Страница 5 из 22
Нас було стільки, що вночі навколо плоскогір’я ойкоків палало більше вогнищ, аніж зірок над нами, а зірок ніхто не бачив, бо на землі було видно як удень.
На ранок ми з бойовими піснями рушили до бурої гори. Могутнє військо наступало з чотирьох боків стрімкими й нестримними, наче таран, колонами. Весь простір між ними заповнили ополченці. Вся Атлантида була там! Ми гукали «Ерро!» і йшли, рішучі й суворі, швидше, швидше, а потім побігли.
Напередодні я дуже хвилювався. Майже не спав і зовсім не снідав — шматок у горло не ліз. Але тепер я забув усі страхи. Біг у натовпі, розмахував палицею (бронзову сокиру засунув за пояс ззаду, щоб не заважала), і груди здавались мені тісними від напливу почуттів.
Спочатку, коли до гори було ще далеко, я бачив її всю, навіть зеленкуваті кулі біля її підніжжя. Але потім піт залив очі, і в них мигтіли спалахами то спини передніх, то їхні литки, то перекинуте небо в чорному дзеркалі під ногами; я плив крізь «Ерро!», наче крізь товщу води, і сам гукав, але не чув власного голосу, а через п’яти мені в тіло передавався тривожний гул.
Дедалі частіше почали зустрічатись пошматовані тіла атлантів. Деякі воїни ще жили й благали допомогти, але задні натискали, і, щоб не бути затоптаним, доводилось бігти разом з натовпом.
І раптом виявилось, що я вже біля підніжжя гори. Тіла атлантів лежали тут купами, ноги ковзали у піддатливому місиві, і я, не тямлячи, що роблю почав видиратися вгору й несподівано побачив перед собою круглий вхід; з нього саме випливала куля. Я навіть не встиг розглядіти її, не встиг вирішити, що робити — інстинкт був стрімкішим за думку, і палиця зі швидкістю блискавки розтрощила кулю вщент. Повітря навколо засвітилось, обличчя обдало жаром. Прикривши очі рукою, я ступив в отвір.
Півтемрява. Невелике приміщення: якісь дивні стіни — не дерево і не камінь, щось схоже на бронзу. «Тільки де духи взяли стільки бронзи?» — подумав я.
Зовні ревіння не вщухало. Насмілившись, я просунувся до отвору, що вів далі вглиб гори, пройшов ще кілька приміщень і опинився в непроглядній темряві. Тут би мені й повернути, але я крався вперед і вперед, поки раптом не оступився. Морок кинувся мені назустріч, наче глоргарл із засідки, і, падаючи, я подумав, що це кінець. Потім відчув м’який удар і здивувався, що живий. Ця думка була останньою.
2
Пам’ятаю: було важко дихати. Мені здалося, ніби я зчепився в барлозі із здоровенним кошлатим пута, і він навалився на мене. Кров ударила в голову, в руки й ноги; вони так обважніли, що мені було несила підняти їх, а зверху навалювався пута, і під його вагою прогинались ребра, і неможливо було зітхнути. Мабуть, я кричав, знепритомнівши, бо, коли прийшов до пам’яті, крик ще стояв у моїх вухах, а губи засмагли, як у бою. Тільки ніякого бою не було. Я лежав у невеличкій комірчині сам, з порожніми руками, палиця та бронзова сокир валялися в кутку. Збоку лилося м’яке світло. У мене вистачило сил тільки на те, щоб повернути туди голову. Там була дивовижна стіна. Вона слабо світилася. По ній пропливали білі клапті. Я пильно придивився і зрозумів: хмари…
Я лежав, безпорадно простершись на підлозі, тягар дедалі дужче здавлював, і мені здавалося, що я вмираю. А там, на ліловому полі, хмари все віддалялись, віддалялись і танули; збоку позначилась межа обвалу, і я побачив усю кулю, яскраво освітлену з одного боку й попелясто-сіру з другого, і ця куля все провалювалася кудись униз і назад, поки не стала схожа на м’ячик, і я, не розуміючи, але відчуваючи серцем, що коїться щось страшне, з жахом стежив, як вона все зменшується, все віддаляється. А тягар на мені зріс у десятки разів, так, що в мене запаморочилось у голові і кров пішла з вух і носа; та я все дивився й дивився, аж поки м’ячик перетворився на світну цятку, яка загубилася серед решти зірок, і, напевно, погасла… Я заплющив очі і знепритомнів.
Тільки значно пізніше я зрозумів, що тоді бачив Землю востаннє.
Коли я знову прийшов до пам’яті, невидимий пута зник, але тіло нило, змучене, виснажене, ніби побувало між жорнами. Дивовижна стіна світилася, мов трухлявий пеньок у передгрозову ніч. У дитинстві ми закріплювали такі голубуваті гнилючки в пір’ї капелюхів і вночі влаштовували походи: сяючі німби пливли поміж кущами ліщини, кружляли біля підніжжя араукарій.
Я сів, потім спромігся встати. Хоч тягар іще давив мене, та все ж менше, ніж раніше. «Пута пішов, — подумав я, — отже, слідом піде й маленький пута».
Я не боявся маленьких пута. Зустрівши їх у лісі, я навіть за палицю не брався. Кидав у них здалеку камінням: хай тікають у хащу й виростають у великих пута, з теплою кошлатою шкурою та смачним жирним м’ясом. Щоб, спершись на задні лапи, вони діставали нижнє гілля дерев, щоб їхні важкі сліди зберігались у траві од роси до вечірнього водопою, щоб перемога над ними принесла мені славу; щоб після кожної перемоги в намисті. Аоли з’являлося ще два величезних жовтуватих ікла.
Але цей маленький пута ховався десь поряд і не збирався тікати.
— Забирайся геть! — мовив я грізно. А потім гукнув: — Ерро!..
У комірці навіть луни не було. Стіни вбирали звук: клич немовби тонув у них. Він не злякав би й шестимісячного вовченяти. І маленький пута залишився. «Доведеться його вистежити», — подумав я.
— Пута хитрий, — сказав я. — Маленький, але хитрий.
У комірці було два виходи: один у стелі (в нього я провалився), другий біля стіни, що світилася. Другий вихід чимось вабив мене, розпалював цікавість. Вистежуючи пута, я заглянув туди. Очі мої звикли до темряви, не раз глупої ночі я чатував звірів на стежці, коли жодної зірки не побачиш у просвітах між деревами, навіть просвітів немає, а внизу, під кронами, у високій траві, в хисткому, задушному мороці тільки чавкає драговина і — угу-угугу — кумкають жаби: навіть у такі ночі я вмів вистежувати. Але тут була інша темрява. Сліпа. Безпросвітна. Вона мене бентежила: я почував, як цікавість роз’їдає мене.
Сів під стіною і став чекати.
Коли часом я відчував у долонях гладенький держак палиці, мої м’язи напружувались, мужність переповнювала мене і хотілось гукнути: «Ерро! Виходьте, духи, могутні й потайні, виходьте — і ми станемо на герць, як це личить чоловікам…» Та потім я пригадував, що я їхній бранець і навіть не знаю, як вибратися звідси, де решта атлантів… Відкладав палицю й ждав.
Мабуть, ждав довго, бо захотілося спати. Я пересилив себе і ще почекав, аж поки не відчув спраги. Тривога охопила мене, мов пожежа.
Я підвівся, сперся на палицю й гукнув:
— Гей, духи, ви завжди так приймаєте гостей?..
Не хотів просити в них води та їжі, думав, що вони догадаються самі. Але вони не догадалась. Навіть не озвалися.
— Тебе скривдили, Нагго — пробурмотів я, — про тебе забули, мов про поламаний спис, мов про старого бранця, якому вже несила підняти мотику й лишається гибіти з голоду, поки якось уночі його, напівживого, не пошматують собаки…
Гнів розпалив моє серце. Я змахнув палицею над головою і закричав:
— Ерро! Дайте мені води і м’яса!.. — Це скидалося на лютий рик глоргарла. — Ерро!!! — клич роздирав мені груди. Я відчував: ще мить — і кинуся з палицею трощити все, що трапиться під руку. Але я вчасно згадав, що я мисливець і воїн, мушу зберігати гідність. І я стримався.
— Гаразд, духи, — сказав я примирливо, — я сам добуду воду та їжу.
Мені потрібен був смолоскип.
Я дістав кремінь і запалив трут. Потім мені довелося порвати на клапті мало не половину мого хутряного плаща, поки, нарешті, пощастило підпалити палицю. Вона горіла погано, і мені нелегко було підтримувати цей вогонь. Та я радий був і йому. Опустивши смолоскип (інакше він не горів) і тримаючи в правій руці сокиру, я ступнув у круглий отвір…
Коли я увійшов до цього залу, він був зовсім іншим. Може, в ньому щось і було, але тоді він здавався мені порожнім. Тільки посередині повільно плавала куля. Я уважно розглядів її. Досить велика, — двоє воїнів узявшись за руки, не змогли б її обхопити, — і ніби зовсім без зовнішньої оболонки, ніби плавала така собі чепурна хмаринка, а в ній клубочилось голубувате сяйво.