невибагливі еротичні вигадки. «У черзі стою, – хвалилася вона, – чую шепіт: отак би взяв твою задницю двома руками й прилаштувався зі спини».

При Ользі ніхто такого Вальці не говорив, а може, вона просто не чула. Але вважала, що у такий нехитрий спосіб виявляло себе у Вальці безневинне бажання подобатися чоловікам. Сусідка нестримно вигадувала нові випадки з непристойними пропозиціями та двозначними натяками від знайомих і незнайомців. Нікому не роблячи зла, вона поринала у брутальні фантазії – свої чи чужі, вже не мало значення.

Подумки Ольга виправдовувала Вальку: та прагнула земного кохання, хотіла вийти заміж, народити дітей, а доля її розчаровувала повсякчас, проте не збивала з узятого курсу. Натомість прізвисько Валька-Самореклама ходило за нею, як тінь сонячного дня.

Одного дня Валька здивувала Ольгу – не так тим, що дала відкоша, і кому – Бучі! – як тим, що навіть не згадала про ту коротку розмову. Того дня Вітьок із Сашком спішили до старого «жигуля» біля воріт (це невдовзі у них з’явилися іномарки, «відтиснуті» у тих, хто не хотів воювати за ДНР). За кермом сидів незнайомець, Буча спостерігав із пасажирського місця у прочинене вікно, як Валька несе у фартусі торішні горіхи, наближається до сусідських воріт, береться за клямку хвіртки. Ольга чула з-за паркана Бучин голос, уривок грайливої, доволі безневинної фрази, і відповідь Вальки: «Якщо кожному давать, поламається кровать».

Валька нічого їй не розповіла про цю зустріч, хоча це було б у її стилі – додати кілька колоритних деталей до реального діалогу. Натомість, коли у розмові спливло ім’я Бучі, Валька цвиркнула вбік:

– Гидота!.. Чула, як він свою Жульку вбив?

Ольга чула. Весною до безпородної собаки Бучі занадилися довколишні кобелі. На город забігли, щось там потовкли. Буча від того впав у нерви, зачинив Жульку у сараї, а тих кавалерів різнокаліберних розігнав пострілами. Пси повтікали, але за кілька годин знову прибігли. Ось тоді Буча й оскаженів, запхав Жульку у мішок, заніс у бур’яни і привалив шлакоблоками. У заростях амброзії виріс помітний кам’яний терикон. Баба Галя зі свого городу бачила, як це узвишшя ще з годину рухалося – терпляча Жулька довго мучилася, перш ніж померти.

У Вальки Буча викликав огиду, чи не єдиний з усіх чоловіків навколо. Здоровий, нічогенької такої зовнішності чоловік, «не алкаш, не дебіл», чомусь саме він був їй настільки неприємний, що вона обминала його десятою дорогою.

9

У прохолодному затишку кімнати – ледь чутні звуки: баба крекче, бурмоче щось нерозбірливе. Вікно від сонця затулене блакитним папером, це залишки шпалери від минулорічного ремонту. Повітря трохи затхле, хоч Ольга щодня опівдні прочиняє двері навстіж, запускає сонячне сухе знадвору. А вікна тут ніколи не відчиняли, шибки маленькі, назавжди втулені – ще дідом! – у прорізи стін. На літо у шибці виймають кватирку з учнівський зошит завбільшки, залишають малий отвір назовні, затягують капроновою сіткою від мошкари. Так було завжди, скільки Ольга себе пам’ятає.

Вона розуміє бабине кректання, її жести. Коли бабі Ані відбирає мову, вона промовляє очима, руками, невиразним бурмотінням. Ольга й без прохань знає, що треба. Клейонку, складену навпіл уздовж – під бабу, спочатку половину, тоді другу, обережно перекладаючи сухеньке неслухняне тіло з боку на бік. Що б робила, якби баба залишалася огрядною, як колись?

Намилює махрову рукавичку, – рухи впевнені й квапливі – розказує вголос, що робить. Так розмовляють з малими нерозумними дітьми. Так бабуся колись заспокоювала маленьку онуку примовками, а тепер вони помінялися місцями, змінилися й сенси, бо тоді усе було навпаки: мала дитина росла, із кожним днем ставала більш самостійною, а тепер баба, втрачаючи сили, щодалі більше узалежнюється від того, хто поруч.

Ольга говорить до неї, що-небудь говорить, аби та чула її голос. Це лише перелік дій, констатація щойно зробленого та плани на найближчі хвилини: от і все, у памперсі тобі буде сухо, молодець… Зараз візьму самогону, поверну тебе, розітру тобі спину…

Аби голос звучав. Бо часом баба боїться тиші.

Мутні сльози збігають тоді побриженими щоками, залишають вологі сліди. Згодом, коли у голові їй розвидниться, вона не пам’ятатиме своїх сліз, своєї безпорадності.

Помита, чиста, задоволена – зараз засне. Ольга виносить воду, повертається до їхньої спільної тепер кімнати.

Баба Аня сидить, спустивши білі ноги з ліжка.

– Вийду подихаю, – каже вона тихо, вимовляючи кожне слово. – Поможи мені, бо всі вже пішли, а я заслухалась… Так добре співали дівчата…

– Які?

– Та з бригади ж. На сцені. Че-ерез ро-ощи шу-умные-е, – тоненьким голоском заводить баба Аня, – и поля-аа зеле-еные… Дай руку, встати хочу… Вы-ышел в сте-епь доне-ецкую…

– Бабо Аню, де ми є?

– У клубі. Чи тобі повилазило?

Дзвінок.

Мама телефонує. Ольга в трубку: алло! Притисла мобілку до плеча, а руки працюють, взувають бабині набряклі ноги у капці. Шкода, каже мамі, ти на секунду спізнилася. Концерт тут був, ану почекай. Бабо Аню, що ти співала зараз? «Через рощи шумные…» Ну давай, ба! «Вышел в степь донецкую…»

Баба Аня мовчить.

Шкода.

У мами в голосі тремтливі інтонації, ми тепер, каже, ні туди ні сюди. Застрягли на якійсь базі відпочинку. Лікар каже: це добре, відпочивайте. Поки Артем не зміцніє після операції, нікуди не потикайтеся. А тут усі свої, усі з Донбасу. Переселенці-біженці. Додому тягне – страх, так би залишила Ксюшку з дітьми – і до вас. Як ти там, моя чаєчко?

Ніколи мама Ольгу так не називала, хіба давно, ще в дитинстві. Чаєчка, казала, курочка. Смішно згадати. Серце щемить.

Пішки би додому йшла, каже мама. Але поки одні блокпости проїдеш, поки інші проминеш, якась біда та й станеться.

– А на базі що? – перепитує Ольга. – На базі відпочинку, – уточнює.

– Тут загалом непогано, – каже мама, – постіль чиста… Годують, правда, так собі, але ми не голодуємо. Як там баргарон? Як город? Як баба? Терпи, моя чаєчко, ще трошки, і усе владнається…

Зовсім непереконливо вона усе це пробурмотіла і наче вдавилася, передала телефон Ксюшці. Плаче…

Сестра занадто бадьоро відрапортувала: щойно з обіду, макарони, котлети, компот, діти бігають, їх тут багато – дрібноти й підлітків, усі разом грають у футбол… Артемко в окулярах, одне око заклеїли. Не біда. Від дітей страху набирається. Ті усі перелякані, вночі пісяються. Учора злива була, як гримнуло – діти у крик. Янка, на них дивлячись, теж; вчепилася мені у шию, вголос ревла. Ми ще тут посидимо, ага? Ти ж там справляєшся?

Ольга скучила за ними усіма, особливо за племінниками. М’які іграшки – уся спинка дивана ними заставлена – нагадують про них повсякчас: Губка Боб, козенятко Роберт, песики, овечки…