Страница 4 из 5
– А як заболіє маленьке дитєтко, тре’ матері перейти дві стежки, що разом сходяться, і сказати: «Матінко Божа, що всі стежки знаєш, подаруй отую їдну моїй дитині, вона ще її не сходила, ще ни ступала, ніжками ни зігрівала. Ни пошкодуй, Матінко, свеї стежки, ни забирай дитєтко нихожене, ниспіване, ниголублене. Хай летять болесті на штири волості й за вітром розвіються, прошу тибе, Богородице, як би за сина свого, то чув усей світ, а я тибе прошу, милостива, почути. Амінь».
Два сонця, два корені, дві гілки
Ставлення до батьків, до пам’яті предків, до родових традицій посідало особливе місце у світогляді й системі моральних цінностей бабусі Пелагеї.
Запам’яталося, з якою особливою, сказати б зворушливою ніжністю вона ставилася до своєї мами Пріськи. Її мама, а моя прабабуся прожила довге життя й померла на 96 році. Була вона за моєї пам’яті теж тихою й мовчазною, доброю до нас, правнуків, аж до останніх літ земного буття дуже працьовитою, лише в останнє п’ятиріччя, вже за дев’яносто, страждала тим, що тепер називають хворобою Альцгеймера – поступовою втратою пам’яті. Мене, вже підлітка на той час, дивувало й навіть лякало, коли прабабуся, як я приходив з села на хутір, питала: «А чий же ти будеш, хлопчику? А як тибе звати? А хто твоя мати, дитинко?» Бабуся в таких випадках казала:
– Не дивуйся, Володьку, бабина пам’ять у вирій полетіла швидше за неї. Пташки тоже чєсом летять і ни вертаюця.
Пам’ять як птах, що летить і приносить у дзьобі поживу для людини, – цей образ, на мій погляд, один із найбільш вражаючих серед багатого на образи, часом вельми парадоксального мислення бабусі Пелагеї.
А ось її думки щодо роду:
– Хто свій рід ни памнятає, того стежка у світ не пускає.
– Хто свій рід ни пам’ятає, в того й колодязь усихає.
– Рід як велике дерево.
– Скіко памнять про рід – такий широкий світ.
Якось я почув од бабусі:
– Мати і батько – два сонця, два корені, дві гілки.
Вона пояснила:
– Всяко буває. І мати з батьком часом злі й несправедливі. Тико ж сонце тоже за хмару ховається, а чєсом і затменіє лучається. Тико ж від того ни перестає гріти? Чого світло навіть у хмарний день? Бо десь там сонце. От вирушиш у світ, батько й мати все одно тибе гріти будуть.
І далі:
– Людина ни сама по собі, а з родовим корінням. Як дерево ни росте без кореня, так і людина. Два найбільших корені – то батько й мати. І крила, як у птахи, – два. Бо батько уму навчить, а мати – серцю, котре ни тико з лівого боку в людини, а там, де серце серце й чує – своє й чуже.
Оте «де серце серце чує» врізалося у пам’ять.
Шаноба до тих, хто дав тобі життя, казала бабуся, то не тільки те, як ти їх слухаєшся. То те, що ти про них у душі носиш, відсіюючи полову злості, щоб лишились зерна любові.
Суха пам’ять – ще один вражаючий образ пам’яті, пам’яті, де живе тільки злість, прикрощі, яких тобі завдали.
Така пам’ять, вчила бабуся, ніколи нічим добрим не проросте, особливо на ближніх, на твоїх дітях, що з того ж кореня пішли.
Суха, зла пам’ять – не родить.
Вона може ожити, як всохле дерево, на якім раптом пагінець з’являється. Він житиме, а от дерево – ні.
Особливо небезпечна суха пам’ять щодо батьків, казала бабуся.
Згодом я почув знамениту легенду про сина, якому його кохана, аби довів свою любов, наказала принести материнське серце. Й коли він вирізав серце й ніс до жорстокої коханої, то спіткнувся і впав, а серце, що покотилося по землі, спитало: «Ти не забився, синку? Тобі не боляче?»
Я згадав, що подібне чув і од бабусі.
Притча від бабусі Пелагеї звучала так:
– Полюбив раз хлопець дівчину, вдатну та гарну, тико вельми примхливу та серцем нидобру. І раз сказала: «Докажи, що любиш. Принеси те, що тобі у твоїй матері найдорожче».
Задумався хлопець. Ласка материна дорога, любов, те, як вона усміхається. Вся вона. А що найдорожче? І подумав: усе, що мені дороге, породило мамине серце. Коли мати спала, вийняв із неї серце й поніс коханій. Тико, йдучи, побачив, як небо потемніло. Темно-темно стало. З переляку упустив мамине серце.
А воно покотилось, викотилося на небо й стало замість сонця світити. Заплакав хлопець і назад вернувся. А там коло порога щось гарєче лежить.
– Пусти мене, хлопче, – каже, – я буду твоїй матусі замість серця.
Мені здається, суть цієї історії – притчі чи легенди – в тому, що без матерів, без їхньої любові й любові до них не може існувати світ. Як і без сонця.
Пам’ятаю, ще бабця казала, що гріх зобижати сироту, лишати без доброго слова.
Що хай би яка людина була невдатна в житті, ціну їй не складеш. Нещасні діти, матір’ю недолюблені. Нещасна матір, яку діти забувають, як одиноке дерево серед поля, на якім нічого не росте.
І ще одна коротка притча. Виглядала й виглядала мати сина, що в світи далекі подався. Геть зістарилася. Нарешті син приїхав. На золотій бричці, з жінкою-панею. Повно добра всякого навіз.
– То все вам, мамо, – каже.
– Чую ніби знакомий голос, – одказує мати, – тико ж никого коло брички ни бачу. Повна бричка, тико без хазяїна.
Прислів’я, приказки од Пелагеї
– Сім верстов пройшов, а долі ни найшов, бо вона коло воріт лежала.
– Кричеть, як сорока, а з ділом їдна морока.
– То такей пастух, що од сну опух, а бидло [1] всеньке жито столочило.
– На печі їдєть калачі, а за дверима з них голодні миші сміються.
– Сонце, ни дивеся у віконце, бо тута дівка до обіда не вмивана.
– На городі верба груші вродила, бо Химка клялася, що перед чоловіком чиста.
– Дід беззубий, як пеньок, а дівку поцілував, то молодицею стала.
– Наш котик умивається – видно, Параска в гості збирається – три дні тарандіти.
– Наша Маруся до вечора краля, а як стемніло, хлопци всю красу покрали.
– То того хазяїна кінь, що чужим вівсом потилицю чухає.
– Одягай, Мотрунко, запаску, пуйдеш гусей пасти, хай хоч гусак на тебе подивиться, як така стидлива.
– Корова у нас молочниця – цілий день на вигоні вибрикує.
– Ще комар ни вкусив, а вже відро сліз назбирала.
– Виглядала кума, а він псиська прислав, щоб на куму погавкав за вчорашні пироги.
– Візьму-но я лозину, піду сама дочку сватати.
– Гаврильцю, чого в тебе писок став, як рильце? Мо’, гороху чужого наївся?
– У неї коса така, що й мурахи цілують.
– Покличу місяця, щоб у відро заглєнув, ци я води принесла.
– Так пити хочеться, що й добрий кусок сала з’їла б.
– Розсокоталися, ніби Феську язикату побачили.
– Як півень ни встереже, то курка і два яйця зразу знесе.
– Так глєнула, що на другім силі горщики заторохтіли.
– Така криклива, що й ворота дрижать.
– Така гнівлева, що й двері бояться рипнути.
– Посватався на чуже сило, а типер у свему на дівок заглядаєця.
– Якби хто приніс пирога, то вона, може, й розчесалася б.
– Сім верст до небес, та на восьмім додом дорогу все їдно згадаєш.
– Чого то, кумо, ваш кум на вас вашим голосом вчора кричєв?
– Ліпше прийдіть взавтра, бо сьогоднє ще не всі пироги доїли.
– Жінка як тичка, зате чоловік у неї як бричка.
– Сідайте, Параско, бо, певно, вже у вас язик стомився.
– Та Явдоха така пройдоха, що й у болоті не замочиться.
– Така пролаза, що й крізь мишачу нірку пролізе.
– То ж так: хто за долею плаче, той сонця й літом ни побачить.
– Як дівка ни на ту ногу встане, то парубок на неї ни так гляне.
– Щось ви-те, куме, ни з того берега прийшли.
– Як був квас, то й не було вас, а тепер квасило, то де вас носило?
– Як наварив, Омельку, так і їж.
– Принесіте, куме, риби, то й хліб до неї буде.
– Кажеш, ти добрий? А ти-но руку пчолі настав.
– Ліпше самому по дорозі йти, ніж удвох із гицелем.
– Ранок – ото тобі й панок, як ни вспієш наробитись, будеш ввечері журитись.