Страница 10 из 10
Вітьок від дитинства був сердечником. Його у другому класі возили до районної лікарні, і потім ще не раз. Діагноз Ольга запам’ятала одразу – пролапс мітрального клапана. Пізніше наче нічого, переріс свою хворобу.
– Давай, давай, – підбадьорював товариша Сашко.
– Хто витримав це випробування, той не злякається, не побіжить у реальному бою, – тим часом виголошував, походжаючи, Буча. – Хто подолав свій страх під землею, той опанує його й у реальній небезпеці. Третього діставайте!
Вітьок підніс ногу, вибираючись із могили, переступив з м’якої землі на тверду, закашлявся. Заходився підстрибувати й розмахувати руками, розігріваючи закляклі м’язи та суглоби. До нього приєднався перший відкопаний. З обидвох сипалася земля. Хлопці тим часом витягували на поверхню третього.
Ольга розвернулася й пішла геть. Ніхто її не помітив.
Стишене: «Ром! Ромко!» Озирнувся на голос – із дверей гаража, весь у мазуті, усміхався Шарапов.
Шарапов! Зробив кілька кроків назустріч, рвучко обійнялися. Шарапов тримав руки розведеними, піднятими вгору, щоб не замастити Романа. Відступив, показав жестом: сюди! Зник у напівтемряві. Після залитого сонцем подвір’я Роману здалося, що у гаражі темно, а тоді очі призвичаїлися. Побачив напіврозібраний «ніссан» – нутрощі на долівці.
– Якби що – ти м-мені доп-помагаєш винести цей розп-предвал, – Шарапов усміхався, показуючи відсутність кількох зубів. Через усю брову проходив багряний шрам, ділив її надвоє опуклим рубцем.
Шарапов не загикувався раніше.
– Живий, Одеса!
– Такі да! І ти, слава Богу, живий. Ох, б-брате, який я радий. А Валік… знаєш?…
– Знаю.
– І П-петрович…
– Знаю…
Помовчали, опановуючи себе.
– То ти тут, у гаражі?
– Як бачиш.
Шарапов говорив упівголоса, загикуючись, поспішаючи.
– Вони машини у людей віджимають, гроблять їх на раз-два, не шкодують, а чого? – не своє ж… а тоді збирай їм, ремонтуй, і то негайно, на вчора. А те, що вже не відновлюється, доводиться різати на брухт. Та нічого, я цим і в Одесі на прожиття заробляв… А ти де? Куди тебе?…
– Підлогу міняю тут неподалік. Наші про нас знають?
– Знають. Мені вдалося п-подзвонити. Тут один є нормальний, дав свою мобілку на хвилинку. Я про тебе, щоправда, нічого нап-певне сказати не міг. Наче живий, сказав. Який я радий, що ти живий, Ромку!
– Я лише сьогодні допоміг обід привезти. А так не відпускають нікуди.
– Сьогодні дивина якась, нікого немає, а так вони весь час тут ошиваються… Хоч хтось та є…
Шарапов ще встиг розповісти, яка тепер йому лафа, тепер, коли вони побачили, що він у ходових січе, а перед тим били страшно, усе тіло чорне від побоїв. І плівкою зв’язували, знаєш про таке? Пакувальною, прозорою. Отак руки до тіла і стискають, обмотуючи у кілька шарів, міцно-міцно, не продихнути… Нічого, з Божою поміччю витерпів…
Роман дивився на Шарапова, ані слова із себе видушити не зміг, лише сковтнув клубок у горлі.
Зараз би нікому на думку не спало цього хлопця назвати Шараповим. Не схожий він був тепер, щербатий, з поділеною навпіл бровою, на Володю Шарапова з «Місця зустрічі…».
– Гей!
Одночасно повернулися на жіночий голос. У прямокутнику дверей, на подвір’ї, Ольга позирає праворуч-ліворуч, брови супить.
– Гей! Де ти? – знову, не надто голосно.
Роман обійняв Шарапова і вийшов, накульгуючи.
– Він допоміг мені розпредвал занести, – Шарапов йшов слідом, витираючи руки промасленою шматою, потім тицьнув її Романові. Той узяв, вимастив собі пальці мазутом. Щоб зайвих питань не виникало.
11
Стріляли з північного сходу, а вибухи було чути з того боку, де кілька днів тому підбили «газельку» Романа. Спросоння Роман зіскочив на ноги, забувши про кільце на нозі. Снаряд бахнув, розірвався, не долетівши до пагорба за балкою, розніс у щепи розлогий кущ, здійняв у повітря фонтан землі. Роман затулив руками вуха. Він бачив у півока, як Ольга тягнула з хати бабцю – та застрягла у дверях, вчепившись кістлявою рукою в одвірок. На обличчі не страх, а роздратування, злі слова злітають із сухих тонких губів. Бабуся впиралася, не хотіла йти.
Повітря гойднулося, ляснув гігантський батіг – і пішов свист за свистом, спалах за спалахом, вибух за вибухом. Далі, далі, далі…
Це тривало з півхвилини, хоча здавалося – безкінечно. А через коротку паузу – нова порція снарядів. Рвонуло ближче, у вухах дзвін, посипалося на голову якимось порохном, дрібними гілками, камінцями. Роман втиснувся у траву під сітчастою огорожею – нема куди подітися. Пекло все ближче, нікуди не втечеш. Молися й чекай, пронесе-не пронесе.
Смикнулася нога.
Осколок?!..
Ні. Дівчина. Стоїть на колінах, намагається встромити ключ у шпарку на кільці, руки танцюють. Їй це ніяк не вдавалося, лише тремтіла під свист та близькі розриви снарядів. Нарешті металева пастка розчахнулася. «Швидше!» – побігла попереду, Роман за нею, припадаючи на ногу. Із гуркотом покотилося відро, що трапилося на шляху. Сині двері погребу. Туди!
Кам’яними сходками – донизу, гуп-гуп-гуп-гуп – у прохолоду погребу, у незнищенні запахи минулорічної картоплі, що давно закінчилася, залишивши спогад, всотаний у цемент.
Яким же затишним, яким надійним видався цей холодний погріб, з його павутинням у кутках, рядами порожніх банок та кількома повними (баргарони у власному соку) на дощаних поличках уздовж стін. Баба Аня у старому продавленому кріслі, двійнику того, що надворі під деревом завше стоїть. Уже спокійна, наче у наметі, накрита брунатною ковдрою. Віхтик сірої вати вистромився з дірки. Дві кицьки у ватяних заглибинах знайшли собі прихисток. Поруч із кріслом – триногий табурет.
Напередодні, спускаючи Романа з ланцюга, Вітьок хвалився, що дехто завдасть «кому треба» жару. Є чим залляти сала за шкіру, – докинув, замикаючи згодом кільце на нозі. От і заливають, щоправда з похибками, не шкодуючи своїх. Ми, хвалився Вітьок, ще Маріуполь відіб’ємо!
…У цьому тісному підвалі Ольга помітила, що друге око полоненого вже визирає на світ з-поміж різнобарв’я синця. Роздивилася на колір очей полоненого. Синій. Не приглядалася надворі, а при світлі благенької лампи побачила. Він глянув на неї знизу вгору – сидів навколішки, ні до чого не притуляючись. Прислухався до звуків знадвору. Ще раз зиркнув. Чого вона радіє, чого усміхається?
– Була така пісня про очі волошкові… – Ольга посовалась на кульгавому табуреті, кахикнула – й проспівала рядок, узявши занизько, голос здригнувся наприкінці: – «Ой ви очі, волошкові…» – засміялася. – Співачка з мене ніяка… Я у дитинстві думала, що очі волошкові – це сумні очі, як у нашого волошка…
До кого вона зверталася? Говорила наче до них обох. Баба щільніше затулилася ковдрою, сховала голову у подобу високого коміра. Черепаха черепахою.
– Хто такий Волошок? – запитав Роман.
– Ну ти даєш!.. Волошок, маленький баранчик… Чи у вас вони якось по-іншому називаються?
– Маленькі баранчики?… – Він слухає, що там, нагорі, а її слова сприймає неуважно. – Не знаю. І що там з тим баранчиком?
– Нічого. Я була впевнена, що очі волошкові – це очі маленького баранчика, тобто сумні. Лише згодом зрозуміла: це очі кольору волошки.
Нагорі запала тиша.
– Угу, – сказав Роман.
За півхвилини повернувся до теми:
– По радіо співали?
– Ну здрасьті, – сказала Ольга. – І у клубі. І за столом. Усюди.
– А «Ой мороз, мороз…»?
– Цю теж. Чого ти чіпляєшся? Тільки ви на заході правильні пісні співаєте?
– Та ні, не зважай. – Роман підвівся, розім’яв затерплі ноги. Голову тримав похиленою, маківкою майже впирався у стелю. – Трохи здивувався.
– Здивувався він! У мого діда знаєш яка пісня була улюбленою? «В косі лєнта голуба».
– Ма-ару-ся-аа, – несподівано озвалася тоненьким голосом баба Аня зі свого кокону, завела пісню, чітко вимовляючи кожне слово: – раз!.. два!.. три!.. калина чер-рвоная, дівчина в са-аду ягоди рвала… – Співачка навіть голову вистромила й шию витягла. – Але він любив лише один рядок. Сто разів поспіль: «В косі лєнта голуба…» – і роби що хочеш.
Конец ознакомительного фрагмента. Полная версия книги есть на сайте ЛитРес.