Найкраще в мені

Коли їм повідомили, що до Джареда вже можна, Френк похитав головою й мовив до Аманди:

— Іди ти перша. Ми почекаємо. Зайдемо до нього після тебе.

Аманда пішла за медсестрою до післяопераційної палати. Там на неї вже чекав доктор Міллз.

— Він прокинувся, — кивнув він, підлаштовуючись під її крок. — Але я маю попередити, що він задавав багато питань, і не всі відповіді був здатен сприйняти. Тому дуже вас попрошу не засмучувати його.

— Що мені казати?

— Просто йдіть до нього. Ви знатимете, що казати. Ви ж його матір.

Перед дверима післяопераційної палати Аманда глибоко вдихнула, і доктор Міллз прочинив перед нею двері. Палата була яскраво освітлена, і вона одразу ж виокремила сина серед інших пацієнтів — він лежав на ліжку, ширми навколо якого були відсунуті.

Джаред був смертельно блідий, щоки й досі виглядали запалими. Він повернув голову у її бік і слабко посміхнувся.

— Привіт, мамо, — прошепотів він. Через залишки анестезії слова давалися йому тяжко.

Аманда торкнулася його руки, стараючись не зачепити трубок, пластирів й сенсорів, прикріплених до його тіла:

— Привіт, зайчику. Як ти?

— Втомився, — пробурмотів він. — Усе болить.

— Я розумію, — сказала вона. Прибравши пасмо волосся йому з чола, вона всілася поряд на жорсткий пластмасовий стілець. — Деякий час буде боляче. Але ти тут ненадовго. На тиждень чи десь так.

Він поволі моргнув, повіки його були важкими й неповороткими. Зовсім як у дитинстві, коли вона вкладала його спати й гасила світло.

— У мене нове серце, — промовив він. — Лікар казав, іншого вибору не було.

— Так, — відповіла вона.

— Що це означає для мене, — його рука нервово сіпнулася. — Я зможу жити нормальним життям?

— Звісно, зможеш, — мовила вона заспокійливо.

— Вони забрали моє серце, мамо, — він стис простирадло. — І сказали, що я все життя сидітиму на ліках.

На його молодому обличчі вирази смутку й переляканості змінювали один одне. Він розумів, що його майбутнє тепер буде зовсім іншим, і хоч як їй хотілося захистити його від цих нових і страшних реалій, зробити це було неможливо.

— Так, — промовила вона ласкаво, але водночас і твердо, — тобі пересадили серце. І, так, тобі довіку доведеться приймати ліки. Але це також означає, що ти житимеш.

— Але чи надовго? Навіть лікарі не знають.

— Хіба зараз це важливо?

— Звісно, важливо, — відрізав Джаред. — Вони казали, що зазвичай пересаджене серце живе п’ятнадцять — двадцять років. А тоді, можливо, знадобиться нова пересадка.

— Тоді зробимо нову пересадку. А до того ти житимеш. І після того — житимеш іще. Як усі.

— Ти не розумієш, про що я кажу, — Джаред відвернувся до стіни з іншого боку ліжка.

Аманда бачила, як він реагує, і не могла відшукати слів, аби достукатися до нього, допомогти йому сприйняти новий світ, у якому він тільки-но прокинувся.

— Коли я чекала у приймальні протягом останніх двох діб — знаєш, про що я думала? Я думала про те, скільки всього ти ще можеш зробити в цьому світі, скільки всього ти ще не встиг спробувати, скуштувати, пережити. Як-от задоволення від випуску з коледжу, чи хвилювання перед купівлею власного будинку, чи захват від омріяної роботи, чи зустріч з жінкою твоєї мрії, чи почуття закоханості.

Джаред, здавалося, не слухав її, та з його напруженості вона могла судити, що він таки слухав.

— І все це ти зможеш, у тебе все це буде, — продовжила вона. — Ти помилятимешся, боротимешся, як усі, але коли ти зустрінеш саме ту людину, то відчуєш священну, незбагненну радість — наче ти найщасливіший на світі, — вона погладила його по руці. — І пересаджене серце не має жодного стосунку до цього всього. Бо ти живий. А отже, ти кохатимеш і тебе кохатимуть… і ніщо більше не має значення, окрім цього.

Джаред лежав і не рухався, і на мить Аманді здалося, що він заснув через післяопераційну втому й анестетики. Але тоді він повільно повернувся до неї обличчям.

— Ти справді віриш у все, що тільки-но казала? — в його голосі чувся сумнів.

І вперше з моменту аварії Аманда згадала про Довсона Коула. Вона нахилилася ближче до сина й промовила тихо:

— У кожне слово.

23

Морґан Теннер стояв посеред Такового гаража, склавши руки на грудях, й намагався осмислити руїну, яка колись була класичним «Стінґреєм». Він скривився, уявляючи, як розлютиться власник машини.

Очевидно, це хтось нещодавно постарався. З розтрощеної й відігнутої приборної панелі стирчала монтувачка, і йому спало на думку, що якби Довсон чи Аманда бачили це, то обов’язково попередили б його. І, звісно, точно ніхто із них не мав стосунку до розбитої викинутим стільцем шиби. Скидалося на те, що тут побували Ейбі й Тед Коули.

Хоч він і не жив усе життя в Орієнталі, але з місцевими особливостями познайомитися встиг. Із часом він помітив, що якщо уважно дослухатися, про що балакають відвідувачі Ірвінового кафетерію, то можна скласти непогане уявлення про історію цієї місцини й тутешніх мешканців. Звісно, усе почуте в Ірвіновому закладі слід ділити надвоє — плітки, чутки, приховані натяки часто замилювали очі й заважали виокремити найголовніше. Але все-таки про Коулів він наслухатися устиг, і тепер знав про них більше, ніж багато хто міг би уявити. І про Довсона також.

Коли Так поділився планами щодо Довсона й Аманди, Теннер забажав більше дізнатися про Коулів, бо тепер справи цієї схибленої родини могли зачіпати і його інтереси. І хоч Так усіляко заступався за Довсона, старий юрист не полінувався поговорити з шерифом, який колись заарештував Довсона, — а також із прокурором і адвокатом. Місцевих законників в окрузі Памліко було не так і багато, тож знайти можливість поговорити з кимось із них про найголосніший злочин в Орієнталі було не так вже й складно.

І прокурор, і адвокат були впевнені, що назустріч Довсоновій вантажівці того вечора летіло інше авто, і йому довелося сіпнутися убік, аби уникнути аварії. Але оскільки тодішній місцевий суддя й шериф були друзями родини Боннерів, мало що можна було вдіяти. Розмірковуючи про місцеві уявлення про правосуддя, Теннер невдоволено насупився. Потім він ще поспілкувався з пристаркуватим уже наглядачем з Галіфаксу, який запевнив його, що Довсон був зразковим в’язнем. Він також зв’язувався з кількома колишніми роботодавцями Довсона в Луїзіані і впевнився, що той — мисляча й гідна довіри людина. І лише після цих усіх маніпуляцій він погодився допомогти Такові.

Тепер йому лишилося тільки завершити формальності стосовно Такової нерухомості й якось владнати ситуацію з понівеченим «Стінґреєм», й на цьому його участь в цій афері закінчиться. Зважаючи на все, що сталося, включно з арештом Теда й Ейбі Коулів, він радів, що його ім’я не прозвучало в жодній з розмов, які він встиг підслухати в Ірвіна останніми днями. Він був вправним юристом і розумів, що в такі речі ліпше не лізти добровільно.

Але все-таки уся ця історія зачепила його глибше, ніж йому хотілося б. І протягом останніх двох днів йому довелося зробити пару незвичних телефонних дзвінків, вийшовши таким чином з власної зони комфорту. І це його непокоїло.

Теннер відвернувся від машини, роздивився розкладені на верстаті речі в пошуках течки з замовленнями — сподівався знайти там номер телефону власника «Стінґрея». Він зрештою знайшов його на корковій дошці і, вивчивши нотатки з течки, зробив усі потрібні висновки. Кладучи течку назад на верстат, він помітив дещо знайоме.

Він взяв до рук конверт, уважно його роздивився з усіх боків. Тоді, зваживши усі можливі наслідки й ускладнення, витяг з кишені мобільного, знайшов потрібний номер й натис на виклик.

На тому кінці почулися довгі сигнали.

***

Більшу частину останніх двох діб Аманда провела в лікарні з Джаредом, тому думка про те, що сьогодні можна буде поспати у власному ліжку, насправді її тішила. По-перше, стілець коло Джаредового ліжка був нестерпно незручним. По-друге, Джаред попросив її піти.