Страница 4 из 22
Розумієш, що я хочу сказати?.. Машини мудрі. Вони знають страшенно багато. Розмова з ними — насолода для мозку. І слід віддати належне Дінну, який гостинно прийняв мене тут, у зорельоті, — він був добрим другом і гостинним господарем. Він багато зробив, щоб полегшити мою долю. Та я віддав би півжиття, аби тільки знов опинитись у справжньому лісі й бачити справжні вечірні заграви і ранкові тумани, вистежувати звіра і спати в прілому, гарячому сіні. Аби знати, що десь поруч є люди.
Не говоритиму про дитинство — спогади про нього в усіх однакові; про храми, які вітали схід сонця жертовними димами: про першого вбитого мною звіра.
Я жив у маленькому селищі, яке притулилося в затишному куточку Долини Птахів. Можливо, ще й нині збереглися такі: криті тростиною хати, курні стежки між ними, біля лісу маленький храм. Уранці селище сповнюється ревінням худоби, сваркою жінок; вершини на заході жевріють ясно-червоними жаринами, і, коли вмиваєшся, долоні ломить од холоду.
Я любив полювати. Любив відчувати на плечі впевнену вагу списа. Любив, коли нога до литки провалюється в глибокий, піддатливий мох. Любив пряну задуху полудня, і квіти, і траву, і запах звіра на стежці, і сліди біля водопою, і сутичку, і повернення додому. І любив думати про Аолу.
Вона завжди вибігала назустріч і гукала:
— Нагго, Нагго, що ти сьогодні приніс?
І, коли я розводив порожніми руками, сміялась:
— Ти, мабуть, заснув у лісі. Гляди, Нагго, тебе коли-небудь з’їсть волохатий пута.
Вона була маленька, але дужа: весною сама обробляла мотикою поле, восени сама збирала врожай. Вона була вродлива. Гарна, як ранковий бір, як новий спис як білясті рубці від кігтів глоргарла на грудях мисливця.
Якось вночі я склав біля хати її батька викуп — шкури забитих мною звірів. їх було багато: я тричі ходив до своєї хатини і тричі повертався, згинаючись під вагою дарунків. Уранці їх не стало. Проходячи селищем, я нічим не виказав своєї радості — адже я був мужчина! — але в лісі дав собі волю, високо стрибав, як молодий звір, і кричав, аж луна котилася міжгір’ям.
Мабуть, я був щасливий тоді. Я ж так кохав Аолу. До свята Вогню, коли я міг привести її в свою нову хатину, місяць мав народитися тричі, і вперше цей строк здався мені задовгим.
Так, я був щасливий. Сподівання, ця тінь справжнього життя, зробили мене мрійником. Я вірив, що щастя буде зі мною завжди, що навіть після того, як останній подих залишить моє тіло, я опинюся в Полях Щасливих Ловів: адже щомісяця я приносив дари жерцям.
І раптом усе скінчилось.
Наче під ударом сокири, розкололося вночі небо, і різке синє світло обпалило землю. А потім був такий гуркіт, що гори зрушили з місць, і каміння хатин розповзлося, мов живе, і ліс повалився, ніби по ньому довго тупцював височенний пута.
То був тільки початок.
Слідом прийшов ураган. День змішався з ніччю, морок — зі світлом, і ми забули, яке сонце. Земля корчилась і кричала, як породілля. Та муки не несли їй щастя, лише горе атлантів породжували вони.
Порятунку не було ніде.
Удень і вночі молились атланти, вівтарі окропилися кров’ю, та не було нам ні прощення, ні пощади.
Померк старий місяць і молодий округлився, як щити атлантів. Духи втомилися змішувати світло з мороком та перекидати гори в моря. Якось я побачив зорі, вирушив шукати Аолу і знайшов її в захистку під вивернутим корінням араукарії.
— Я хочу їсти, — сказала вона.
Я взяв списа й подався на полювання.
Земля була печальна.
«Тебе довго били палицею, земле, — думав, я, пробираючись між поваленими деревами, обходячи уламки скель, з подивом вдивляючись у незнайомий контур рідних гір. — Тобі зробили боляче».
Полювання було невдале. Ми поснідали їстівним корінням і плодами, а потім я знов узяв списа й подався в гори.
Помалу життя налагоджувалось.
Ми, як і раніш, били звіра, ловили рибу й обробляли землю, але атлантів ніби підмінили. Вкривалися пилом лункі барабани; ще так недавно веселе рокотання їх скликало на бенкети й свята цілі округи, а нині всі пісні налилися печаллю, мов осінні ягоди — гірким соком, бо в кожному домі був траур: багатьох, дуже багатьох розгнівані духи переселили в Поля Щасливих Ловів.
Я дивився на людей мого племені — і не пізнавав їх. Ніби щось надломилося в душах атлантів. Не було в них колишньої гордині, а зарозумілість, яку вони увібрали в себе з материнським молоком, збереглася лише в опущених губах витрішкуватих масок, що застигли на фронтонах напівзруйнованих храмів. Духи розтоптали самовпевненість і пиху атлантів. Дні, чорні від хмар і попелу; ночі, білі од безперервних блискавок, відібрали снагу в дужих рук і мужність у сердець; туга оселилася в очах у воїнів.
Часто мені не спалося вночі. Я лежав на спині, дивлячись, як зорі просочуються в щілини очеретяної покрівлі, відчуваючи, як снага наливає мої груди, як вона буяє в них, наче весняний сік у деревах, і думав: навіщо мені та снага? І ще я думав про те, що земля моя теж не спить уночі: було ясно чути, як вона здригається, як дихає, ніби величезний пута перевертається уві сні, і я думав, що, коли вона знову прокинеться, це так не минеться атлантам.
І вона таки прокинулась.
Небо було ясне, але вдалині гуркотів грім: то зі схилів зривалися величезні скелі; хитались гори, земля репалася, мов достиглий кавун, і гинули атланти. Старі люди пророчили, що так буде відтепер завжди, знов і знов пробуджуватиметься земля, аж поки наймолодші в роду не підуть слідом за батьками в Поля Щасливих Ловів. Поки не заберуть боги всіх атлантів.
Ми вірили цьому. Вечорами сиділи навколо вогнищ, слухали голосіння жінок та виття здичавілих псів, і нічне небо здавалося багряним.
Що нам було робити?!
Якби в нас була мета, якби ми знали, як перемогти і кого, — можливо, ми б таки боролися. Але проти нас була природа…
А потім чеканню настав край. Якось надвечір у Долині Птахів з’явився посланець від Головного Жерця Атлантиди, — його пізнали по плащу, чорному, з поперечними червоними смугами. Посланець був неголений і розпатланий: на закопченому сонцем та вогнищами обличчі великими плямами блищали очі. Він прочитав наказ: усім чоловікам, що здатні тримати зброю, йти до гір, які оточують плато ойкоків. Потім він квапливо сів, схопив поданий йому окорок і заходився шматувати його зубами, голосно плямкаючи і розмазуючи жир по бороді, а старійшини мовчки дивились на нього, ждучи, коли він наїсться.
Посланець перестав їсти несподівано. Поклав необгризену кістку на коліна, потягнувся, широко позіхнув і, обвівши синіми очима долину, мовив замріяно:
— Ну й гарно ж у вас!
— Що в ойкоків? — спитали старійшини.
— Велика битва буде, — сказав посланець, сховав кістку в торбинку, що висіла біля пояса, і випростався. — З неба на плоскогір’я опустилася гора. А в ній — духи. То вони принесли Атлантиді лихо. їх треба прогнати. Або знищити.
Старійшини стояли навколо похнюплені й мовчали. Посланець подивився на призахідне сонце.
— Чи встигну я сьогодні перетнути долину? — спитав він; по всьому було видно, що найбільш за все йому хочеться дістатися до ложа.
— Це вже як ітимеш!
Перед ним розступилися.
Того вечора я попрощався з Аолою, а ранок застав мене в дорозі.
Дорога була нелегкою. Атланти йшли закопченими юрмами через голодну країну. На узбіччі лежали люди-засинали од виснаження, і для багатьох з них цей сон був останнім. Зате пси того літа розкошували. Вони дрімали в затінку храмів, розжирілі від людського м’яса.
Я пройшов цей шлях. На дванадцятий день здолав перевал, і переді мною розкинулось плато ойкоків. Воно здавалось величезним згарищем, але попелу й пилу не було на ньому — все сплавилося в монолітний, сяючий на сонці чорний щит, що бринів під ударом списа. Осторонь височіла чудернацька гора бурого кольору. Біля її підніжжя плавали ледь бовваніючи здалека зеленкуваті хмарки (зблизька я розгледів, що вони мають строгу кулясту форму).
Я прийшов вчасно.