Найкраще в мені

Це був довгий і непростий шлях, але завдяки психотерапевтові Джаред почав поступово збиратися з силами. Психотерапевт порадила Аманді й Френкові також зустрічатися з нею для обговорення проблем, з якими стикається Джаред, щоби вони знали, як реагувати на них і підтримувати сина. Через історію непростих стосунків між ними це було іноді нестерпно, але вони поступово навчилися не конфліктувати між собою, аби Джаред почувався у безпеці й міг розраховувати на підтримку, яка була так йому необхідна. Їхня любов до сина стала найважливішим пріоритетом у цій боротьбі. Вони робили все, аби допомогти Джаредові безпечно пережити стадії смутку, усвідомлення втрати й осмислення гніву, які передували прийняттю нових життєвих обставин і примиренню з ними.

На початку літа він записався на курс економіки до місцевого вечірнього коледжу, і зрештою Аманда з Френком зітхнули з полегшенням, коли він повідомив, що восени збирається поновитися на стаціонарі у коледжі Девідсона. Того самого тижня він за вечерею розповів — ніби мимохідь, — що прочитав десь про чоловіка, який щасливо живе із пересадженим серцем от уже тридцять один рік. І оскільки медицина не стоїть на місці, він дійшов висновку, що зможе прожити й довше.

Коли він повернувся до навчання, то нарешті відчув бодай якесь емоційне піднесення. Порадившись із лікарями, він потроху став займатися бігом — і тепер, після довгих тренувань, він уже пробігав по шість миль на день. Він також почав ходити до спортзали три-чотири рази на тиждень і поступово відновлювати фізичну форму — і виглядав тепер не гірше, ніж колись. Походивши на економічні курси, він заявив про захоплення економікою і повідомив, що тепер знає, яка спеціалізація в Девідсоні цікавить його найбільше. За кілька тижнів після початку занять він познайомився з перспективною студенткою-економістом на ім’я Лорен. Безнадійно закохані одне в одне, вони вже говорили про одруження після випуску. Протягом минулих двох тижнів вони їздили на Гаїті разом з місією, яку фінансувала церква, до якої ходить Лорен.

Зараз Джаред жив повноцінним життям, типовим для більшості його однолітків — якщо не зважати, що йому треба постійно приймати ліки й категорично не можна вживати алкоголь. Хай там як, він не засуджував материного бажання відзначити річницю пересадки святковим пирогом. За ці два роки він нарешті зрозумів, що як би тяжко й прикро не було — йому по-справжньому пощастило.

Однак віднедавна з’явився один момент у Джаредовій поведінці, який заводив Аманду в глухий кут. Пару днів тому вона завантажувала тарілки й начиння до посудомийки, а він зайшов до кухні і, спершись на стільницю поряд з нею, запитав:

— Мамо, а ти ж робитимеш цієї осені ту благодійну штуку для Дюка?

Раніше він завжди називав збори коштів, які вона запроваджувала, «штуками». З очевидних причин після аварії вона цим не займалася — як і волонтерством для лікарні в цілому.

Аманда кивнула:

— Так. Цього року вони запропонували мені очолити підготовку до заходу.

— Бо в минулі два роки вони напартачили без тебе, так? Це я від мами Лорен таке чув.

— Вони не напартачили. Просто все вийшло не так вдало, як вони планували.

— Я радий, що ти знов це робитимеш. Через Беа.

Вона посміхнулася:

— Я також рада.

— І в лікарні теж раді, правильно? Бо ти знаходиш для них кошти?

Вона взяла рушника, щоби витерти руки.

— Чого це ти раптом так зацікавився?

Джаред несвідомо потер шрам на грудині крізь футболку.

— Я подумав, може, ти зможеш скористатися зв’язками в лікарні, щоби дещо для мене дізнатися, — сказав він несміливо. — Дещо, що мене турбує.

***

Пиріг вистигав на стільниці. Аманда вийшла на задній двір й глянула на газон: минулого року Френк установив автоматичні поливалки, але трава все одно вимирала цілими плямами там, де кореням не вистачало вологи. Вранці вона бачила, як він виходив сюди перед роботою — стояв посеред однієї такої брунатної плями, і обличчя його виражало скорботу. Протягом останніх кількох років газон став для Френка предметом фанатичної уваги. На відміну від інших сусідів, він сам його підстригав — розповідав усім, хто цікавився, що так йому легше розслабитися після тяжкого дня, проведеного в товаристві пломб і коронок. І хоч якась правда в цьому, певно, була, Аманда бачила, що в цій звичці є щось хворобливе. Раз на два дні за будь-якої погоди він виходив сюди з косаркою, залишаючи по собі на газоні картатий візерунок.

Попервах щодо Френкових обіцянок вона була налаштована скептично, але з дня аварії він і справді не випив жодної пляшки пива — навіть вина жодного разу не пригубив. Тоді, у лікарні, він поклявся, що більше не торкнеться до спиртного, і — тут треба віддати йому належне — своєї клятви поки що дотримувався. Минуло два роки, і вона вже не боялася, що він у будь-який момент візьметься за старе, і почасти завдяки цьому їхні стосунки стали налагоджуватися. Звісно, ідеальними їх було назвати важко, але так нестерпно, як колись, уже не було. У перші дні й навіть тижні після аварії вони сварилися ледве не щовечора. Біль, провина й гнів перегострили їхні слова на стилети, і вони частенько кидалися одне на одне з прокльонами. Френк спав у кімнаті для гостей декілька місяців, і вранці вони про всяк випадок намагалися не зустрічатися поглядами.

І хоч як тяжко їй тоді було, зробити останній крок і подати папери на розлучення вона так і не зважилася. Зважаючи на Джаредову емоційну крихкість, вона не могла дозволити собі ще сильніше травмувати його. Але тоді вона не розуміла, що її рішення зберегти сім’ю викликало зворотній ефект. Якось, за кілька місяців після того, як Джаред повернувся додому з лікарні, вона зайшла до вітальні, де були Френк із сином. За усталеною вже звичкою Френк підвівся й вийшов із кімнати. Джаред провів його поглядом, а тоді звернувся до матері:

— Він ні в чому не винний. Це я був за кермом.

— Я знаю.

— Тоді досить уже його звинувачувати!

За іронією долі саме Джаредів психотерапевт переконала їх із Френком походити на психологічні родинні консультації. Напруження, яке панувало вдома, заважало синовому одужанню, — зазначила психотерапевт, — тому їм варто звернутися по професійну допомогу, аби налагодити зв’язок між собою. Без емоційної стабільності вдома годі було й говорити про те, щоби Джаред упорався з новими обставинами й примирився з ними.

На першу зустріч зі спеціалістом, якого порадила Джерадова психотерапевт, Аманда й Френк поїхали окремо. Перша їхня сесія стрімко скотилася до взаємних звинувачень, до котрих вони щоразу вдавалися упродовж от уже кількох місяців. Під час другої сесії вони несподівано для себе усвідомили, що здатні не підвищувати голос одне на одного. І завдяки м’яким, але й настирливим порадам консультанта, Френк почав тоді відвідувати групу анонімних алкоголіків, і Аманда зітхнула з полегшенням. Спочатку він відвідував групу п’ять разів на тиждень, але поступово кількість зустрічей зменшилася до однієї, і от уже минулого місяця Френк з простого учасника став поручником: декілька раз на тиждень він за сніданком зустрічався із тридцятичотирирічним щойно розлученим банкіром, який, на відміну від Френка, не спроможний був дотримуватися тверезості. Аж до того часу Аманда сумнівалася, що Френків поступ на цій ниві триватиме довго.

Джаредові й дівчатам, безумовно, поліпшення атмосфери в родині йшло тільки на користь — тут питань не було. Бували моменти, коли Аманда відчувала, що для них із Френком це був новий початок. Цими днями вони дедалі рідше зверталися до минулого — бувало навіть так, що вони могли безтурботно жартувати й сміятися одне до одного. Щоп’ятниці вони влаштовували побачення — ще одна порада від родинного консультанта — і хоч подеколи напруження було уникнути важко, обоє розуміли, як це для них важливо. Багато в чому вони наново відкривали одне одного для себе — уперше за багато років.

Такий стан речей задовольняв Аманду, хоча вона розуміла, що назвати пристрасними їхні стосунки вже ніколи не буде можливо. Френк не був — ніколи не був — з таких, але тепер їй це не надокучало. Зрештою таке кохання — кохання, варте будь-яких пожертв, кохання рідкісне й благословенне — в житті їй уже траплялося.