Маріупольський процес

Ближче до ночі курортнику стало погано, його лихоманило, лежав, скрутившись, не міг підвести голову, наче це не він вдень так жваво провадив розмови. Ольга накинула на нього ковдру і батьків ватник. Торкнулася чола. Температура під сорок.

– Гей… – поторсала за плече.

Він слухняно ковтнув таблетку, запив водою. Було чути, як клацають зуби до скла.

– Віть, що таке «дик» англійською? – запитала Ольга у хаті.

Вітьок збирався до хлопців, на чергування, складав що треба до сумки «Адидас».

– А хрін його знає, – відповів, зупинившись, думаючи про своє, – здається, «дикий», щось таке… Ось тобі ключ від наручників, про всяк випадок. Багато тобі від нього користі?… – і, не дочекавшись відповіді, зробив висновок: – Правильно батя казав: послухай жінку й зроби навпаки!

6

Історія з підлогою вже від початку заповідалася як затягнутий серіал без кінця. Одного дня, коли Ольга мила долівку у спільній із сестрою кімнаті, поріг просів під руками – збоку, під одвірком, куди не ступають. Ольга не повірила власним відчуттям, натиснула ще раз – дерево подалося, наче губка, навіть ум’ятина від долоней залишилася. Що ж це таке?

І у кутку кімнати, під стіною, дошка була рухливою й пористою.

Вітьок чухав потилицю: дивина… За кілька днів підлога зробилася ворушкою, підступний гриб працював швидко, перетворюючи дерево на порохно, розкидаючи плетиво руйнівних ниток тепер уже по всій основі кімнати.

Покликали діда Петра. Він віднедавна з Вітьком не дуже спілкувався, обминав його, але до хати прийшов. Сказав, посмикавши себе за волохате вухо: е-е-е, де ж ви його підчепили? Це ж гриб власною персоною. Ця зараза вже як вчепиться, то усі підлоги у хаті виїсть до останку – провалитеся до чортів собачих. Чим швидше позриваєте підлогу, тим краще. Уже зривайте, не зволікайте, поки гриб не перекинувся на інші кімнати.

Дід Петро обстукав підлогу по всій хаті, ставав на коліна, кректав, тріщав суглобами. Перекинувся кількома словами з бабою Анею. Поспішайте, попередив ще раз, бо пізно буде.

Брат із Сашком намучилися, розбираючи дошки, пересварилися не раз й не два, поприбивали собі пальці, але зробили. Закинули дошки подалі в бур’яни. А далі – ані руш. Довелося Ользі за діло братися.

Під стосом географічних контурних карт, майже чистих (колись випросила у вчительки), знайшла наполовину списаний зошит з хімії. Перевернула його, розгорнула з чистого аркуша і акуратним круглим почерком записала план дій, докладно розпитавши діда Петра. Він колись усе вмів і дотепер багато чого пам’ятав…

Пункт номер один. Вибрати землю більше як на півметра.

Пункт номер два. Випалити яму вогнем паяльної лампи.

Далі: залити соляркою,

засипати шаром каменю та піску,

вистелити клейонкою.

Зробити десятисантиметрову бетонну стяжку,

тоді шар пінопласту,

клейонку,

ще один шар бетону.

І аж тоді викладати нову підлогу з добре висушених дощок.

Поки Циклоп відсипався-одужував, Ольга подумки готувалася до хатньо-рятувальних робіт. Брату було байдуже. Не до того тепер, повторював, почекай.

– Вибрали землю? – запитав дід Петро, зустрівши Ольгу в магазині. Він там полюбляв сидіти за пластиковим подряпаним столиком із пляшкою пива, озиваючись до тих, хто у черзі. – Не вибрали? Дивіться, бо втратите хату…

7

Обережно повернула йому ногу, мовчки обробила ранку перекисом водню й зеленкою, підклала вати. Ну що з ним робити? Маєш собі помічника, тепер ще й з намуляною металом ногою.

– Що, боляче? – кидає на нього погляд. – А думаєш, нам не боляче?

Він здивовано дивиться на неї.

– Убиваєте за російську мову, катуєте, дітей розпинаєте. Думаєш, нам не боляче?

– Послухай… – Його ступня смикнулась. – Послухай, Ольго, так тебе звати? Тобі колись буде соромно за те, що ти зараз сказала.

– Ой-ой!

– Соромно. Тому що це неправда, це брехня несусвітня.

– По телевізору показували, – вона зібрала бинти, вату, підвелася. – І про київську хунту, і про карателів. Про фашистів зі Львова. Як у вас там головою ветерана війни у футбола грали…

– По телевізору показували?

– Розказували!

– Байки про укрів? Чули! Брехня! Думай сама. У вас он «тарілка» на даху, можете різні канали дивитися, а не одні й ті самі. І думати.

– Не розумію, – кидає йому Ольга, йдучи у літню кухню, за мить вертається.

– Чого?

– Не розумію, для чого ви прийшли на Донбас. Руки!

Він повертається до неї спиною, Ольга розв’язує йому руки (вона так убезпечується від можливих несподіванок, поки йому рану на нозі обробляє) й відходить на два кроки, тримаючи мотузку.

– Я, може, теж багато чого не розумію, – каже він, розтираючи зап’яcтки, – але знаю, що мине кілька місяців, а може, швидше, і принаймні на це запитання ти знатимеш відповідь – для чого ми сюди прийшли.

– …і хто вас кликав, – вона править своє, уже з кухні, наче не чує його.

– Мене не треба кликати захищати свою землю, – говорить він, обертаючись у її бік. – Я у себе вдома.

– І я у себе вдома, – вона знову стоїть в одвірку.

– Ми, – він робить акцент на цьому слові, – ми у себе вдома. І ти, і я.

Із-під паркана витикається морда Дика – він припав до землі, ледве протиснувся, дряпаючи землю, чіпляючись шерстю до краю гофрованої бляхи. Від пилюки, збитої з його спини, здіймається сіра хмарка. Дик радісно трюхикає до Романа, не повертаючи голови до кицьок, що розкинулися на осонні. Він знає: хочеш мати вільний доступ до свого господаря – не звертай уваги на улюбленців господині.

Роман запускає руку у шерсть на загривку собаки, той, облизнувшись, заплющує очі. Десь вже пообідав на стороні, чортяка.

– Ти б краще соковитискачку відремонтував, – буркоче Ольга. – Чи тільки патякати вмієш?

Інструменти у цих людей – ніякі. Хіба ж це інструменти – іржава викрутка, прямошліцева, одна-єдина, ще молоток і цвяхи, будівельні цвяхи одного розміру, великі, наче для парканних штахетин. І все, більше нічого. Соковитискачка радянська, ровесниця Романа, у них колись була така.

Ольга мовчить, не має настрою вступати в балачки. Підкреслено тримається на відстані.

Чути, як брязкотить посуд у літній кухні. Пташки пурхають у верховітті черешні, покльовують стиглі ягоди. Збите ними листя кружляє у повітрі. За сіткою гребуться, квохчуть кури. Пес посопує, лежачи на боці, задня лапа час від часу посмикується. Звуки села. Майже як у бабусі під Самбором.

– Хрестову викрутку маєте? – Роман до господині.

– Це яку? – вийшла до нього, на щоці борошняна смужка.

– Хрестоподібну на кінці.

– Немає, – буркнула, чогось сердита. Ще зовсім дівча.

– Хоч ніж дай.

– Счас! – глянула спідлоба. – Біжу і падаю.

Що за муха її вкусила?…

Дійшло. Ніж! Ножа вона йому не дасть.

– При тобі розкручу й віддам, – пояснив їй. – Самими ж пальцями нічого тут не зроблю…

Не відповіла, сховалася у літній кухні, заходилася мити газову плиту. Чого захотів – ножа йому! А він тим ножиком: чик-клац – та й відкриє замок на наручнику. Тобто наножнику. І втече. Ясно, що втече, хоч йому у голові й паморочиться, і обличчя перекривлене набряком. А то ще ножем у неї запустить.

Вона уявила собі, як ніж летить до неї, обертаючись у повітрі… Бррр… Але, якщо подумати, що це йому дасть? Для чого йому її різати-вбивати?

Присіла у куті перед тумбою з різними абищицями, занурилася мало не з головою у її нутрощі. Ніколи у них не було ладу з інструментами. Не глянувши собі під ноги, можна було перечепитися за покинутий на підлозі молоток. Або знайти його випадково, коли вже не треба, на шифері курника… Тому їй так запам’ятався охайний дерев’яний ящик з інструментами, бачений у сараї шкільної товаришки Наді Волошиної. Цвяхи, зібрані за розмірами у бляшані та пластмасові коробки. Молотки, долота, пилки – рядком на довгій полиці. І зараз, мабуть, там лежать. А Волошини замкнули хату й ворота, забралися до родичів у Бердянськ, подалі від дурдому, як сказала мама Наді. Їхні індокачки й город тепер сусідка глядить.